Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. Якщо вважати, ніби ми вже справді досягнули своєї мети

В. (А А) Розум 247

Якщо вважати, ніби ми вже справді досягнули своєї мети, що є поняттям, а саме: визнаного самоусвідо­млення, яке в іншому вільному самоусвідомленні має свою вірогідність, і саме в цьому ще й свою істину, або якщо піднести цей ще внутрішній дух як субстан­цію, що вже розвинулася, ставши існуванням, то в цьому понятті перед нами розкривається тоді царст­во звичаєвості [Sittlichkeit]. А д ж е це царство — не що інше, як абсолютна духовна єдність сутності інди­відів у їхній незалежній реальності; загальне в собі са­моусвідомлення, що вбачає себе таким реальним в ін­шій свідомості, що ця інша свідомість має цілковиту незалежність, або ж є річчю для нього, і загальне са­моусвідомлення саме в цьому усвідомлює свою єд­ність із тією річчю і тільки в єдності з цією об'єктив­ною сутністю стає самоусвідомленням. Ця звичаєва [моральна] субстанція, взята в абстракції загально­сті, — це тільки помислений закон, але не менш без­посередньо вона є і реальним самоусвідомленням, або звичаєм. І навпаки, одинична свідомість — це тільки сутнє одне, бо універсальну свідомість вона ус­відомлює у своїй одиничності як своє буття, оскільки її діяльність та існування — загальний звичай.

Фактично, уявлення про реалізацію самоусвідомле-ного розуму, яке означає добачати в незалежності ін­шого свою цілковиту єдність із ним, або мати за свій об'єкт, немов моє буття-для-мене, ту вільну речо-вість іншого, яку я виявив і яка є негативом мене са­мого, знаходить свою довершену реальність у житті народу. Розум присутній тут як загальна плинна суб­станція, як незмінна проста речовість, що, проте, розпадається на багато цілком самостійних сутнос-тей (так само як світло зірок — на незліченні цятки, що світяться для себе), які у своєму абсолютному бут-ті-для-себе розчиняються в простій незалежній суб­станції не тільки в собі, а й для самих себе; вони ус­відомлюють, що є цією одиничною незалежною сут­ністю завдяки тому, що жертвують своєю одиничніс­тю і ця загальна субстанція є їхньою душею та їх­ньою сутністю, так само як це загальне знову-таки є

їхньою діяльністю як індивідів або ж результатом, який вони створили.

Чиста одинична діяльність та заходи індивіда по­в'язані з потребами, які він має як природна істота, тобто як сутня одиничність. Те, що навіть ці його найзвичайніші функції не зводяться нанівець, а ма­ють реальність, здійснюється завдяки загальному під-тримному середовищу, могуті всього народу. Проте в загальній субстанції індивід загалом має не тільки цю форму існування своєї діяльності, а водночас і її зміст; те, що він робить, — це загальне практичне вміння і звичай усіх. Цей зміст, тією мірою, якою він цілком став одиничним, є, перебуваючи у своїй реаль­ності, обмеженим діяльністю всіх. Праця індивіда зад­ля своїх потреб — це не меншою мірою задоволення потреб інших людей, ніж своїх, а задоволення своїх потреб він досягає тільки через працю інших. Індивід у своїй одиничній праці неусвідомлено вже виконує якусь загальну працю, проте виконує загальну працю і як свій усвідомлений об'єкт. Ціле стає як ціле його витвором, задля якого він жертвує собою і завдяки якому підтримує сам себе. Тут немає нічого, що не було б взаємним, нічого, в чому незалежність інди­віда не віддала б, розчиняючи своє буття-для-себе, за­перечуючи саму себе, свого позитивного значення буття для себе. Ця єдність буття для іншого, або пере­творення себе на річ, і буття-для-себе, ця загальна субстанція, виголошує свою універсальну мову у звича­ях і законах народу; але ця сутня незмінна сутність — не що інше, як вияв самої одиничної індивідуальнос­ті, що видається протиставленою цій субстанції; зако­ни сповіщають те, чим є кожен індивід і що він ро­бить; індивід не тільки пізнає "їх як свою загальну об'­єктивну речовість, а не меншою мірою пізнає й себе в них, або пізнає їх як такі, що стали одиничними в його власній індивідуальності і в кожному його спів-громадянині. Через те в універсальному духові кожен має впевненість лиш у собі, впевненість, що в сутній реальності він не знайде нічого, крім себе; кожен так само впевнений в інших, як у собі. Я бачу в усіх них, що вони є для себе тільки цими незалежними сутнос-

248 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

І З. (АА) Розум 249

тями, якою є і я; я бачу в них вільну єдність з іншими, і то так, що ця єдність існує як через мене, так і через інших; я бачу їх як себе, а себе як їх.

