В. Розум, що перевіряє закони

Відмінність у простій моральній субстанції — це випад­ковість для неї, що, як ми бачили, постає у визначеній заповіді як випадковість сутності, реальності і діяльно­сті. Порівняння того простого буття і визначеності, яка не відповідає йому, відбувається в нас, і проста субста­нція засвідчила себе при цьому як формальна універ­сальність або чиста свідомість, що, вільна від змісту,

Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

В. (А А) Розум 295

протиставлена йому і є знанням про цей зміст як про щось визначене. Ця універсальність таким способом лишається тим самим, чим був сам предмет. А л е у свідомості ця універсальність є чимсь іншим, а саме: це вже не позбавлений мислення пасивний рід, бо во­на пов'язана з одиничним і править за його силу та іс­тину. Ця свідомість видається спочатку тією самою пе­ревіркою, якою раніше були ми, і її діяльність не може бути чимсь іншим, ніж тим, що вже було, тобто порів­нянням загального з визначеним, що породить, як і раніше, 'їхню взаємоневідповідність. Проте відносини змісту з загальним тут інші, бо це загальне набуло тут іншого значення; воно є формальною універсальніс­тю, на яку здатний визначений зміст, бо в цій універ­сальності зміст розглядають лиш у відносинах із со­бою. В нашій перевірці універсальна тверда субстанція протиставлена визначеності, що розвивається як ви­падковість свідомості, до якої входить субстанція. Тут один член порівняння зник, і загальне — вже не суб­станція, що існує і має чинність, або щось слушне в собі і для себе, а проста сутність, чи форма, що порів­нює зміст тільки з собою і приглядається до нього, чи є він тавтологією. Закони вже не дають, а перевіря­ють, і для свідомості, що перевіряє, закони вже дано; вона сприймає 'їхній зміст таким, яким він просто є, не беручись, як робили ми, розглядати одиничність та випадковість, пов'язані з його реальністю, а ли­шається біля заповіді як заповіді і ставиться до неї так само просто, як є її критерієм.

З цієї причини така перевірка заходить не дуже да­леко; саме тому, що критерій — це тавтологія, що він байдужий до змісту, він сприймає цей зміст не гірше, ніж протилежний. Якщо запитати, чи повинен бути закон у собі і для себе про існування власності, — у собі і для себе, а не з огляду на її корисність для ін­ших цілей, то моральна суть полягає якраз у тому, що закон тотожний тільки з собою і завдяки цій самото-тожності є не зумовленим, має основу у своїй власній сутності. Власність у собі і для себе не суперечить со­бі, це ізольована, або утверджена лише як самототож-на визначеність. Але й неіснування власності, відсут-

ність у речей господарів або спільне володіння май­ном, теж не суперечить собі. Те, що щось нікому не належить, або належить першому-ліпшому, хто при­власнив його, або належить усім разом і кожному від­повідно до його потреб або рівними частками, — це проста визначеність, формальна ідея, така сама, як і її протилежність — власність. Коли позбавлену госпо­даря річ справді вважають за необхідний об'єкт по­треб, необхідно, щоб вона була власністю якогось конкретного індивіда, й суперечність полягала б рад­ше в тому, щоб проголошувати законом свободу ре­чей. Під тим, що річ не має господаря, розуміють, проте, не абсолютну відсутність господаря, а те, що річ повинна стати власністю відповідно до потреб індивіда, і то не на те, щоб зберігати її, а щоб безпо­середньо використовувати. А л е дбати про потребу з такою цілковитою випадковістю суперечить природі усвідомленої сутності, що тільки про неї тут ідеться, бо вона має уявляти собі свою потребу у формі зага­льності, дбати про все своє існування й забезпечува­ти собі тривале добро. Отже, ідея, мовляв, річ має ви­падково діставатися першому-ліпшому самоусвідом-леному життю відповідно до його потреб, суперечить сама собі. За спільності благ, коли якимсь універсаль­ним і постійним способом буде виявлена турбота про те, щоб кожному діставалося стільки, скільки він потребує, така нерівність суперечить сутності свідо­мості, принципом якої є рівність індивідів. Або ж, до­тримуючись цього останнього принципу, буде забез­печений рівний розподіл, і тоді частка кожного не матиме зв'язку з його потребами, а проте саме цей зв'язок і становить уявлення про ту частку.

