Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. ґативне і що мало б касувати одне одного, взагалі становило б внутрішню конфігурацію

В. (АА) Розум 207

ґативне і що мало б касувати одне одного, взагалі становило б внутрішню конфігурацію та експозицію формули, яка була б дуже складною, — те належало б до поняття, що відкинуте саме тим способом, яким властивості репрезентовані й мають бути осягнені як сутні; в цьому бутті ніщо не виявляє характеру чо­гось негативного у відносинах з іншим, бо одне існує так само, як і друге, і ніщо жодним іншим способом не вказує на своє місце у структурі цілого. У випадку послідовності з паралельними відмінностями, де від­носини можуть полягати як у тому, що на обох сто­ронах буде одночасне зростання, так і в тому, що на одній буде зростання, а на другій — зменшення, йдеться тільки про останній простий вияв цього по­єднаного цілого, що має становити один аспект зако­ну супроти специфічної ваги, проте цей один аспект, як результат, що існує, — це якраз не що інше, як те, про що ми вже згадували, а саме: одинична власти­вість, скажімо, звичайна когезія, поряд з якою інші властивості, а серед них і специфічна вага, наявні як байдужі до неї, і кожну іншу властивість з не меншим правом, тобто й не менш хибно, можна обрати за представницю всього другого аспекту; кожна, так са­мо як і будь-яка інша, тільки репрезентуватиме сут­ність, або, коли висловитися німецькою, заступати­ме [vorstellen], стоятиме замість, але не буде самою річчю. Отже, намагання знайти послідовність тіл, яка б тягнулася, не відступаючи від простого паралелізму обох аспектів і виражала б суттєву природу тіл згідно з законом цих аспектів, треба приписати мисленню, що не знає про своє завдання і засоби, якими його треба виконувати.

Раніше ми одразу перенесли у сферу неорганічно­го ті відносини внутрішнього і зовнішнього форми, які мають постати перед спостереженням, а тепер ви­значеність, яка спонукала до цієї дії, можна подати набагато точніше, і при цьому виникає ще одна фор­ма та відносини цих обставин. Те, що в неорганічно­му нібито репрезентує можливість порівнювати внут­рішнє і зовнішнє, цілковито відпадає тоді, коли йдеться про органічне. Неорганічне внутрішнє — це

просте внутрішнє, що репрезентує себе сприйняттю як сутня властивість, і тому його визначеність — це, по суті, величина, і вона постає як сутня властивість, байдужа до зовнішнього, або багатьох інших чут­тєвих властивостей. Проте буття-для-себе живого ор­ганічного не стає на бік, протилежний своєму зов­нішньому, а має принцип іншості в собі самому. Як­що визначити буття-для-себе як прості самозбережні відносини з самим собою, то його іншість — це прос­та негативність, а органічна єдність — це єдність са-мототожних відносин із собою і чистої негативності. Ця єдність як єдність — внутрішнє органічного, тож органічне, таким чином, — це загальне в собі, це рід. Але свобода роду супроти його реальності — це інша свобода, ніж свобода специфічної ваги супроти фор­ми. Свобода специфічної ваги — це сутня свобода, тобто те, що вага стає на один бік як окрема власти­вість. Але, будучи сутньою свободою, це ще лише пе­вна визначеність, яка, по суті, належить цій формі або завдяки якій ця форма як сутність є чимсь ви­значеним. Натомість свобода роду — це універсальна свобода, байдужа до цієї форми, або до її реальності. Тому визначеність, яка припадає буттю-для-себе неорганічного як такому, в органічному підпадає під його буття-для-себе, тоді як в неорганічному підпадає тільки під його буття. Отже, хоча в неорганічному ця визначеність постає водночас тільки як власти­вість, їй, проте, припадає гідність сутності, бо вона як просте негативне протиставлена існуванню як бут­тю для іншого, і це просте негативне у своїй остаточ­ній одиничній визначеності є числом. Проте органіч­не — це одиничність, яка й сама є чистою негатив­ністю, і тому воно знищує в собі фіксовану визначе­ність числа, що припадає байдужому буттю. Тією мірою, якою воно зберігає в собі момент байдужого буття, а отже, й числа, число можна вважати тільки за гру в ньому, а не за сутність його живості.

