Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. спираються на спостереження реальних дощів і реа­льного значення даної визначеності

В. (А А) Розум 239

спираються на спостереження реальних дощів і реа­льного значення даної визначеності черепа; а якщо реальності немає, то не меншу слушність має й пус­та можливість. Ця можливість, тобто нереальність запропонованого закону, а отже, і спостереження, які суперечать цьому законові, саме тому повинні вири­нати, що свобода індивіда і обставини розвитку зага­лом байдужі до буття — як до початкового внутріш­нього, так і до зовнішнього закостенілого, — а інди­від може бути й іншим, ніж тим, яким він є за своєю початковою внутрішньою природою, і чимсь набага­то більшим від того, яким він є як кістка.

Отже, ми постаємо перед можливістю, що ця ґуля чи западина черепа може означати як щось реальне, так і лише схильність до чогось, і то таку невизначе-ну, що вона означає щось нереальне; ми бачимо тут, як і завжди, результат кепських викрутнів: проти того, що вони мають підтримувати, їх самі можна й вико­ристати. Ми бачимо, що мислення, яке є тільки гад­кою, самою природою предмета спонукане казати, але бездумно, протилежне тому, чого воно дотриму­ється, — казати, що ця кістка вказує на щось, але вод­ночас і не вказує.

А те, що ширяє перед гадкою, коли вона вдається до таких викрутнів, — це істинна думка (яка якраз і скасовує ту гадку), що буття як таке взагалі не є істи­ною духу. Якщо схильність — це те початкове бут­тя, що не бере ніякої участі в діяльності духу, то та­ким самим буттям є зі свого боку й кістка. Сутнє без духовної діяльності — це річ для свідомості, і вона та­кою малою мірою є сутністю свідомості, що стано­вить радше її протилежність, а свідомість реальна в своїх очах тільки завдяки запереченню та знищенню такого буття. Отже, з цього погляду те, що за реальне існування свідомості видають якусь кістку, можна бу­ло б; вважати за цілковиту відмову від розуму, і саме за це ту кістку й видаватимуть, якщо трактуватимуть її як зовнішнє духу, бо зовнішнє якраз і є сутньою реаль­ністю. Нічого не зарадить казати, що на основі цього зовнішнього ми тільки висновуємо внутрішнє, яке є чимсь іншим, що зовнішнє — це не саме внутрішнє, а

тільки його вияв. Адже у взаємовідносинах зовніш­нього і внутрішнього на бік внутрішнього якраз і припадає визначення реальності, що мислить і уми­сленою, тоді як на бік зовнішнього припадає визначе­ність сутньої реальності. Коли сказати людині: ти (твоє внутрішнє) така і така, бо твої кістки отак побу­довані, це означатиме не що інше, як те, що ці кістки ми вважаємо за її реальність. Згадане вище при обго­воренні фізіономіки заперечення такого судження ляпасом передусім зсуває м'які тканини голови, по-збавляючи "їх звичного для них місця та поважності, й засвідчує тільки, що ці тканини не є справжнім у-собі, не є реальністю духу; заперечення тут, власне мало, б піти далі: тому, хто висловлює такі судження, годило­ся б розбити череп, щоб показати йому способом, не менш відчутним, ніж його мудрість, що кістка для лю­дини — не щось у собі і ще меншою мірою — її спра­вжня реальність.

Природний інстинкт самоусвідомленого розуму від-кидатиме френологію, навіть не придивляючись до неї: адже тільки інший, спостережний інстинкт само-усвідомленого розуму, спромігшись дійти до здогаду в процесі пізнання, збагнув це пізнання в позбавле­ній духу формі, мовляв, зовнішнє — вияв внутрішньо­го. Але що гірша думка, то менше нам інколи впадає у вічі, що саме робить цю думку поганою, і то важче пояснити її. Бо думку вважають тим гіршою, що чис­тіша й пустіша абстракція, яка тій думці править за сутність. Але протилежність, на яку ми тут натрапля­ємо, складається з таких членів, як самоусвідомлена індивідуальність і абстракція зовнішності, що цілком стала річчю, — внутрішнє буття духу, осягнене як фіксоване бездуховне існування, простиставлене та­кому буттю. Внаслідок цього видається, що спостере­жна свідомість і справді досягнула своєї кульмінацій­ної точки, де вже має полишити себе й перетворити себе: адже тільки цілком погане має в собі безпосере­дню необхідність змінитися на свою протилежність. Про єврейський народ можна сказати: саме тому, що він безпосередньо стоїть перед брамою спасіння, він є і був найупослідженішим народом; він не є тим,

