Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. не лишається безпосереднім предметом, бо через нього індивід тільки дає пізнати

В. (А А) Розум

не лишається безпосереднім предметом, бо через нього індивід тільки дає пізнати, яким він є в тому значенні, що обертає свою початкову природу на ви­твір.

Якщо розглянути наявні тут моменти у відносинах із поглядом, поданим вище, тут є одна загальна люд­ська форма, або принаймні загальний характер клі­мату, частини світу, народу, так само як раніше ми мали загальні звичаї і загальну культуру. Крім того, в загальній реальності є особливі обставини та ситуа­ція, і тут ця особлива, одинична реальність є особли­вою конфігурацією форми індивіда. З другого боку, якщо раніше були утверджені вільна діяльність інди­віда і реальність як його реальність супроти даної ре­альності, то тут форма — це вияв його реалізації, яку утвердив сам індивід, риси й контури його сутності, що діє сама. Проте реальність, як загальна, так і оди­нична, яку спостереження раніше виявляло зовні ін­дивіда, є тут реальністю індивіда, його природженим тілом, і саме на це тіло припадає вияв, породжений його діяльністю. З погляду психології реальність, що існує в собі і для себе, і визначена індивідуальність повинні мати відносини між собою, але тут об'єктом спостереження є вся визначена індивідуальність, і кожен бік властивої їй протилежності й сам стано­вить ціле. Отже, до зовнішнього цілого належить не тільки початкове буття, природжене тіло, а й сама конфігурація тіла, породжена діяльністю внутрішньо­го; тіло — це єдність несформованого і сформовано­го буття й реальність індивіда, пронизана буттям-для-себе. Це ціле, що охоплює визначені початкові фіксовані частини й риси, які постають лиш унас­лідок діяльності, існує, і це буття — вияв внутріш­нього, індивіда, утвердженого як свідомість і рух. Але це внутрішнє — вже не формальна, позбавлена зміс­ту або визначеності самостійна діяльність, зміст і ви­значеність якої полягав би, як раніше, в зовнішніх об­ставинах, а визначений у собі початковий характер, форма якого є тільки діяльністю. Отже, нам треба розглянути тут відносини між цими двома аспектами,

побачити, як вони визначені і що слід розуміти під виявом внутрішнього в зовнішньому.

Зовнішнє робить внутрішнє видимим, або взагалі якимсь буттям для іншого, передусім тільки як орган-. адже внутрішнє, тією мірою, якою воно є в органі, — це сама діяльність. Рот, що говорить, рука, що пра­цює, а якщо ваша ласка, то сюди можна додати ще й ногу, — це все органи, які реалізують і виконують, які містять у собі діяльність як діяльність, або внутрішнє як таке, проте зовнішнє, що його отримує внутрішнє з допомогою цих органів, — це дія як реальність, відокремлена від індивіда. Мова і праця — це вияви, в яких індивід уже не зберігає себе й не володіє собою в самому собі, а дозволяє внутрішньому цілком вийти з себе й віддає його іншому. Тому можна з однаковим правом сказати, що ці зовнішні вияви виражають внутрішнє як забагато, так і замало; забагато, бо вну­трішнє саме розпадається в них і не лишається ніякої протилежності між тими виявами і внутрішнім; вони не тільки виражають внутрішнє, а безпосередньо подають його; замало, бо у мові та діях внутрішнє стає якимсь іншим, і тому віддається на ласку елемен­ту перетворення, який змінює вимовлене слово й ви­конану дію і робить із них щось інше, ніж вони є в собі і для себе як дії цього визначеного індивіда. Вит­вори, що стали результатом дій, унаслідок цієї зов­нішності втручань інших не тільки втрачають свій характер бути чимсь сталим супроти інших індивіду­альностей, а й, ставлячись до внутрішнього, яке міс­титься в них, як до відокремленого байдужого зов­нішнього, можуть, як внутрішнє, через самого інди­віда бути чимсь іншим, ніж вони видаються: індивід або зумисне робить ' ї х чимсь іншим для з'явища, ніж вони є насправді, або сам надто невправний, щоб да­ти собі зовнішній аспект, якого він, власне, прагне, і так його зміцнити, щоб інші не могли перекрутити та спотворити його витвір. Отже, діяльність, як виготов­лений витвір, має подвійне, самопротиставне значен­ня, будучи або внутрішньою індивідуальністю, але не її виявом, або — як зовнішнє — реальністю, вільною від внутрішнього, реальністю, що цілком відрізняєть-

220 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

В. (АА) Розум 221

ся від того внутрішнього. Через цю двозначність ми повинні роздивитися, шукаючи те внутрішнє, яким воно ще є, в самому індивіді, проте у видимій, або зо­внішній формі. Проте в органі воно існує тільки як сама безпосередня діяльність, що досягає своєї зов­нішності у виконаній дії, що або репрезентує, або не репрезентує внутрішнє. Тож орган, коли розглядати його згідно з цією протилежністю, не забезпечує ви­яву, якого ми шукали.

