Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. внаслідок своєї реалізації закон серця припиняє бути законом серщ

В. (А А) Розум 259

внаслідок своєї реалізації закон серця припиняє бути законом серщ. Бо він набуває при цьому форми бут­тя і є тепер загальною силою, якій це конкретне се­рце байдуже, тож індивід, утвердивши свій власний порядок, саме з цієї причини вже не сприймає його як свій. Отже, реалізувавши свій закон, він породжує не свій закон, оскільки ця реалізація в собі є його вла­сною, а для нього — чимсь чужим, а тільки свою втяг-неність у реальний порядок, і то в порядок, що не тільки чужий йому, а є ворожою могутньою силою. Цією своєю дією індивід утверджується в, чи, радше, як загальний елемент реальності, що існує, і сама йо­го дія, відповідно до свого значення, повинна мати вартість загального порядку. Але цією дією індивід звільняється від себе, зростає для себе як загальність і очищається від одиничності, тож індивід, який хоче пізнати загальність лиш у формі свого безпосеред­нього буття-для-себе, не впізнає себе в цій визволеній загальності, до якої він водночас належить, бо вона є його діяльністю. Таким чином, ця діяльність має зво­ротне значення й суперечить загальному порядку, бо дія індивіда має бути дією його одиничного серця, а не вільною загальною реальністю; водночас він, фак­тично, визнав цю реальність, бо діяльність має зна­чення утвердження його сутності як вільної реальнос­ті, тобто визнання, що реальність є його сутністю.

Індивід через уявлення про свою діяльність визна­чений куди точнішим способом, у якому реальна за­гальність, до ^якої він прилучив себе, повертається проти нього. Його дія як реальність належить загаль­ному, але її зміст — це його власна індивідуальність, що прагне зберігати себе як ця одинична індивідуа­льність, протиставлена загальному. Це не якийсь ви­значений закон, про утвердження якого годилося б говорити, а безпосередня єдність одиничного серця з загальністю ідеї, яка піднесена до закону і претендує на слушність, — ідеї, що в тому, що є законом, кожне серце повинно само себе впізнавати. А л е тільки серце цього індивіда втиснуло його реальність у його дію, що виражає, на його думку, його буття-для-себе, або його насолоду. Дія безпосередньо має правити за за-

гальне, тобто насправді вона є чимсь окремим і має тільки форму загального: її окремий зміст повинен як такий правити за загальне. Через те інші бачать, що в цьому законі виконано не закон 'їхнього серця, а радше закон чийогось серця; якраз у згоді з загальним законом, що в тому, що є законом, кожен повинен знаходити своє серце, вони повертаються проти реаль­ності, яку установило це серце, так само як це серце повертається проти "їхньої реальності. Отже, індивід з'ясовує, що спершу тільки непорушний закон, а те­пер і серця інших людей протиставлені його не­оціненним намірам і є просто гидкими.

Оскільки ця свідомість знає загальність тільки як безпосередню, а необхідність — як необхідність сер­ця, природа реалізації та реальності невідома їй; вона не знає, що як сутнє у своїй істині вона є радше за­гальним у собі, в якому одиничність свідомості, яка довіряється йому, щоб бути цією безпосередньою одиничністю, радше гине; отже, замість цього свого буття свідомість досягає в бутті відчуження від самої себе. Але те, в чому вона не впізнає себе, — вже не мертва необхідність, а необхідність як оживлена універсальною індивідуальністю. Свідомість приймає цей божественний і людський порядок, визнаючи йо­го слушним, за мертву реальність, у якій не тільки во­на сама, фіксуючи себе як це серце, що існує для себе і протиставлене загальному, а й ті, хто підпорядкова­ний цьому порядку, не мали б самоусвідомлення; те­пер вона бачить, що порядок оживлений свідомістю всіх і є законом усіх сердець. Водночас індивідуаль­ність дізнається в процесі досвіду, що реальність — це оживлений порядок, і то завдяки тому, що вона реалізує закон свого серця: адже це означає не що ін­ше, як те, що індивідуальність стає своїм власним об'­єктом як загальне, в якому вона не впізнає себе.

