Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. себе, ще не усвідомлюючи себе

(ББ). Д у х 303

себе, ще не усвідомлюючи себе. Проте сутність, яка існує в собі і для себе й водночас реальна в своїх очах як свідомість і сама репрезентується собі, — це дух.

Його духовна сутність уже була позначена як мо­ральна субстанція, але дух — це моральна реаль­ність. Дух — це Я реальної свідомості, якій він проти­ставлений, чи, радше, сам протиставить себе, як об'­єктивний реальний світ, що, проте, втратив для Я будь-яке значення чогось чужого, і так само і Я втра­тило будь-яке значення відокремленого від духу, зале­жного чи незалежного буття-для-себе. Будучи суб­станцією і універсальною, самототожною постійною сутністю, дух становить непохитну і незнищенну ос­нову і вихідний пункт діяльності всіх, а також 'їхню мету і кінцевий пункт як помислене в-собі будь-яко­го самоусвідомлення. Ця субстанція — ще й загаль­ний витвір, вироблений завдяки діяльності всіх і ко­жного як 'їхня єдність і тотожність, бо вона є бут-тям-для-себе, Я, діяльністю. Як субстанція дух — це несхитна справедлива самототожність, проте як буття-для-себе ця субстанція — доброта, яка розпа­дається, жертвує собою і в якій кожен здійснює свій власний витвір, розриває універсальне буття й бере собі свою частку. Саме цей розпад сутності на одини­чні частки становить момент діяльності і Я всіх інди­відів; цей розпад — рух і душа субстанції, спричинена універсальна сутність. Саме в тому, що ця субстанція ­це буття, яке розчинилось у Я, вона є не мертвою сут­ністю, а реальною і живою.

Таким чином, дух — це самопідтримна абсолютна реальна сутність. Усі дотеперішні форми свідомос-1 ті — це абстракції духу; вони конституйовані тим, що він аналізує себе, диференціює свої моменти й пере­буває при кожному одиничному моменті. Така ізоля­ція цих моментів має за передумову сам цей дух і по-требує його для свого існування; іншими словами, ця ізоляція існує тільки в духові, що є існуванням. Отак ізольовані, ці моменти створюють ілюзію, ніби вони були б такими, якими є, проте 'їхній відступ і повер­нення до своєї основи та сутності засвідчує, що вони тільки моменти, або зникущі величини, й саме ця

сутність становить рух і розпад тих моментів. Тут, де вже утверджений дух, або відображення тих моментів у собі, наша рефлексія може коротко згадати про них у цьому аспекті: тими моментами були свідомість, са­моусвідомлення і розум. Отже, дух — це свідомість узагалі, що містить у собі чуттєву вірогідність, сприй­няття і тяму, і то тією мірою, якою він, аналізуючи се­бе, дотримується моменту, що він у своїх очах є об'­єктивною сутньою реальністю, і абстрагується від того, що ця реальність — його власне буття-для-себе. А якщо навпаки, дух дотримується іншого моменту, набутого при аналізі, тобто вважає, що його об'єкт — це його буття-для-себе, тоді він є самоусвідомлен­ням. Проте як безпосереднє усвідомлення буття-в-собі-і-для-себе, як єдність свідомості й самоусвідом­лення, дух — це свідомість, що має розум, свідомість, що, як і свідчить дієслово "мати", має об'єкт як ра­ціонально визначений у собі, або як категоризова-ний, але так, що для усвідомлення об'єкта цей об'єкт ще не має вартості категорії. Дух — це свідомість, від розгляду якої ми щойно відступили. І, нарешті, той розум, що його має дух, він розглядає як такий, що іс­нує, або як розум, що реальний у духові і є його світом, тож дух досягає своєї істини; тепер це дух, ре­альна моральна сутність.

Дух — це моральне життя народу тією мірою, якою дух є безпосередньою істиною; це індивід, що є світом. Дух повинен іти до усвідомлення того, чим він є безпосередньо, повинен скасувати прекрасне моральне життя і через низку форм дійти до знання про себе. Ці форми відрізняються від попередніх форм тим, що вони є реальними духами, власне реа­льностями і, замість бути лише формами свідомості, є формами світу.

Живий моральний світ — це дух у своїй істині; оскільки дух доходить передусім до абстрактного знання про свою сутність, моральність гине у форма­льній універсальності права. Дух, відтепер поділений у собі, змальовує у своєму об'єктивному елементі як у несхитній реальності один зі своїх світів — царство культури, і, протиставлячи цьому світові, описує в

Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ББ). Дух

елементі мислення світ віри, царство сутності. Проте обидва світи, схоплені духом, що з цієї втрати самого себе перейшов до себе, схоплені поняттям, збаламучуються й революціонізуються під впливом розуміння та його поширення, під впливом Просвіт­ництва, і царство, поділене й розширене на цього-бічність і потойбічність, повертається в самоусвідо­млення, яке тепер, уже як моральність, осягає себе як суть, а сутність — як реальне Я, вже більше не ставить свій світ і основу цього світу зовні від себе, а всьому дає згаснути в собі і як сумління є духом, упевненим у собі.

Отже, моральний світ, світ, розірваний на цьогобіч-ність і потойбічність, і моральний світогляд — це форми духу, їхні рух і повернення у просте для-себе-сутнє Я духу розвиватимуться, і з них як 'їхня мета і результат постане реальне самоусвідомлення абсолю­тного духу.

А. Істинний дух. Моральність

Дух у своїй простій істині є свідомістю і роз'єднує свої моменти. Діяльність поділяє дух на субстанцію і усвідомлення цієї субстанції, а також поділяє і субста­нцію, і свідомість, що усвідомлює. Субстанція як універсальна сутність і мета протиставлена собі як синіуляризованій реальності; безмежна середня ланка між цими термінами — це самоусвідомлення, яке, бу­дучи в собі єдністю себе і тієї субстанції, стає тепер для себе, об'єднує універсальну сутність і свою синґу-ляризовану [одиничну] реальність, підносить цю реаль­ність до рівня універсальної сутності й діє морально, а також понижує цю сутність до рівня одиничної реа­льності і здійснює мету, цю суто помислену субстан­цію; самоусвідомлення продукує єдність себе і субста­нції як свій витвір, а отже, і як реальність.

У розпаді свідомості проста субстанція, з одного боку, зберігає свою протилежність самоусвідомлен­ню, а з другого — репрезентує таким чином у собі природу свідомості, яка полягає в тому, щоб дифере-

нціюватись у собі, немов якийсь світ, почленований у своїх сферах. Субстанція, таким чином, розпадається на диференційовану моральну сутність, на людський закон і на божественний закон. Водночас і протиста­влене їй самоусвідомлення приписує себе, відповідно до своєї сутності, одній із цих сил, а як знання розпа­дається на незнання того, що воно робить, і на знан­ня про те, що воно робить, — знання, яке через те є оманливим. Отже, у своїй дії воно відразу дізнається про суперечність тих сил, на які роздвоюється суб­станція, та їхнє взаємознищення, а водночас і про су­перечність між знанням про моральність своєї діяль­ності і тим, що є моральним у собі і для себе, і знахо­дить свою власну загибель. А л е фактично завдяки цьому рухові моральна субстанція стала реальним са­моусвідомленням, або ж це Я стало Я, що існує в собі і для себе, проте саме внаслідок цього моральність гине.

Дата добавления: 2015-07-10