А. Спостереження природи

Коли позбавлена мислення свідомість стверджує, що джерело істини — спостереження і досвід, ці сло­ва цілком можуть означати, що йдеться тільки про смак, нюх, дотик, слух і зір; у своєму завзятті, з яким ця свідомість вказує на смак, нюх і т. д., вона забуває сказати, що, фактично, вже визначила для себе, по су­ті, і об'єкт цих чуттів, і це визначення має в її очах принаймні не меншу вагу, ніж самі чуття. Не менш легко вона погоджується, що її загалом цікавить не просто сприйняття, тож вона аж ніяк не назве спо­стереженням сприйняття цизорика, що лежить коло цієї табакерки. Сприйняте принаймні повинно мати значення чогось загального, а не просто чуттєвого цього.

Це загальне — передусім самототожне; його рух — це лиш однакове повторення тієї самої діяль­ності. Свідомість, що саме цією мірою знаходить в об'єкті тільки загальність, або абстрактне моє, по­винна взяти на себе властивий рух цього об'єкта і, оскільки вона ще не тяма, що осягає цей об'єкт, повин­на принаймні бути спогадом про нього, — спогадом, який універсальним способом виражає те, що в реа­льності присутнє як одиничне. Цей поверховий спо­сіб виходу з одиничності й не менш поверхова фор­ма універсальності, в якій чуттєве тільки зареєстрова­не, не ставши в самому собі загальним, — цей опис речей ще не став рухом, який відбувається в самому об'єкті; цей рух радше полягає в самому описі. Через те об'єкт, якщо він уже описаний, втрачає цікавість; якщо описано один об'єкт, треба брати й завжди шу­кати другий об'єкт, щоб процес опису не зупинився. Проте знаходити нові цілі речі вже не так легко, тож треба повертатися до речей, уже знайдених, далі по­діляти та розкладати їх і шукати в них нових аспектів речовості. Цьому невтомному, неспокійному інстинк­тові ніколи не забракне матеріалу. Тільки щасливцям таланить відкрити якийсь новий цікавий вид або на­віть нову планету, що, хоч і є одиничним тілом, одна­ково має природу загального. Але межі того, що, як-

от слон, дуб, золото, виразно визначене, межі того, що є родом і видом, тягнуться, проминаючи багато стадій, до безкінечного подрібнення тваринного й рослинного хаосу, різновидів каміння, металів, ґрун­тів і т. ін., що ' ї х пощастило виявити, доклавши снаги та вміння. В цьому царстві невизначеності загально­го, де партикуляризм знову наближається до одинич­ності і вряди-годи навіть цілком занурюється в неї, є невичерпний запас матеріалу для спостережень і опису. Але тут, де відкривається неозоре поле, на ме­жах загального, можна, замість незмірного багатства, знайти тільки обмеженість природи і своєї власної діяльності; тут уже годі дізнатися, чи те, що начебто існує в собі, не є випадковістю; те, що має на собі від­биток плутаної і слабкої, незрілої форми, що навряд чи вийшла зі стадії елементарної невизначеності, не може претендувати навіть на те, щоб його описали.

Хоча здається, ніби ці пошуки та опис пов'язані тільки з речами, ми, фактично, бачимо, що вони від­буваються не у формі чуттєвого сприйняття, бо те, з чого можна пізнати речі, для опису набагато важ­ливіше, ніж увесь діапазон чуттєвих властивостей, без яких сама річ, звичайно, не може обійтися, але які свідомість відкидає. Завдяки такому поділу на сут­тєве і несуттєве поняття підноситься над чуттєвим розпорошенням і пізнання при цьому проголошує, що для нього принаймні не менш суттєво перейма­тися собою, ніж речами. При цій подвійній суттєвості виникають вагання, чи те, що є суттєвим та необхід­ним Д я Я) пізнання, є таким самим і для речей. З одно­го боку, характерні ознаки служать тільки пізнанню, яке завдяки їм розрізняє речі між собою, проте, з дру­гого боку, треба пізнавати не те, що несуттєве для ре­чей, а те, завдяки чому вони самі вириваються з зага­льної неперервності буття взагалі, відокремлюються від іншого та існують для себе. Характерні ознаки по­винні не тільки мати суттєвий зв'язок із пізнанням, а й бути суттєвими визначеностями речей, а штучна система повинна відповідати системі самої природи й виражати тільки її. Це необхідно випливає з самого поняття розуму, тож інстинкт розуму, — адже в тако-