Якби тепер ця зовнішня форма, тією мірою, якою вона не єЗані органом, ані діяльністю, а отже, є паси­вним цілим, могла виражати внутрішню індивідуаль­ність, вона б поводилась як річ, яка існує, що спокій­но приймає внутрішнє як чуже у своє пасивне існу­вання, а отже, стає його знаком, — зовнішнім випад­ковим виявом, реальний аспект якого не має для себе значення, — мовою, тони й поєднання тонів якої не є самим предметом, а суто довільно пов'язані з ним і випадкові для нього.

Таке довільне поєднання речей, які зовнішні одна щодо одної, не дає ніякого закону. Проте фізіономіку слід відрізняти від решти непевних мистецтв і нездо­рових досліджень, бо вона розглядає визначену інди­відуальність у необхідній протилежності внутрішньо­го і зовнішнього, характеру як усвідомленої сутності і характеру як сутньої форми, і так пов'язує між собою ці моменти, як вони пов'язані між собою самим своїм поняттям, а звідси й повинні становити зміст закону. Натомість в астрології, хіромантії та подібних до них науках видається, ніби зовнішнє пов'язане тільки з зовнішнім, щось пов'язане тільки з тим, що чуже йо­му. Певне розміщення зірок при народженні і, коли це зовнішнє наблизити до самого тіла, певні лінії ру-ки—це все зовнішні моменти для довгого або корот­кого життя й долі окремої людини взагалі. Як зовніш­ні моменти, вони байдужі один до одного й не мають необхідності один для одного, яка має бути у відно­синах зовнішнього і внутрішнього.

Рука, щоправда, видається не таким уже зовнішнім для долі, а радше пов'язана з нею як щось внутрішнє. Адже й доля — це тільки вияв того, чим є в собі ви-

значена індивідуальність як внутрішня початкова ви­значеність. До знань про те, чим ця індивідуальність є в собі, хіромантія і фізіономіка підходять коротшим шляхом, ніж, скажімо, Солон, який вважав, що про це можна дізнатися тільки після того, як мине все життя; Солон розглядав вияв, а ті "науки" — в-собі. Те, що ру­ка має репрезентувати в-собі індивідуальності з огля­ду на її долю, можна легко пересвідчитися на основі того, що після органу мовлення рука — це найбільше, завдяки чому людина виявляє й реалізує себе; рука — це одуховлений виробник її щастя; про руку можна сказати, що вона є тим, що робить людина, бо в руці як у діяльному органі своєї самореалізації людина присутня як те, що одуховлює, і якщо людина — пе­редусім сама своя доля, рука виражатиме і її в-собі.

З цього визначення, згідно з яким орган діяльності — це ще й буття як діяльність у ньому, або що в ньому присутнє саме внутрішнє буття-в-собі і він має бут­тя для іншого, випливає зовсім інший, ніж попере­дній, погляд на цей орган. Бо якщо органи взагалі ви­явилися такими, що "їх не можна вважати за вияв вну­трішнього, оскільки в них діяльність присутня як дія­льність, а діяльність як дія — це тільки зовнішнє, тож внутрішнє і зовнішнє, таким чином, розпадаються і є або можуть бути чужими одне одному, то згідно з уже розглянутим визначенням орган знову слід вважати за середню ланку для них обох, оскільки саме те, що діяльність присутня в ньому, становить водночас зо­внішній аспект цієї діяльності, і то навіть інший, ніж результат дії, бо той аспект лишається індивіду і в ньому. Ця середня ланка і єдність внутрішнього та зо­внішнього тепер і самі є зовнішніми, але згодом цю зовнішність водночас вбирають у внутрішнє і вона або стоїть як проста зовнішність, протиставлена розпорошеній зовнішності, що є або одиничним вит­вором чи станом, випадковими для всієї індивіду­альності, або, як уся зовнішність, є долею, що розпа­дається на множину витворів і станів. Отже, прості лінії руки, а також тембр та повнота голосу як інди­відуальна визначеність мовлення, — і знову це мов­лення, що отримує завдяки руці куди міцніше існу-

220 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

В. (АА) Розум 221

ся від того внутрішнього. Через цю двозначність ми повинні роздивитися, шукаючи те внутрішнє, яким воно ще є, в самому індивіді, проте у видимій, або зо­внішній формі. Проте в органі воно існує тільки як сама безпосередня діяльність, що досягає своєї зов­нішності у виконаній дії, що або репрезентує, або не репрезентує внутрішнє. Тож орган, коли розглядати його згідно з цією протилежністю, не забезпечує ви­яву, якого ми шукали.

