Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. вання, ніж те, яке може дати голос, — письмо і навіть, у його одиничності

В. (АА) Розум 223

вання, ніж те, яке може дати голос, — письмо і навіть, у його одиничності, почерк, — усе це є виявом внут­рішнього, і то так, що воно, як просте зовнішнє, про­тиставлене розмаїтому зовнішньому дій і долі й відіграє щодо нього роль внутрішнього. Отже, якщо вважати за внутрішнє, за сутність дій і долі, переду­сім тільки визначену природу і природжену своєрід­ність індивіда разом з тим, чим він став під впливом освіти та культури, це внутрішнє має свій зовнішній вияв передусім у вустах, руці, голосі, почерку індивіда, так само як і в решті органів та в їхніх постійних ви-значеностях, і тільки тоді воно далі виражає себе зо­вні у своїй реальності у світі.

Якщо тепер ця середня ланка визначає себе як зов­нішній вияв, який водночас знову вбирають у внут­рішнє, то її існування не обмежене безпосереднім ор­ганом діяльності; середня ланка — це радше рух і фор­ма обличчя і постаті взагалі, рух і форма, які нічого не виробляють і не виконують. Ці риси та їхній рух є, згідно з цим поняттям, притлумленою діяльністю, що затрималась у самому індивіді, і, відповідно до її від­носин з реальною діяльністю, становлять його нагляд за цією діяльністю та її спостереження, зовнішній ви­яв як відображення, спрямоване на реальний зовніш­ній вияв. Тож індивід під час своєї зовнішньої діяль­ності аж ніяк не німий, оскільки при цьому він вод­ночас відображений у собі й виявляє цю відображе-ність у собі зовні; така теоретична діяльність, або розмова цього індивіда з самим собою про цю діяль­ність, стає помітною і для інших, бо й сама є зовніш­нім виявом.

У цьому внутрішньому, що лишається внутрішнім у своєму зовнішньому вияві, можна спостерегти й відо-браженість індивіда з його реальності, тож тепер тре­ба побачити, що тут діється з необхідністю, утвердже­ною в цій єдності. Ця відображеність передусім від­різняється від самої дії, а отже, може бути чимсь ін­шим, ніж дія, і її можна вважати за щось інше; ми ди­вимося комусь в обличчя, щоб побачити, чи серйозно він ставиться до того, що каже або робить. І навпаки, те, що має бути виявом внутрішнього, є водночас

сутнім виявом, а отже, саме опускається до рівня буття, яке є абсолютно випадковим для самоусвідо-мленої сутності. І тому це, звичайно, вияв, але водно­час тільки як знак, тож для вираженого змісту власти­вість того, завдяки чому він виражений, цілковито байдужа. Внутрішнє в цьому конкретному з'явищі є, звичайно, видимим невидимим, проте саме не при­в'язане до нього; воно може бути і в якомусь іншому з'явищі, так само як якесь інше внутрішнє може бути в тому самому з'явищі. Отже, Ліхтенберг сказав ціл­ком слушно: "Якщо припустити, що фізіономіст ко­ли-небудь таки збагне людину, їй вистачило б лиш однієї мужньої постанови щоб знову стати незбаг­ненною на цілі сторіччя". У попередніх відносинах дані обставини були сутнім, з якого індивід брав те, що міг і чого хотів, або підпорядковуючись цьому сутньому, або змінюючи його, і з цієї причини те сут­нє не містило необхідності й сутності індивіда, — і так само й тут безпосереднє феноменальне буття ін­дивідуальності як такої або виражає її відображеність з реальності та її буття-в-собі, або є для неї тільки знаком, байдужим до означеного, і тому він насправді нічого не позначає; воно є як її обличчям, так і мас­кою, яку можна скинути. Індивідуальність пронизує свою форму, рухається, промовляє в ній, але все це існування з не меншим успіхом переходить у стан байдужого буття перед лицем волі та діяльності; інди­відуальність знищує в собі значення, яке мала ра­ніше, — містити в собі свою відображеність у собі, або свою справжню сутність, — і навпаки, покладає цю сутність у волі та дії.

Індивідуальність покидає відображеність-у-собі, що була виражена в лініях, і покладає свою сутність у витвір. Таким чином, вона суперечить відносинам, які — з огляду на те, що має бути внутрішнім, а що зовнішнім — установив інстинкт розуму, взявшись до спостереження самоусвідомленої індивідуальності. Та­кий погляд веде нас до властивих думок, що лежать в

Lichtenberg G. С. Uber Physiognomik. — Gottingen, 1788. — С. 3 5. — Перекл.

Дата добавления: 2015-07-10