А тепер, навіть якщо чиста негативність, принцип процесу, не випадає з органічного, а органічне не має її у своїй сутності як певну визначеність, бо са­ма одиничність загальна в собі, ця чиста одинич-

208 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

В. (АА) Розум

ність однаково не розвинена й не реальна в ньому у своїх моментах, немов і самі ті моменти абстрактні та загальні. Навпаки, цей вияв виходить із тієї загаль­ності, що знову повертається до внутрішнього єства, і між реальністю, або формою, тобто одиничністю, що сама себе розвиває, і органічним загальним, або родом, постає визначене загальне — вид. Існування, якого набуває негативність загального, або роду, — це тільки розвинений рух процесу, що відбувається в частинах сутньої форми. Якби рід мав у собі різні частини як стабільну просту єдність, а його проста негативність як така була б водночас рухом, який відбувається в теж простих і безпосередньо загаль­них у собі частинах, що як такі моменти були б тут реальними, органічний рід був би тоді свідомістю. Але проста визначеність, якою вона є тут, — як ви­значеність виду, — присутня у роді способом, до яко­го не причетний дух; реальність починається з виду; іншими словами, те, що вступає в реальність, — це не рід як такий, тобто взагалі не думка. Вид, як реальне органічне, репрезентований тільки своїм представни­ком. Але цей представник, число, що нібито позначає перехід від роду в індивідуальну форму і пропонує спостереженню обидва аспекти необхідності — то як просту визначеність, то як цілком розвинену в усій її розмаїтості форму, — позначає радше взаємну байду­жість і свободу загального та одиничного; рід віддає це одиничне на ласку несуттєвої кількісної відміннос­ті, проте одиничне як живе теж виявляє свою свободу від цієї відмінності. Справжня загальність, як вона бу­ла визначена, — тут тільки внутрішня сутність, а як визначеність виду — це формальна загальність, і, на відміну від неї, ота справжня загальність стає на бік одиничності, що через те є живою і завдяки своєму внутрішньому не переймається своєю визначеністю як виду. Але водночас ця одиничність — це не універ­сальний індивід, тобто такий, у якому універсальність мала б ще й зовнішню реальність, бо універсальний індивід випадає з живого органічного. Але цей уні­версальний індивід, безпосередньо будучи індивідом природних форм, — це не сама свідомість: якби він

мав бути свідомістю, його існування як одиничного органічного живого індивіда не мало б випадати з тієї універсальності.

Отже, ми бачимо тут силогізм, у якому одна край­ність — це загальне життя як загальне, або як рід, а друга крайність — те саме життя як одиничне, або як універсальний індивід, проте середня ланка скла­дається з двох частин: перша, здається, припасувалася туди як визначена загальність, або як вид, друга — як власне одиничність, або як одинична одиничність. Оскільки цей силогізм загалом належить до аспекту форми, на його основі осягають і те, що вирізняється як неорганічна природа.

Оскільки тепер загальне життя, будучи простою сутністю роду, розвиває зі свого боку відмінності по­няття й має репрезентувати їх як послідовність прос­тих визначеностей, це буде система байдуже утвер­джених відмінностей, або числова послідовність. Як­що раніше органічне у формі одиничності було про­тиставлене цій несуттєвій відмінності, що не виражає і не містить його живої природи, — і якщо саме це треба сказати й про неорганічне, взявши до уваги все його існування, розвинене в сукупності його можли­востей, — то тепер це універсальний індивід, якого слід розглядати не тільки як вільного від будь-якого членування роду, але і як силу цього роду. Рід, що розпадається на види на основі загальної числової визначеності або може взяти за принцип свого по­ділу одиничні визначеності свого існування, скажімо, зовнішній вигляд, колір і т. ін., зазнає під час цієї спо­кійної роботи насильства з боку універсального інди­віда — землі, що як загальна негативність надає чин­ності (перед лицем систематизації роду) відміннос­тям, які має в собі земля і природа яких, завдяки суб­станції, до якої вони належать, інша, ніж природа ро­ду. Цей вияв активності роду — цілковито обмежена діяльність, що може відбуватися лиш усередині тих могутніх елементів і що внаслідок їхнього нестрим­ного насильства всюди розірвана, має прогалини і пригнічена.