Отже, те, що ця форма самоусвідомлення бере з досвіду як істину, суперечить тому, чим вона є для себе. Але те, чим вона є для себе, набирає для неї фор­ми абсолютної загальності, а те, що безпосередньо становить одне з самоусвідомленням, — це закон се­рця. Водночас живий і чинний порядок — це теж її

17*

260 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

В. (АА) Розум 261

власна сутність та витвір, вона не продукує нічого іншого, крім нього; цей порядок теж перебуває в без­посередній єдності з самоусвідомленням. Таким чи­ном, самоусвідомлення тут належить подвійній про-типоставленій суттєвості, є внутрішньо суперечливим і розхитане аж до найдальших глибин. Тільки закон цього серця — це той закон, де самоусвідомлення впізнає себе, проте загальний чинний порядок, реа­лізувавши той закон, теж стає власною сутністю і власною реальністю самоусвідомлення; отже, те, що є суперечливим у його свідомості, має в обох випад­ках для нього форму сутності і його власної реально­сті.

Самоусвідомлення, виразивши цей момент своєї усвідомленої загибелі, а отже, й результат свого до­свіду, засвідчує себе як внутрішнє збочення, як боже­вілля свідомості, для якої її сутність безпосередньо є несутністю, її реальність — нереальністю. Це божевіл­ля тут не можна тлумачити, мовляв, щось узагалі по­збавлене сутності вважають за суттєве, а щось нереаль­не — за реальне, тож те, що для одного є суттєвим і реальним, для іншого може бути не таким, а усвідом­лення реальності чи нереальності або суттєвості чи несуттєвості розпорошиться. Фактично, коли для свідомості загалом щось є реальним і суттєвим, а для мене натомість ні, то в усвідомленні його нікчемності я, будучи загалом свідомістю, водночас усвідомлюю його реальність, а оскільки і те, і те зафіксоване в ме­ні, то є єдність, яка загалом є божевіллям. У цьому бо­жевіллі, проте, збожеволів тільки об'єкт свідомості, а не свідомість як така в собі і для себе. Але в результаті досвіду, який постає тут, свідомість у своєму законі усвідомлює саму себе як оцю реальність, а водночас, оскільки ця сама сутність, ця сама реальність відчу­жена від неї, вона — як самоусвідомлення, як абсолю­тна реальність — усвідомлює свою нереальність; ін­шими словами, обидва аспекти в їхній суперечності вона безпосередньо вважає за свою сутність, що, от­же, безумна у своїх найдальших глибинах.

Ось чому серце, що б'ється задля добробуту людст­ва, переходить до шаленства божевільної самозакоха-

ності, до несамовитості свідомості, що прагне зберег­ти себе від руйнування, і то завдяки тому, що викидає з себе збочення, яким є вона сама, й намагається тра­ктувати та виражати це збочення як щось інше. Отже, вона викриває загальний порядок як перекручення закону серця і його щастя, — перекручення, яке здій­снили фанатичні ченці, деспоти, що живуть у розко­шах, та їхні служники, що надолужують своє прини­ження, теж удаючись до утисків та принижень, спря­мованих на збільшення безіменних злиднів одурено­го людства. В цьому своєму божевіллі свідомість про­голошує індивідуальність божевільною й викривле­ною, але це чужа та випадкова індивідуальність. Про­те серце, або одинична свідомість, що безпосередньо прагне бути загальною, й саме божевільне та пере­кручене, і його діяльність має лише той результат, що ця суперечність доходить до його свідомості. Адже іс­тина, на його думку, — це закон серця, закон тільки припущений, що, на відміну від наявного порядку, не проходив випробування часом і, поставши перед ча­сом, гине. Цей його закон повинен мати реальність; саме в ній закон як реальність, як чинний порядок, стає для нього метою і суттю, але безпосередньо для нього й ця реальність, саме цей закон, як чинний по­рядок, є водночас нічим. Так само і власна реаль­ність індивідуальності, тобто вона сама як одинична свідомість, є в її очах сутністю, проте її мета полягає в тому, щоб утвердити цю одиничність як сутнє; та­ким чином, вона радше саму себе вважає як неоди­ничне за сутність, а її мета править їй за закон, і саме завдяки цьому — за загальність, якою б вона була для самої своєї свідомості. Це поняття індивідуальності стає завдяки її діяльності її об'єктом, отож своє влас­не Я вона сприймає в досвіді радше як нереальне, а нереальність — як свою реальність. Таким чином, це не випадкова та чужа індивідуальність, а саме це кон­кретне серце, що в собі в усіх аспектах є перекруче­ним і перекручувальним.