12 — 4-288

178 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

В. (АА) Розум 179

му спостереженні розум діє тільки як інстинкт, — на­віть у своїй системі досягає єдності, де самі його об'­єкти конституйовані так, що самі в собі містять свою суть, або буття-для-себе, а не є просто випадковістю цієї миті або цього тут. Скажімо, диференційні ознаки тварин походять від пазурів та зубів, бо, фак­тично, завдяки їм не тільки пізнання відрізняє одну тварину від інших, а й кожна тварина вирізняється серед решти; завдяки цій зброї вона зберігає себе для себе й відокремлюється від загального. Натомість ро­слина ніколи не досягає буття-для-себе, а завжди тільки торкається межі індивідуальності; ця межа, де рослини виявляють подобу поділу на дві статі, дає змогу реєструвати та розрізняти рослини. А те, що стоїть на ще нижчому рівні, вже не може само себе відрізняти від іншого, воно втрачається, дійшовши до протилежності. Спокійне буття і буття у відноси­нах вступають у конфлікт між собою, річ у другому випадку є чимсь іншим, ніж у першому випадку, нато­мість індивід — це те, що зберігає себе у відносинах з іншим. А те, що не спромагається на таке і стає хіміч­но чимсь іншим, ніж воно є емпірично, заплутує пізнання й породжує той самий конфлікт із приводу того, якого саме аспекту — першого чи другого — слід дотримуватись, оскільки сама річ не є самотото-жною і ці обидва аспекти розпадаються в ній.

Зате в системах загальної самототожності ця само-тотожність має ще й значення самототожності як пізнання, так і самих речей. Проте таке поширення самототожних визначеностей, кожна з яких спокій­но характеризує усю послідовність свого процесу і отримує змогу робити все, що їй заманеться, так само й переходить, по суті, у свою протилежність, у плута­нину цих визначеностей: адже характерна ознака, за­гальна визначеність — це єдність протилежностей, тобто визначеного і того, що загальне в собі; отже, вона повинна розпадатись і в цьому протиставленні. Якщо тепер, з одного боку, визначене перемагає зага­льне, в якому полягає його сутність, то, з другого бо­ку, це загальне теж має владу над визначеним, дово­дить визначене до його межі, а там змішує разом йо-

го відмінності та суттєві особливості. Спостереження, що тримає їх нарізно в належному порядку і вважає, ніби тримається тут за щось стабільне, бачить, як над одним принципом бере гору інший принцип, бачить переходи і плутанину обох принципів, поєднаність того, що спершу видавалося йому цілком відокремле­ним, і відокремленість того, що спершу видавалося поєднаним; отже, спостереження, твердо дотримую­чись непорушної самототожності буття, тут, саме в своїх найзагальніших визначеннях, наприклад, тих суттєвих характерних ознаках, що їх мають тварини і рослини, змушене бачити, як йому дошкуляють випа­дки, що позбавляють його всякої визначеності, при­тлумлюють загальність, до якої воно піднеслося, і знову зводять його до бездумного спостереження та опису.

Отже, спостереження, яке обмежується простим і обмежує загальним розпорошеність чуттєвих елемен­тів, виявляє, що його об'єкт заплутує його принцип, бо визначене за самою своєю природою має втрати­тись у своїй протилежності. Отже, розум повинен пе­рейти від тієї інертної визначеності, що мала подобу стабільності, до спостереження того, якою вона є на­справді, тобто як такої, що пов'язує себе зі своєю про­тилежністю. Те, що назване суттєвими характерними ознаками, — це пасивні визначеності, які, коли вира­жати й розуміти їх як прості, не репрезентують того, що становить їхню природу, тобто зникущі моменти руху, який поглинає сам себе. Оскільки тепер інстинкт розуму доходить до того, щоб шукати визначеність відповідно до її природи — бути суттєвою не тільки для^себе, а й переходити в свою протилежність, — він шукає закону та поняття закону; щоправда, він шукає їх і як реальності, що існує, але ця реальність, фактич­но, зникає перед ним, і аспекти закону стають у його очах чистими моментами, або абстракціями, тож за­кон постає у природі поняття, що знищило в собі бай­дуже існування чуттєвої реальності.