14 — 4-288

210 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

В. (АА) Розум 211

З цього випливає, що у сформованому існуванні спостереження може стати тільки розумом як жит­тям узагалі, яке, проте, у своїй диференціації наспра­вді не має в собі ніякої розумної послідовності та членування і не є заснованою в собі системою форм. Якби в силогізмі органічної форми середній термін, на який припадає вид і його реальність як одиничної індивідуальності, мав у собі самому крайності внут­рішньої загальності та універсальної індивідуальності, цей середній термін мав би в рухові своєї реальності вияв і природу універсальності, був би розвитком, що систематизує сам себе. Так само і свідомість між уні­версальним духом і своєю одиничністю, або чут­тєвою свідомістю, має за середній термін систему форм свідомості як життя духу, що упорядковує себе в ціле, — систему, яку розглядають у цьому томі і яка має своє об'єктивне існування як світова історія. Про­те органічна природа не має історії; вона падає зі свого загального — життя — безпосередньо в одини­чність існування, і моменти простої визначеності та одиничної життєвості, поєднані в цій реальності, по­роджують становлення тільки як випадковий рух, у якому кожен момент відіграє свою роль і зберігається ціле, але ця активність тут обмежена для себе самої лише своєю точкою, бо ціле не присутнє в ній, а не присутнє тому, що не є тут цілим для себе.

Крім того, що в органічній природі спостережний розум доходить тільки до споглядання себе самого як загального життя взагалі, до споглядання свого роз­витку та реалізації він доходить згідно з цілком від­мінною системою, визначеність якої, її сутність, поля­гає не в органічному як такому, а в універсальному індивіді [землі]; і серед цих відмінностей землі — до споглядання свого розвитку та реалізації згідно з по­слідовностями, які намагається утвердити рід.

Отже, оскільки в реальності загальність органічно­го життя, без будь-якого справжнього для-себе-сут-нього опосередкування, безпосередньо дає собі впас­ти в крайність одиничності, спостережна свідомість має перед собою як річ тільки гадку, а якщо розум може мати пустий інтерес спостерігати цю гадку, він

обмежується лиш описом та переказуванням здогадів і припущень про природу. Щоправда, ця позбавлена духу свобода гадки всюди пропонуватиме початки за­кону, сліди необхідності, натяки на порядок і по­слідовність, дотепні та ілюзорні відносини. Але спо­стереження, пов'язуючи органічне з наявними відмін­ностями неорганічного — стихіями, зонами, клімата­ми, — і то з огляду на закон і необхідність, ніколи не виходить за межі концепції великого впливу. Так са­мо й на іншому боці, там, де індивідуальність не має значення землі, а має значення одного, іманентного органічному життю, і де це життя, в безпосередній єдності з загальним і справді становить рід, проте йо­го проста єдність саме з цієї причини визначається тільки як число і тому відпускає на волю якісний фе­номен, — спостереження не може піти далі дотепних зауважень, цікавих асоціацій, люб'язності до понят­тя. Але дотепні зауваження — аж ніяк не знання не­обхідності, цікаві асоціації не відступають від цікаво­сті, тоді як сама цікавість — це тільки гадка про ро­зум, а люб'язність індивіда, з якою він натякає на якесь поняття, — це дитяча люб'язність, яка стає ін­фантильною, коли хоче (або має) бути в собі і для се­бе чимсь вартісним.

Дата добавления: 2015-07-10