Але оскільки безпосередня загальна індивідуаль­ність перекручена й перекручувальна, цей загальний порядок, будучи законом усіх сердець, тобто перекру-

2б2 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

В. (АА) Розум 263

ченого, не меншою мірою й сам є перекрученим, яким і проголошує його несамовите божевілля. З од­ного боку, цей загальний порядок через опір з боку інших індивідів, на який натрапляє закон одного сер­ця, засвідчує себе законом усіх сердець. Наявні зако­ни захищені від закону одного індивіда, бо ці зако­ни — не просто неусвідомлена, пуста й мертва необ­хідність, а духовна універсальність та субстанція, що в них ті, в кому вони мають свою реальність, живуть як індивіди та усвідомлюють себ^; отже, навіть на­рікаючи на цей порядок, мовляв, він суперечить їх­ньому внутрішньому законові, і спрямовуючи проти нього гадки свого серця, вони насправді пов'язані з ним своїм серцем, немов зі своєю сутністю, а коли їх позбавлять цього порядку або вони самі вийдуть за його межі, то втрачають усе. Оскільки саме в цьому й полягає реальність і влада соціального порядку, цей порядок постає як оживлена геть усіма самототожна сутність, а індивідуальність — як її форма. Але цей по­рядок ще й перекручений.

Адже в тому, що він є законом усіх сердець, що всі індивіди безпосередньо є цим загальним, він є реаль­ністю, яка є тільки реальністю індивідуальності, що існує для себе, або серця. Отже, свідомість, що утвер­джує закон свого серця, відчуває опір інших свідомо­стей, бо цей закон теж: суперечить одиничним зако­нам їхніх сердець, і ці серця, чинячи опір, роблять не що інше, як утверджують свій закон і надають йому чинності. Через те наявне загальне — це лише загаль­ний опір і боротьба всіх проти всіх, у якій кожен на­дає чинності своїй одиничності, хоча водночас не досягає цього, бо відчуває той самий опір і зазнає розпаду внаслідок впливу інших. Отже, те, що вида­ється соціальним порядком, — це отакий стан загаль­ної боротьби, де кожен виборює те, що може, чинить суд над одиничністю інших і зміцнює свою одинич­ність, що теж зникає внаслідок втручання інших. Оце і є хода світу, ілюзія постійного неперервного посту­пу, що є тільки припущеною загальністю, а його зміст — це радше позбавлена сутності гра утверджен­ня одиничностей та їхнього розпаду.

А коли розглядати ці обидва аспекти загального порядку, протиставлячи " їх один одному, ця друга за­гальність має своїм змістом невпокійну індивідуаль­ність, для якої гадка або одиничність є законом, реа­льне — нереальним, а нереальне — реальним. Але водночас ця загальність має аспект реальності по­рядку: адже їй належить буття-для-себе індивідуаль­ності. Інший аспект є загальним як пасивна сутність, але саме з цієї причини тільки як внутрішнє, про яке аж ніяк не можна сказати, ніби воно зовсім не існує, але яке не є реальністю і може стати реальним, тільки скасувавши індивідуальність, що претендувала на ре­альність. Отож форма свідомості, яка усвідомлює себе в законі і яка стає собою в тому, що є істиною та доб­ром, не як одиничність, а тільки як сутність, проте знає індивідуальність як перекручену й перекручува-льну і тому мусить пожертвувати одиничністю свідо­мості, — це чеснота.

Дата добавления: 2015-07-10