Для спостережної свідомості істина закону дана в досвіді, в тому способі, яким чуттєве буття існує для свідомості; істина не дана в собі і для себе. Та коли за-

12*

Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

В. (А А) Розум

кон не має своєї істини в понятті, він є чимсь випад­ковим, а не необхідністю, або, фактично, не є законом. Але те, що він, по суті, існує у формі поняття, не тільки не суперечить тому, що він наявний для спо­стереження, а радше надає йому через це необхідного існування і робить його об'єктом спостереження. Зага­льне в значенні раціональної загальності є загальним ще й у значенні, яке містить у собі те поняття, а саме: репрезентується тут як наявне й реальне для свідомос­ті, а поняття постає у формі речовості й чуттєвого буття, але не втрачаючи при цьому своєї природи й не опускаючись до інертного існування чи байдужої послідовності. Те, що має загальну чинність, виявляє й загальний вплив; те, що має бути, фактично, вже є, а те, що тільки має бути, але не є, не має жодної істини. Саме цього, і то з повним правом, твердо дотримуєть­ся інстинкт розуму й не дає себе звести на манівці ми-сленнєвими речами, що тільки мають бути і повинні мати свою істину тільки як оце "мають", хоча на них годі натрапити ні в якому досвіді, — не дає себе звести на манівці як гіпотезами, так і рештою невідчутних нереальностей споконвічного "мають": адже розум — це саме вірогідність, що він має реальність, і те, що не постає перед свідомістю як самостійна сутність, тобто те, що не з'являється [не має феноменального вияву], не існує для неї взагалі.

Істина закону — це, по суті, реальність, і для свідо­мості, що не відступає від спостереження, вона знову стає протилежністю свідомості та загального в собі; іншими словами, свідомість вважає, що така річ, як її закон, не є для неї сутністю розуму, гадає, що отри­мує таким чином щось чуже. Проте вона спростовує цю свою гадку тим, що сама не приймає свою загаль­ність у значенні, мовляв, усі одиничні чуттєві речі по­винні засвідчувати їй появу закону, щоб можна було утвердити істину цього закону. Твердження, що під­нятий із землі і просто відпущений камінь падає, аж ніяк не вимагає, щоб ми робили такий експеримент з усіма каменями, а радше проголошує, що цей експе­римент годилося б провести принаймні з досить ве­ликою кількістю каменів, щоб із великим ступенем

вірогідності, або ж цілковитим правом, можна було зробити за аналогією висновок іФ° ре^штУ каміння. Проте аналогія не тільки не дає цілковитого права, а через свою власну природу так часто суперечить йо­му, що висновок, який можна зробити ³ самої анало­гії, полягає радше в тому, що ^Й#ОҐія ^не дає змоги зробити жодних висновків. Імовір^^гсть' ^{до я к о ї м о ж} " на було б звести результат аналогії' втрачає перед ли­цем істини всяку різницю між маД°^ю * великою ймо­вірністю; навіть якщо ця ймовірНІ^с.^{ть т а к а} велика, як їй заманеться, вона ніщо проти істини. Проте ін­стинкт розуму і справді вважає та#* закони за істину, і тільки у відносинах з їхньою необхідністю, якої він не пізнав, починає вдаватися до диференціації і опус­кає істину самої речі до рівня й ^ ^{о в і} Р ^ ^{о с т і} ' Щ°^{б по}~ значити недосконалий спосіб, яї^™ істина наявна для свідомості, яка ще не має розуміння чистого уяв­лення: адже загальність наявна П^ред нами лише як проста безпосередня загальність. ^^ле водночас унас­лідок цієї загальності закон має істину ДД? свідомості; падіння каменя через те є істиноК? Д л я свідомості, що він для неї важкий, тобто, оскільї^и У своїй важкості камінь у собі і для себе самого має необхідні відноси­ни з землею, виражені у формі паД^іння- Таким чином, у досвіді свідомість має буття закону, але водночас має цей закон і як поняття, і тіД^{ь к и на} основі цих двох чинників закон істинний в очах свідомості; от­же, закон вважають законом, бо вії^ репрезентується в з'явищі и водночас у самому собі Щ поняттям.

Через те, що закон водночас у собі є поняттям, ін­стинкт розуму цієї свідомості с а ^ собою необхідно йде до того, щоб перетворити зак<2^н та його моменти на чисті поняття, навіть не знаі°^чи> Щ° саме цього він прагне. Він випробовує закон експериментами. Ко­ли закон постає вперше, він нечистий* окутаний оди­ничним чуттєвим буттям, і понятті Щ° становить йо­го природу, занурене в емпіричНУ матерію. Інстинкт розуму вдається до своїх експери:^^іент№' ^{щ о 6 3} псува­ти, що випливатиме з тих або ' ґ ^ ^х обставин. Закон через те видається ще глибше зануреним У чуттєве буття, проте це буття при цьому радпіе втрачається.

Дата добавления: 2015-07-10