240 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

В. (АА) Розум 241

чим мав бути в собі і для себе, не є своєю самосутніс-тю, а ставить її по той бік від себе; завдяки такому зреченню він уможливив би для себе вище існування, якби йому пощастило знов увібрати в себе свій об'­єкт, немов він ніколи не покидав безпосередності буття, оскільки дух тим могутніший, що з більшої протилежності він повертається в себе, але цю про­тилежність він створює собі сам, касуючи свою без­посередню єдність і зрікаючись свого буття-для-себе. Але якщо така свідомість не відображує себе, середня ланка, в якій вона перебуває, є фатальною порожне­чею, бо те, що мало її виповнювати, стало несхитною крайністю. Ця остання стадія спостережного розу­му — це його найгірше, але саме через це стає необ­хідним його цілковите перетворення.

Адже огляд досі розглянутих відносин, що станов­лять зміст і об'єкт спостереження, доводить, що ще у своїй першій модальності, у спостереженні відносин неорганічної природи, вона вже втрачає чуттєве буття; моменти відносин неорганічної природи ре­презентуються як чисті абстракції і як прості уявлен­ня, які мають бути тісно пов'язані з існуванням речей і які, проте, втрачаються, тож момент засвідчує себе як чистий рух і як щось загальне. Цей вільний, завер­шений у собі процес містить у собі значення чогось об'єктивного, але постає тільки як одне; у процесі не­органічного одне — це внутрішнє, що не існує, а іс­нуючи як одне, процес є органічним. Одне як буття— для-себе, або негативна сутність, протиставлене загаль­ному, відходить від нього й лишається вільним для себе, тож уявлення, будучи реалізованим лише в еле­менті абсолютної синґуляризації, не знаходить в ор­ганічному існуванні свого справжнього вияву, тобто буття немов чимсь загальним, а лишається зовнішнім, або, що означає те саме, внутрішнім органічної при­роди. Органічний процес вільний лиш у собі, але не для самого себе; буття-для-себе його свободи постає у вигляді мети, а існує як якась інша сутність, як само-усвідомлена мудрість, що перебуває зовні цього про­цесу. Отже, спостережний розум повертається до цієї мудрості, до духу, до поняття, що існує як універсаль-

ність, або до мети, що існує як мета, і його власна сутність стає відтепер для нього об'єктом.

Спостережний розум звертається передусім до чис­тоти цього об'єкта, та оскільки він осягає об'єкт, що рухається у своїх відмінностях, як щось сутнє, перед ним постають закони мислення, відносини одного по­стійного чинника з іншим постійним чинником, та оскільки зміст цих законів — лише моменти, вони розпливаються і зникають в одному самоусвідомлен­ня. Цей новий об'єкт, коли так само вважати його за сутній, — це одиничне, випадкове самоусвідомлення, і тому спостереження перебуває в межах духу, припу­щеного гадкою, і випадкових відносин усвідомленої реальності з неусвідомленою. Дух сам у собі — це тіль­ки необхідність цих відносин, а отже, спостереження підступає до нього ближче і порівнює його прагнучу та діяльну реальність зі своєю відображеною в собі й розглянутою реальністю, що й сама об'єктивна. Це зо­внішнє, хоч і будучи мовою індивіда, яку він має в со­бі, є водночас, як знак, чимсь байдужим до змісту, який воно має позначати, так само як те, що утвер­джує знак для себе, байдуже до того знаку.

Через те від цієї мінливої мови спостереження на­решті знову переходить до стабільного буття й ви­словлює, відповідно до свого поняття, що зовнішнє — це зовнішня й безпосередня реальність духу не як ор­ган і не як мова чи знак, а як мертва річ. Те, що най­перша форма спостереження неорганічної природи скасувала, а саме: ідею, що поняття має поставати як річ, ця остання форма спостереження відновлює так, щоб перетворити на річ реальність самого духу, або, коли висловитись інакше, щоб надати мертвому бут­тю значення духу. Таким чином, спостереження до­ходить до вислову того, що було нашим поняттям про нього, а саме: вірогідність розуму шукає себе як об'єктивної реальності. Щоправда, при цьому аж ніяк не гадають, ніби дух, репрезентований черепом, був би висловлений як річ; у цій думці не повинно бути ніякого, як його називають, матеріалізму, а радше дух має бути чимсь іншим, ніж ця кістка; проте дух є, і це означає не що інше, як те, що дух — це річ. Якщо

16 — 4-288

Дата добавления: 2015-07-10