Б. Розум-законодавець

Духовна сутність у своєму простому бутті є чистою свідомістю і цим самоусвідомленням. Початково ви­значена природа індивіда втратила своє позитивне значення, яке полягало в тому, щоб бути в собі еле­ментом і метою своєї діяльності; вона є тільки скасо­ваним моментом, а індивід — це Я як загальне Я. І на­впаки, сам формальний предмет має своє здійснення в діяльній індивідуальності, що диференціює в собі: адже відмінності індивідуальності становлять зміст того загального. Категорія існує в собі як загальне чи­стої свідомості, але існує і для себе, бо Я свідомос­ті — це теж її момент. Категорія — це абсолютне буття, бо та загальність — це просто самототож-ність буття.

Отже, те, що для свідомості — об'єкт, має значення бути істиною; воно є і править за істину в тому розу­мінні, що існує та ?гравить за істину в собі і для себе; це абсолютний предмет, що вже не страждає від про­тилежності вірогідності та своєї істини, загального і одиничного, мети і своєї реальності, бо його існуван-н я — ц е реальність і діяльність самоусвідомлення; таким чином, цей предмет — моральна [sittliche] суб­станція, а усвідомлення цієї субстанції — моральна свідомість. Об'єкт цієї свідомості в її очах теж пра­вить за істину, бо поєднує в одну єдність самоусвідо­млення і буття; він править за абсолют, бо самоус­відомлення вже не хоче й не може виходити за межі цього об'єкта, бо є в ньому в себе вдома: не може, бо цей об'єкт — усе його буття та сила; не хоче, бо цей об'єкт — Я, або воля цього Я. Це реальний об'єкт у со­бі самому як об'єкт, бо має в собі відмінність свідомо­сті; він поділяється на маси, що є визначеними зако-

19 — 4-288

290 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

В. (АА) Розум 291

нами абсолютної сутності. Проте ці маси не затума­нюють поняття, бо в ньому лишаються замкнені мо­менти буття, чистої свідомості і Я — єдність, що ста­новить сутність цих мас і вже не дозволяє розпадати­ся цим моментам у тій відмінності.

Ці закони, або маси моральної субстанції, визнані безпосередньо, тож не можна ні запитувати про " ї х н є походження та виправдання, ні шукати чогось іншо­го, бо інше, ніж сутність, що існує в собі і для себе, бу­ло б тільки самим самоусвідомленням; але самоус­відомлення — не що інше, як ця сутність, бо воно са­мо є буттям-для-себе цієї сутності, яка є істиною саме тому, що існує і як Я свідомості, і як її в-собі, тобто чиста свідомість.

Оскільки самоусвідомлення знає себе як момент буття-для-себе цієї субстанції, воно виражає існу­вання закону в собі таким способом, що здоровий ро­зум безпосередньо знає, що справедливе і що добре. Здоровий розум знає закон безпосередньо, тож і за­кон безпосередньо чинний для нього, і він одразу ка­же: це справедливе й добре. Щоправда, тільки це, бо є визначені закони, є сам здійснений, сповнений змісту предмет.

Те, що дається отак безпосередньо, слід так само безпосередньо сприймати і розглядати; як і тоді, коли йшлося про те, що чуттєва вірогідність безпосеред­ньо проголошувала за сутнє, тепер слід подивитись, як сконструйоване буття, що його виражає ця безпо­середня моральна вірогідність [упевненість], або ж як сконструйовані маси моральної сутності, які безпосе­редньо існують. Приклади таких законів покажуть нам те, що ми прагнемо дізнатися, а оскільки ми при­ймаємо їх у формі тверджень здорового розуму, що знає, нам не треба запроваджувати спершу момент, якому треба надати слушності в них, коли вважати їх за безпосередні моральні закони.

Кожен повинен казати правду. До цього безапеля­ційно висловленого обов'язку слід одразу додати умову: якщо він знає правду. Тож заповідь тепер зву­чатиме так: кожен повинен казати правду, і то що­разу відповідно до своїх знань і переконань про неї.

Здоровий розум, саме та моральна свідомість, яка безпосередньо знає, що справедливе і добре, ще й пояснить, що ця умова повинна бути пов'язаною зі своїм загальним твердженням так, ніби він уже думав, що ця заповідь має бути такою. Таким чином, розум, фактично, визнає, що в самому процесі вислову він перекрутив висловлене твердження; розум проголо­шує: кожен повинен казати правду, але думав, що ко­жен повинен казати її відповідно до своїх знань і пе­реконань, тобто сказав інакше, ніж думав, а говорити інакше, ніж думати, означає не казати правди. Отже, виправлена неправда, або невправність, тепер матиме таку форму: кожен повинен казати правду відповідно до своїх наявних у кожному випадку знань і переко­нань. Але таким чином загально необхідне, слушне в собі, що його мало висловити твердження, перетво­рюється радше на цілковиту випадковість. Адже ви­словлювання правди лишають випадкові, тобто тому, чи знаю я її і чи можу бути переконаний у ній, і в цьому твердженні немає більше нічого, крім заяви, що правду і неправду слід висловлювати впереміш, як виходить, відповідно до того, як кожен знає 'їх, думає про них і розуміє їх. Ця випадковість змісту має за­гальність лиш у формі твердження, в якому його ви­словлено, проте як моральне твердження це твер­дження обіцяє якийсь загальний і необхідний зміст і, отже, само суперечить випадковості того змісту. Як­що, нарешті, виправити твердження, сказавши, що випадковість знань і переконань про правду повинні відпасти і що правда теж повинна бути знаною, це бу­ла б заповідь, яка б прямо суперечила тій, з якої ми починали. Ми припускали, що здоровий розум пови­нен мати передусім безпосередню спроможність ви­словлювати правду, а тепер кажемо, що він повинен знати правду, тобто що він не знає, як висловлювати її безпосередньо. Коли дивитися в аспекті змісту, то у вимозі, що людина повинна знати правду, зміст від­падає: адже ця вимога пов'язана зі знанням узагалі: людина повинна знати; отже, те, чого вимагають, — це радше те, що вільне від будь-якого визначеного змісту. Але ж тут ідеться про визначений зміст, про

19*

Дата добавления: 2015-07-10