Але якщо з такої позиції неіснування власності ви­дається суперечливим, то тільки тому, що його не ли­шили у формі простої визначеності. Власність зазнає такої самої долі, коли розпадається на окремі момен­ти. Одинична річ, що є моєю власністю, править, та­ким чином, за щось загальне, усталене, постійне, але це суперечить її природі, яка полягає в тому, що бути нжитою і зникати. Водночас ця річ править за моє, і це визнають усі інші, тож і не претендують на неї. Але

296 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

саме в тому, що мене визнали, полягає моя тотож­ність з усіма, тобто протилежність того браку претен­зій. Те, чим я володію, — це річ, тобто буття для іншо­го взагалі, цілком загальне й невизначене, щоб бути тільки для мене; те, що Я володію ним, суперечить його загальному характерові речі. Отже, власність, та­ким чином, суперечить собі в усіх аспектах так само, як і неіснування власності; кожен має в собі ці обидва протиставлені, внутрішньо суперечливі моменти оди­ничності та універсальності. А л е якщо кожну з цих визначеностей репрезентувати просто, як власність або неіснування власності без будь-якого подальшого розвитку, то кожна з них не менш проста, ніж інша, тобто не є внутрішньосуперечливою. Тому критерій закону, що його містить у собі розум, підходить одна­ково добре в кожному випадку, а отже, фактично, не є критерієм. Тож має видаватися дивним, якщо тавто­логія, принцип суперечності, що була визнана тільки як формальний критерій для пізнання теоретичної істини, тобто як те, що цілковито байдуже і до істини, і до неістини, повинна бути чимсь більшим для пі­знання практичної істини.

В обох щойно розглянутих випадках наповнення доти порожньої духовної сутності скасовується утве­рдження безпосередніх визначеностей у моральній субстанції, а отже, і знання, чи є ці визначеності за­конами. Результат, здається, полягає в тому, що не можна мати ні визначених законів, ні знання про них. Але субстанція — це усвідомлення себе як абсо­лютної суті, — усвідомлення, що не може відмови­тися ні од відмінності в тій субстанції, ні від знання про цю відмінність. Те, що законодавча діяльність і законоперевірча діяльність засвідчили свою нікчем­ність, означає, що і перша, і друга, коли їх брати окремо та ізольовано, — це лише нестабільні момен­ти моральної свідомості, а рух, у якому вони поста­ють, має формальне значення, яке полягає в тому, що моральна субстанція таким чином репрезенту­ється як свідомість.

Тією мірою, якою обидва моменти є найточніши­ми визначеностями усвідомлення самого предмета,

їх можна розглядати як форми чесності, що пере­ймається тепер, як давніше своїми формальними мо­ментами, змістом (який має бути) добра та справед­ливості й перевіркою цієї остаточної істини і гадає, ніби здоровий розум та тямущий погляд правлять їй за силу і слушність заповідей.

Але без цієї чесності закони б не правили за сут­ність свідомості, а перевірка — за діяльність у межах цієї свідомості; ці моменти, коли кожен з них безпосе­редньо постає для себе як реальність, виражають: один — нечинне виникнення й буття реальних зако­нів, а другий — не менш нечинне визволення від тих законів. Закон, як визначений закон, має випадковий зміст, а цей зміст означає тут, що цей закон — закон одиничної свідомості з довільним змістом. Отже, ота безпосередня законодавча діяльність — це тиранічне блюзнірство, що перетворює сваволю в закон, а мора­льність — у покору цій сваволі, — покору законам, що є тільки законами, не будучи водночас заповідями. Так само й другий момент — перевірка законів, — тією мірою, якою він ізольований, означає рух неру­хомого і блюзнірство знання, що невимушено трактує абсолютні закони і вважає їх за чужу йому сваволю.

В обох формах ці моменти є негативними відноси­нами з субстанцією, або ж реальною духовною сут­ністю; іншими словами, субстанція не має в них своєї реальності, а свідомість містить у собі субстанцію ще у формі своєї безпосередності, і ця субстанція — це лише прагнення і знання цього індивіда, або "має ду­ти" якоїсь нереальної заповіді, а також знання фор­мальної універсальності. Але оскільки ці модальності скасовані, свідомість повертається в універсальне, і ті протилежності зникають. Із цієї причини духовна сутність — це реальна субстанція саме тому, що ці модальності мають слушність не окремо, а як скасо­вані, і єдність, у якій вони є тільки моментами, — це Я свідомості, що відтепер, утверджена в духовній сутно­сті, робить цю сутність реальною, завершеною й са-моусвідомленою.

Таким чином, духовна сутність є передусім для са­моусвідомлення як закон, що існує в собі; універсаль-

Дата добавления: 2015-07-10