Якби тепер ця зовнішня форма, тією мірою, якою вона не є) ані органом, ані діяльністю, а отже, є паси­вним цілим, могла виражати внутрішню індивідуаль­ність, вона б поводилась як річ, яка існує, що спокій­но приймає внутрішнє як чуже у своє пасивне існу­вання, а отже, стає його знаком, — зовнішнім випад­ковим виявом, реальний аспект якого не має для себе значення, — мовою, тони й поєднання тонів якої не є самим предметом, а суто довільно пов'язані з ним і випадкові для нього.

Таке довільне поєднання речей, які зовнішні одна щодо одної, не дає ніякого закону. Проте фізіономіку слід відрізняти від решти непевних мистецтв і нездо­рових досліджень, бо вона розглядає визначену інди­відуальність у необхідній протилежності внутрішньо­го і зовнішнього, характеру як усвідомленої сутності і характеру як сутньої форми, і так пов'язує між собою ці моменти, як вони пов'язані між собою самим своїм поняттям, а звідси й повинні становити зміст закону. Натомість в астрологи, хіромантії та подібних до них науках видається, ніби зовнішнє пов'язане тільки з зовнішнім, щось пов'язане тільки з тим, що чуже йо­му. Певне розміщення зірок при народженні і, коли це зовнішнє наблизити до самого тіла, певні лінії ру-ки—це все зовнішні моменти для довгого або корот­кого життя й долі окремої людини взагалі. Як зовніш­ні моменти, вони байдужі один до одного й не мають необхідності один для одного, яка має бути у відно­синах зовнішнього і внутрішнього.

Рука, щоправда, видається не таким уже зовнішнім для долі, а радше пов'язана з нею як щось внутрішнє. Адже й доля — це тільки вияв того, чим є в собі ви-

значена індивідуальність як внутрішня початкова ви­значеність. До знань про те, чим ця індивідуальність є в собі, хіромантія і фізіономіка підходять коротшим шляхом, ніж, скажімо, Солон, який вважав, що про це можна дізнатися тільки після того, як мине все життя; Солон розглядав вияв, а ті "науки" — в-собі. Те, що ру­ка має репрезентувати в-собі індивідуальності з огля­ду на її долю, можна легко пересвідчитися на основі того, що після органу мовлення рука — це найбільше, завдяки чому людина виявляє й реалізує себе; рука — це одуховлений виробник її щастя; про руку можна сказати, що вона є тим, що робить людина, бо в руці як у діяльному органі своєї самореалізації людина присутня як те, що одуховлює, і якщо людина — пе­редусім сама своя доля, рука виражатиме і її в-собі.

З цього визначення, згідно з яким орган діяльності — це ще й буття як діяльність у ньому, або що в ньому присутнє саме внутрішнє буття-в-собі і він має бут­тя для іншого, випливає зовсім інший, ніж попере­дній, погляд на цей орган. Бо якщо органи взагалі ви­явилися такими, що їх не можна вважати за вияв вну­трішнього, оскільки в них діяльність присутня як дія­льність, а діяльність як дія — це тільки зовнішнє, тож внутрішнє і зовнішнє, таким чином, розпадаються і є або можуть бути чужими одне одному, то згідно з уже розглянутим визначенням орган знову слід вважати за середню ланку для них обох, оскільки саме те, що діяльність присутня в ньому, становить водночас зо­внішній аспект цієї діяльності, і то навіть інший, ніж результат дії, бо той аспект лишається індивіду і в ньому. Ця середня ланка і єдність внутрішнього та зо­внішнього тепер і самі є зовнішніми, але згодом цю зовнішність водночас вбирають у внутрішнє і вона або стоїть як проста зовнішність, протиставлена розпорошеній зовнішності, що є або одиничним вит­вором чи станом, випадковими для всієї індивіду­альності, або, як уся зовнішність, є долею, що розпа­дається на множину витворів і станів. Отже, прості лінії руки, а також тембр та повнота голосу як інди­відуальна визначеність мовлення, — і знову це мов­лення, що отримує завдяки руці куди міцніше існу-

Дата добавления: 2015-07-10