АА) Розум

V

ВІРОГІДНІСТЬ ТА ІСТИНА РОЗУМУ

Думкою, яку збагнула свідомість, тобто що одинична свідомість — це абсолютна сутність у собі, вона знову повертається в себе. Для нещасливої свідомості бут-іпя-в-собі — це потойбічність її самої. Проте її рух виявив у ній, що одиничність у її повному розвитку, іншими словами, одиничність, що є реальною свідо­містю, постає як негатив самої себе, тобто як об'єк­тивна крайність; іншими словами, вона відірвала від себе своє буття-для-себе й перетворила його на бут­тя; при цьому вона стала усвідомлювати і свою єд­ність із загальним, — єдність, яка для нас, оскільки скасоване одиничне — це загальне, вже не випадає з неї і яка, оскільки свідомість сама себе підтримує в цій своїй негативності, є в ній як такій її сутністю. її істина — це те, що в силогізмі, де крайності репрезе­нтовані як абсолютно відокремлені одна від одної, постає як середній термін, який заявляє незмінній свідомості, що одинична свідомість зреклася сама се­бе, а одиничній свідомості, що незмінна свідомість уже не становить для неї крайності, а примирилася з нею. Цей середній термін — єдність, що безпосеред­ньо знає про обидві крайності й пов'язує їх між со­бою, а усвідомлення їхньої єдності, яке він виголошує свідомості, а отже, й собі самому, — це вірогідність буття всією істиною.

Унаслідок того, що самоусвідомлення — це розум, мого доти негативне ставлення до іншості перетво­рюється на позитивне. Доти воно переймалося тільки смоєю незалежністю та свободою, щоб урятувати та лберегти себе коштом світу і своєї власної реальнос-

1б8 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

ті, які видаються йому запереченням його сутності. Але як розум, упевнений у собі, воно примирилося з ними й може терпіти їх: адже воно впевнене в собі як реальності, впевнене, що вся реальність — не що ін­ше, як воно саме; якраз його мислення безпосеред­ньо і є реальністю, ^тож воно ставиться до цієї реаль­ності як ідеалізм. Йому, оскільки воно так дивиться на себе, видається, ніби світ постав тільки для нього; раніше воно не розуміло світ, жадало його і працюва­ло над ним, а тепер відступає зі світу й повертається в себе, скасовує для себе цей світ і скасовує себе як свідомість, — тобто усвідомлення цього світу як сут­ності, і усвідомлення нікчемності цього світу. Лише тепер, після втрати могили своєї істини, після того, як скасування його реальності й саме стало скасова­ним, а одиничність свідомості стала в його очах аб­солютною сутністю в собі, воно відкриває світ як свій новий реальний світ, що своєю перманентністю ста­новить для нього інтерес, так само як раніше зацікав­леність полягала тільки в його минущості: адже існу­вання світу стає в його очах його власною істиною та присутністю; воно впевнене, що знайде там тіль­ки себе.

Розум — це впевненість свідомості, що вона є всією реальністю, і саме так ідеалізм формулює уявлення про розум. Як свідомість, виступаючи як розум, має безпосередньо в собі ту впевненість, так і сам ідеалізм безпосередньо висловлює ту впевненість: Я є Я в тому значенні, що Я, яке є для мене об'єктом, — це не зага­лом пустий об'єкт, як у самоусвідомленні взагалі, і не, як у вільному самоусвідомленні, об'єкт, що відсахуєть-ся від інших об'єктів, які ще мають чинність поряд із ним, а об'єкт, що усвідомлює небуття будь-якого ін­шого, єдиний об'єкт, а водночас уся реальність і вся присутність. Проте самоусвідомлення є не тільки для себе, а й у собі всією реальністю лише завдяки тому, що воно стає цією реальністю, чи, радше, засвідчує себе як таку. Воно засвідчує себе як таку на шляху, на якому в процесі діалектичного руху гадки, сприйнят­тя і тями іншість зникає спершу в собі; потім у рухові через незалежність свідомості в пануванні і рабстві,

через думки про свободу, через скептичне визволен­ня й боротьбу за абсолютне визволення роздвоєної в собі свідомості іншість, тією мірою, якою вона є тіль­ки для самоусвідомлення, зникає і для себе самої. По­стають один за одним два аспекти: перший, де сут­ність, або істина, становить для свідомості визначе­ність буття, і другий, де свідомість має визначеність бути тільки для себе. Проте обидва аспекти зводяться до однієї істини: те, що є, або в-собі, існує тільки тією мірою, якою воно є для свідомості, а те, що існує для неї, існує й у собі. Свідомість, що є цією істиною, вже лишила позаду той шлях, яким дійшла до цього ре­зультату, й забула про нього, оскільки безпосередньо виступає як розум; іншими словами, цей розум, що постає отак безпосередньо, виступає лише як вірогід­ність тієї істини. Розум лише запевняє, що є всією реальністю, але сам не розуміє цього: адже той забу­тий шлях — це розуміння цього безпосередньо ви­словленого твердження. З цієї ж причини кожному, хто не ступав на той шлях, це твердження, коли по­чути його в цій чистій формі, видається незрозу­мілим, дарма що в якійсь конкретній формі він і сам його висловлював.

