Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. ність перевірки, що була формальною універсальніс­тю, а не універсальністю в собі

В. (АА) Розум 299

ність перевірки, що була формальною універсальніс­тю, а не універсальністю в собі, скасована. Водночас це вічний закон, що не має своєї основи у волі цього індивіда, а існує в собі і для себе, є абсолютною чис­тою волею всіх, що має форму безпосереднього бут­тя. Крім того, закон — не заповідь, що тільки повинна бути, а існує і має чиннність, і тому закон — це універсальне Я категорії, і він безпосередньо є реаль­ністю. Оскільки цей закон, що існує, має цілковиту чинність, покора самоусвідомлення — це не служба якомусь господареві, чиї накази були б сваволею, в якій воно не впізнавало б себе. А д ж е закони — це ду­мки його власної абсолютної свідомості, яку воно безпосередньо має в собі. Крім того, воно не вірить у них, бо хоч віра й прозирає сутність, та сутність чужа для неї. Моральне самоусвідомлення завдяки універ­сальності свого Я безпосередньо становить одне з сутністю, натомість віра починає з одиничної свідо­мості, і це рух, у якому ця свідомість завжди прямує до цієї єдності, не досягаючи присутності своєї сут­ності. Натомість моральна свідомість скасована як одинична свідомість, це опосередкування завершене, і тільки завдяки тому, що воно завершене, ця свідо­мість є безпосереднім самоусвідомленням моральної субстанції.

Отже, відмінність самоусвідомлення від сутності цілком прозора. Тому відмінності, наявні в самій сут­ності, — це не випадкові визначеності, бо внаслідок єдності сутності й самоусвідомлення, від якої лиш і може походити нетотожність, вони є почленованими масами, пронизаними своїм власним життям, чистими нерозколеними духами, прозорими для самих себе, незаплямованими небесними постатями, що у своїх відмінностях зберігають непорочну невинність і гар­монію своєї сутності. Отже, самоусвідомлення — це водночас і прості, ясні відносини з законами. Вони є й більш нічого, і саме це становить його усвідомлення своїх відносин з ними. Тож Антігона в п'єсі Софокла вважає їх за неписане й непомильне право богів:

[Богів закон одвічний, хоч не писаний.] Його не вчора, не сьогодні створено, К о л и з'явивсь в і н — в ж е ніхто не в і д а є.

Закони є. Коли я запитаю про їхнє походження і зведу 'їх до точки 'їхнього походження, то вийду та­ким чином за їхні межі: адже я тепер — універсальне, а вони — зумовлене та обмежене. Якщо вони мають бути легітимовані моїм розумінням, я вже розвору­шив 'їхнє непохитне буття-в-собі та вважаю 'їх за те, що є для мене, можливо, істинним, а можливо, неіс-тинним. Моральне чуття полягає якраз у тому, щоб твердо й несхитно дотримуватися того, що є справе­дливим, і взагалі утримуватися від усього, що може порушити, похитнути, зменшити справедливість. При­пустімо, мені дали щось на зберігання, та річ — влас­ність іншого, я визнаю це, бо це так, і непохитно пе­ребуваю в цих відносинах із нею. Але якщо цю саму річ я зберігаю для себе, то відповідно до принципу своєї перевірки — тавтології — аж ніяк не суперечу собі, бо в цьому випадку я вже не вважаю її за влас­ність іншого; зберігати те, що я не вважаю за влас­ність іншого, — цілком послідовна позиція. Зміна по­гляду — це не суперечність, бо ж ідеться не про по­гляд, а про об'єкт і зміст, що не повинен суперечити собі. Я можу, — коли позбуваюся чогось, даруючи,— змінити погляд, що якась річ є моєю власністю, на погляд, що вона є власністю когось іншого, не зави­нивши при цьому в суперечності, і так само я можу пройти цей шлях у зворотному напрямку. Отже, звід­си випливає: справедливе — це не те, коли я з'ясовую, мовляв, щось не суперечить собі; справедливе є спра­ведливим тому, що це справедливість. За основу тут служить те, що якась річ — власність іншого, і тому я не повинен удаватися до розважань про це, шукати якісь думки, асоціації та міркування, не повинен ду­мати ані про законодавчу діяльність, ані про перевір­ку законів, бо внаслідок таких рухів свого мислення я похитну ті відносини, бо я, фактично, можу, як мені

Переклад Бориса Тена. — Перекп.

Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

заманеться, зробити адекватним моєму невизначено-му тавтологічному знанню і щось протилежне, тобто зробити законом і протилежне. Але те, чи та або та з двох протилежних визначеностей становить справе­дливість, визначене в собі і для себе; для себе я міг би зробити закон таким, яким хочу, і так само міг би не вважати за закон жодну з цих визначеностей, а коли я починаю перевіряти закон, я одразу стаю на амора­льний шлях. Через те, що справедливість є для мене в собі і для себе, я перебуваю в моральній субстанції, і, таким чином, ця субстанція — сутність самоусвідом­лення, а самоусвідомлення — це реальність та існу­вання цієї субстанції, ИЯ та її воля.

Дата добавления: 2015-07-10