Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. відмінність у моральній субстанції

В. (А А) Розум 293

відмінність у моральній субстанції. Проте це безпосе­реднє визначення тієї субстанції — це такий зміст, що засвідчує себе радше як цілковита випадковість, а ко­ли піднести його до універсальності та випадковості так, щоб знання було висловлене як закон, цей зміст радше щезає.

А ось іще одна славетна заповідь: люби свого ближ­нього як самого себе. Вона звернена до індивіда, що перебуває у відносинах з іншим індивідом, і проголо­шує ці відносини як відносини індивіда з індивідом, або як відносини почуття. Діяльна любов — бо недія­льна любов не має буття, тож її, звичайно, не мали на увазі — спрямована на те, щоб позбавляти людину зла і збільшувати її добро. З цією метою слід розріз­няти, що в людині є злом, яке добро доцільно спря­мовувати проти цього зла і в чому взагалі полягає її добробут, тобто людину треба любити з розумом; не­розумна любов зашкодить їй, мабуть, більше, ніж не­нависть. Проте розумне, справжнє доброчинство у своїй найбагатшій, найважливішій формі — це розум­на загальна діяльність держави, — діяльність, порів­нюючи з якою діяльність індивіда як індивіда — це взагалі щось таке незначуще, що майже не варто зу­силь говорити про неї. Причому діяльність держави має таку велику силу, що, коли протиставити їй діяль­ність індивіда, яка або безпосередньо є злочином, або, на догоду комусь, прагне ошукати загальне, від-кидаючи права і претензії, які воно має на індивіда, ця діяльність буде взагалі непотрібною й неминуче буде знищена. Отже, доброчинство, яке полягає в по­чуттях, матиме значення тільки цілком одиничної діяльності, допомогою в разі потреби, що не менш випадкова, ніж миттєва. Випадок визначає не тільки нагоду, коли надають ту допомогу, а й те, чи вона вза­галі є витвором, чи вона не розпалась одразу знову й не перетворилася сама радше на зло. Отже, ця діяль­ність задля добра іншого, проголошена необхідною, конституйована так, що вона, можливо, може існува­ти, а можливо, й ні; що, коли раптом з'явиться нагода допомогти, ця допомога може бути витвором, може бути добром, а може, й ні. Отож цей закон має не

більше універсального змісту, ніж перший закон, який ми вже розглянули, й не виражає, як мав би ви­ражати, абсолютний моральний закон, те, що є в собі і для себе. Одне слово, такі закони не виходять за ме­жі "повинно бути" й не мають ніякої реальності; це не закони, а тільки заповіді.

Але, фактично, з самої природи предмета з'ясову­ється, що слід зректися всіх претензій на універсаль­ний абсолютний зміст: адже кожна визначеність, утверджена в простій субстанції, — а її сутність і по­лягає в тому, щоб бути простою, — неадекватна їй. Заповідь у своїй простій абсолютності сама вислов­лює безпосереднє моральне буття; відмінність, яка виявляється в ній, — це визначеність, а отже, і зміст, що стоїть під абсолютною універсальністю цього простого буття. Оскільки, таким чином, слід зректися абсолютного змісту, йому може дістатися тільки фор­мальна універсальність, тобто те, що він не супере­чить сам собі: адже позбавлена змісту загальність — це формальна загальність, а сам абсолютний зміст — це однаково, що відмінність, яка не є відмінністю, тобто беззмістовність.

Отже, законодавчій діяльності лишається тільки чиста форма загальності, або, фактично, тавтоло­гія свідомості, що протиставлена змістові і є знанням не сутнього, або властивого змісту, а сутності, або самототожності змісту. Таким чином, моральна сут­ність — це не безпосередньо зміст, а тільки критерій, чи спроможний зміст бути законом чи ні, тобто чи не суперечить він сам собі. Отже, розум-законодавець опускається на рівень розуму, що просто перевіряє.

Дата добавления: 2015-07-10