Ідеалізм, що не простежує шлях до цього результа­ту, а починає з цього твердження, є через те простим запевненням, що ані розуміє само себе, ані не може зробити себе зрозумілим для інших. Він висловлює безпосередню вірогідність, якій протиставлена інша безпосередня вірогідність, що була втрачена на тому самому шляху. Отже, запевнення в цій іншій вірогід­ності мають однакове право стояти поряд із запев­неннями в тій вірогідності. Розум покликається на са­моусвідомлення кожної свідомості: Я є Я, мій об'єкт і моя сутність — це Я, і ніхто не відмовить розуму в цій істині. Але розум, спираючись на це покликання, сан­кціонує істину іншої вірогідності, а саме: для мене є інше; інше, ніж Я, — це для мене об'єкт і сутність; або: оскільки Я — об'єкт і сутність для самого себе, я є та­ким, тільки цілковито відступаючи від іншого і поста­ючи поряд із ним як певна реальність. Тільки тоді, ко­ли розум як відображення виступає з цієї протилеж-

170 Ґ. Б. Ф. Геґель. Феноменологія духу

В. (АА) Розум 171

ної вірогідності, його твердження про себе постає не тільки як вірогідність і запевнення, а як істина, і то не поряд з іншими, а як єдина істина. її безпосередня поява — це абстракція її присутності, сутністю і буттям-у-собі якої є абсолютне уявлення, тобто про­цес її становлення. Свідомість визначатиме свої від­носини з іншістю або своїм об'єктом по-різному за­лежно від того, на якій стадії розвитку самоусвідом­лення світового духу вона перебуває. А те, як світовий дух безпосередньо щоразу знаходить і визначає себе і свій об'єкт, або яким він є для себе, залежить від то­го, яким він уже став або яким він уже є в собі.

Розум — це впевненість у бутті всією реальністю. Але це в-собі, або ця реальність, цілковито загальні, це чиста абстракція реальності. Це перша позитив­ність, якою є самоусвідомлення в собі самому і для себе, і тоді Я — це тільки чиста суть того, що існує, або ж проста категорія. Категорія, що досі мала зна­чення бути суттю того, що існує, і то байдуже, чи то­го, що існує взагалі, чи того, що існує перед лицем свідомості, є тепер суттю, або простою єдністю, то­го, що існує, тільки як мисляча реальність; іншими словами, категорія означає, що самоусвідомлення і буття — це та сама сутність, і то та сама не при по­рівнянні, а в собі і для себе. Тільки однобічний, не­здоровий ідеалізм дозволяє цій єдності знову поста­ти, з одного боку, як свідомості, а з другого — як у-со-бі. Проте нині ця категорія, або проста єдність само­усвідомлення і буття містить у собі відмінність: адже її сутність полягає саме в тому, щоб бути самототож-ною безпосередньо в своїй іншості, або в абсолют­ній відмінності. Тому ця відмінність є, проте як ціл­ком прозора і як відмінність, що водночас не стано­вить відмінності. Вона постає як множина категорій. Оскільки ідеалізм проголошує, що проста єдність самоусвідомлення — це вся реальність, і безпосеред­ньо робить її сутністю, не зрозумівши її спершу як аб­солютно негативну сутність, — тільки вона містить у собі заперечення й визначеність, або ж відмінність, — то ця друга позиція, мовляв, у категорії є відмінності, види категорій, ще незрозуміліша, ніж перша. Це за-

певнення загалом, так само як і запевнення в якійсь визначеній кількості категорій, — це нове запевнен­ня, яке, проте, імпліцитно спонукає до того, що його більше не треба сприймати як запевнення. Адже, оскільки відмінність починається в чистому Я, в са­мому чистому розумі, таким чином утверджено, що тут ми відмовилися від безпосередності, запевнень та відкриттів і починається розуміння. А л е знову вва­жати, і то байдуже, яким чином, множину категорій за якесь відкриття, зроблене, наприклад, на основі су­джень, і задовольнятися цим відкриттям — це, факти­чно, ганьба для науки; де тяма зможе продемонстру­вати необхідність, якщо вона не спромагається зро­бити це в собі, будучи чистою необхідністю?

Тепер, оскільки розуму належить чиста суть речей, так само як і їхня відмінність, то, власне, взагалі вже не можна говорити про речі, тобто про те, що було б для свідомості тільки негативом її самої. Бо те, що ка­тегорії у своїй множині є видами чистої категорії, означає: ця чиста категорія — це ще їхній рід, або сутність, вона не протиставлена їм. Проте ті катего­рії двозначні, бо водночас містять у своїй множині іншість, протиставлену чистій категорії. Цією множи­ною вони, фактично, суперечать чистій категорії, і чиста єдність має скасувати їх у собі, завдяки чому вона конституюється як негативна єдність відмінно­стей. Проте як негативна єдність вона відкидає від себе ще й ^відмінності як такі, крім того, й ту першу безпосередню чисту єдність як таку і є одиничніс­тю — новою категорією, що є свідомістю, яка відки­дає, тобто такою, для якої існує інше. Одиничність — це її перехід зі свого поняття до якоїсь зовнішньої ре­альності, це чиста схема, що водночас є і свідомістю, і, будучи одиничністю та одним, що відкидає, вказів­кою на інше. Але інше цієї категорії — це просто інші згадані спершу категорії, а саме: чиста суть і чиста відмінність; і в цій категорії, тобто саме в утверджен­ні іншого, або в самому цьому іншому, свідомість так само є собою. Кожен з цих різних моментів поклика­ється на інший, але водночас вони не доходять у собі ні до якої іншості. Чиста категорія покликається на

