Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. призначення та суті; звичаєва субстанція опускається до рівня позбавленого Я

В. (А А) Розум 251

призначення та суті; звичаєва субстанція опускається до рівня позбавленого Я предиката, чиїми живими суб'єктами є індивіди, що самі мають здійснювати свою універсальність і дбати про своє призначення. Отже, коли брати в першому значенні, ті форми є становленням звичаєвої субстанції і передують їй, а в другому значенні вони йдуть після неї й розкривають самоусвідомленню, яким є його призначення; у пер­шому випадку в рухові, в якому вони дізнаються, що є "їхньою істиною, вони втрачають безпосередність, або грубість, потягів, і зміст цих потягів переходить у щось вище, а в другому випадку втрачається хибне уявлення свідомості, яка утверджує в тих потягах свою визначеність. У першому випадку мета, якої до­сягає самоусвідомлення, — це безпосередня звичаєва субстанція, а в другому — усвідомлення цієї субстан­ції, і то таке усвідомлення, яке знає, що та субстанція є його власною сутністю, — і саме цією мірою цей рух буде становленням моральності, форми, вищої від звичаєвості. Проте ці форми водночас становлять тільки один аспект становлення моральності, а саме: той, який припадає буттю-для-себе, або в якому свідомість касує свою мету, та аж ніяк не аспект, згід­но з яким моральність походить із самої субстанції. Оскільки ці моменти ще не можуть мати значення бути конституйованими як цілі, на відміну від утраче­ної звичаєвості, вони тут, звісно, мають чинність від­повідно до свого невимушеного змісту, а мета, якої вони прагнуть, — звичаєва субстанція. Оскільки для нашого часу набагато ближча та форма цих момен­тів, у якій вони постають після того, як свідомість утратила своє звичаєве життя і, шукаючи його, повто­рює ті форми, їх можна репрезентувати куди біль­шою мірою, виразивши другим способом.

Самоусвідомлення, що є тільки поняттям духу, сту­пає на цей шлях у визначеності бути для себе, як оди­ничного духу, сутністю, і тому його мета — дати собі як одиничному реалізацію й тішитися собою в ній як одиничним.

У визначеності бути в своїх очах, як те, що існує для себе, сутністю, самоусвідомлення це негативність

іншого, і тому у своїй свідомості воно постає як пози­тивне, протиставлене чомусь такому, яке, щоправда, існує, але має для нього значення того, що не існує в собі; свідомість постає як роздвоєна на цю дану реа­льність, що лежить перед нею, і мету, якої вона дося­гає, касуючи цю реальність, і яку, замість тієї, вона робить реальністю. Проте перша мета самоусвідом­лення — це безпосереднє абстрактне буття-для-себе, або погляд на себе як на це конкретне одиничне в ін­шому чи на інше самоусвідомлення як на себе. До­свід, що є істиною цієї мети, ставить самоусвідомлен­ня вище, і отже, відтепер воно є метою для себе тією мірою, якою водночас є загальним і має закон безпо­середньо в собі. Але, виконуючи цей закон свого сер-щ, воно довідується, що одинична сутність тут не мо­же зберегти себе, бо добро можна вчинити, тільки пожертвувавши нею, і тому самоусвідомлення стає чеснотою. Досвід, крізь який проходить ця чеснота, не може бути чимсь іншим, як з'ясуванням, що її мета вже досягнена, що щастя безпосередньо полягає в са­мій діяльності і що добром є сама діяльність. У русі цього досвіду перед самоусвідомленням постає по­няття цієї всієї сфери, мовляв, речовість — це бут-тя-для-себе самого духу. Оскільки самоусвідомлення знайшло це поняття, самоусвідомлення є у своїх очах ще й реальністю як індивідуальністю, яка безпосеред­ньо виражає себе, яка вже не виявляє ніякого опору в протиставленій їй реальності і об'єктом та метою якої є тільки оце вираження.

Дата добавления: 2015-07-10