Отже, у вільного народу розум насправді реалізова­ний; це присутній живий дух, у якому індивід не тіль­ки знайшов своє призначення, тобто свою загальну та одиничну сутність, як уже висловлену й дану йому як речовість, а сам є цією сутністю і ще й досягнув свого призначення. Через те наймудріші люди давни­ни казали, що мудрість і чеснота полягають у тому, щоб жити у згоді зі звичаями свого народу.

Але від цього щастя — досягнути свого призначен­ня й жити в ньому — самоусвідомлення, що переду­сім безпосередньо і згідно з уявленням є тільки духом, відступає, або навіть ще не досягнуло й о г о -, адже з не меншою слушністю можна казати і те, і те.

Розум повинен вийти з цього щасливого стану. адже життя вільного народу є реальною звичаєвістю тільки в собі або безпосередньо; іншими словами, ця звичаєвість сутня, і тому цей універсальний дух — ще й одиничний дух, уся сукупність звичаїв і законів, пев­на визначена моральна субстанція, що тільки у вищо­му моменті, а саме: усвідомивши свою сутність, позбу­вається своєї обмеженості й має свою абсолютну істи­ну тільки в цьому пізнанні, а не безпосередньо у своєму бутті; в цьому бутті, з одного боку, моральна субстанція обмежена, а з другого — абсолютне обме­ження якраз і полягає в тому, що дух існує у формі буття.

Крім того, саме з цієї причини одинична свідо­мість, безпосередньо маючи своє існування в реаль­ній звичаєвості, або в житті народу, має міцну довіру, що розум не розпався на свої абстрактні моменти, а також не думає про себе, як про чисту одиничність, що існує для себе. А коли вона, як і повинна, доходить цієї думки, ця безпосередня єдність із духом, або бут­тя в духові, її довіра, втрачаються; ця свідомість, ізо­льована для себе, є тепер у своїх очах сутністю і вже не є універсальним духом. Щоправда, момент цієї одиничності самоусвідомлення є в самому універсаль­ному духові, але тільки як зникуща величина, що,

тільки-но поставши для себе, одразу розчиняється в універсальному духові й доходить до свідомості лише як довіра. Зафіксувавшись таким чином, — і кожен момент, будучи моментом сутності, сам повинен дій­ти до того, щоб репрезентуватись як сутність, — інди­від стає протиставлений законам і звичаям; ці закони і звичаї — тільки думка без абсолютної суті, абстракт­на теорія без реальності, тоді як індивід як це конкре­тне Я є у своїх очах живою істиною.

Або ж самоусвідомлення ще не досягло цього щас­тя — бути моральною субстанцією, духом народу. Адже, покинувши спостереження, дух спершу ще не став реалізований як дух завдяки самому собі; він утверджений тільки як внутрішня сутність, або як аб­стракція. Або ж дух є лише безпосереднім; існуючи безпосередньо, він є одиничним; він є практичною свідомістю, що вступає у свій уже даний світ із метою подвоїтись у тій визначеності індивіда, створити себе як цього конкретного індивіда, як свою сутню проти­лежність, і усвідомити єдність своєї реальності з об'­єктивною сутністю. Самоусвідомлення має впевне­ність у цій єдності; воно вважає, що ця єдність існує в собі, або що гармонія між ним і речовістю вже на­явна й дана і має стати такою і для нього завдяки йо­го власній діяльності, або що виробити цю єдність — це однаково, що виявити її. Оскільки цю єдність на­зивають щастям, індивід, таким чином, посланий сво­їм духом у світ шукати щастя.

Але якщо істина цього раціонального самоусвідом­лення є для нас звичаєвою субстанцією, для цього са­моусвідомлення тут починається моральне сприйнят­тя світу [Welterfahrung]. Коли вважати, що воно ще не стало звичаєвою субстанцією, цей рух спонукає йти до тієї субстанції, і те, що він касує в ній, — це одини­чні моменти, що їх самоусвідомлення вважає слушни­ми поодинці. Ці моменти мають форму безпосеред­нього прагнення, або природного потягу, що досягає свого задоволення, яке саме є змістом якогось нового потягу. А коли вважати, що самоусвідомлення втрати­ло щастя бути в субстанції, ці природні потяги пов'я­зані з усвідомленням своєї мети як свого істинного

Дата добавления: 2015-07-10