172 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

В. (АА) Розум 173

види, що переходять у негативну категорію, або в одиничність; проте ця одиничність знову поклика­ється на них, вона сама є чистою свідомістю, що в кожному виді лишається у своїх очах ясною єдністю з собою, проте єдністю, яка також покликається на інше, що існуючи, зникає, а зникнувши, знову відро­джується.

Ми бачимо, що чиста свідомість утверджена тут подвійним способом: по-перше, як неспокійні пере­ходи туди-сюди, що пронизують усі її моменти і вба­чають у них ту іншість, яку касують, тільки-но натра­пивши на неї; по-друге, як спокійна, впевнена у своїй істині єдність; для цієї єдності рух, що полягає в тих переходах, становить інше, а для цього руху іншим є ота спокійна єдність; свідомість і об'єкт чергуються в цих взаємних визначеннях. Отже, першого разу свідомість у своїх очах є пошуками в різних напря­мах, а її об'єкт — це чисте в-собі, сутність; другого разу свідомість бачить, що вона — проста категорія, а її об'єкт — рух відмінностей. Проте свідомість як сут­ність — це увесь цей процес: від себе як простої кате­горії вона переходить в одиничність та об'єкт, доба­чає цей процес у тому об'єкті, скасовує об'єкт як від­мінний, привласнює його і заявляє про себе як про вірогідність, що вона становить усю реальність, є як собою, так і своїм об'єктом.

Перша заява свідомості — це просто тільки абстра­ктні порожні слова, що все є її власним. Адже вірогід­ність, що вона є всією реальністю, — це лише чиста категорія. Для пустого ідеалізму якраз і характерне уявлення про розум, що пізнає себе лише в об'єкті, бо цей ідеалізм осягає розум тільки таким, яким він є для себе спершу, гадаючи, ніби розум, в усьому бутті засвідчуючи чисте моє свідомості й виражаючи речі як відчуття або уявлення, доводить, що це моє — до­вершена реальність. Через те такий ідеалізм має бути водночас і абсолютним емпіризмом, бо для запов­нення порожнього моє, тобто для відмінності і всього дальшого розвитку та формування її, розум потребує якогось зовнішнього імпульсу, в якому лиш і полягає розмаїття відчуттів або уявлень. Отже, цей ідеа-

лізм — така сама самосуперечлива двозначність, як і скептицизм, дарма що скептицизм виражає себе не­гативно, а ідеалізм позитивно; він так само не спро­магається поєднати свої суперечливі думки про чисту свідомість як усю реальність і про зовнішні імпульси, або відчуття та уявлення, як таку саму реальність; він вагається, переходячи від однієї думки до другої і впа­дає в нездорову, тобто чуттєву безкінечність. Оскіль­ки розум — це вся реальність у значенні абстрактно­го моє, а інше — це байдуже цьому моє чуже, то саме тут утверджується те знання про іншого з боку розу­му, яке нам уже відоме у формі гадки, сприйняття і тями, що осягає припущене і сприйняте. Водночас саме поняття цього ідеалізму стверджує, що таке знання — це не справжнє знання, бо тільки єдність аперцепції є істиною знання. Отже, чистий розум цього ідеалізму, щоб добутися до цього іншого, що суттєве для нього, тобто теж є в-собі, якого він, про­те, не має в самому собі, сам себе відсилає до того знання, що не є знанням істини; він зумисне і з влас­ної волі прирікає себе до несправжнього знання й не може відступити від гадки і сприйняття, які навіть для нього самого не мають жодної істини. Таким чином, розум опиняється в прямій суперечності, проголошу­ючи сутністю щось подвійне, зрештою, антагоністич­не, тобто утверджує єдність аперцепції й водночас річ, що, навіть якщо її можна назвати зовнішнім імпу­льсом, або емпіричною сутністю, або чуттєвістю, або річчю в собі, у своєму уявлені однаково лишаєть­ся чужою тій єдності.

Цей ідеалізм опиняється в такій суперечності тому, що проголошує істиною абстрактне поняття ро­зуму, і через те й реальність безпосередньо постає перед ним як така, що радше не є реальністю розуму, тоді як розум водночас має бути всією реальністю; розум лишається неспокійними пошуками, що в са­мому процесі пошуку заявляють про остаточну немо­жливість мати задоволення, тобто натрапити на зна­хідку. Проте реальний конкретний розум не є таким непослідовним, як оцей; будучи спершу тільки віро­гідністю, що він є всією реальністю, він у цьому

Дата добавления: 2015-07-10