Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу 160

Якби свідомість була для себе незалежною свідоміс­тю, а реальність у її очах у собі і для себе була нікчем­ною, вона б у праці та насолоді досягла б чуття своєї незалежності, і то завдяки тому, що ця свідомість була б такою, яка касує реальність. Та оскільки ця реальність існує у формі незмінного, свідомість не може сама скасувати цю реальність. Але якщо свідомість таки спромагається скасувати реальність і досягнути насо­лоди, це стається для неї, по суті, завдяки тому, що са­ме незмінне позбувається своєї форми й віддає її свідомості для насолоди. Свідомість, зі свого боку, теж виступає як реальна, хоча водночас як внут­рішньо надламана, і це роздвоєння виявляється в її праці та її втішанні, щоб прорватись у відносини з ре­альністю, або в буття-для-себе і буття-в-собі. Ці від­носини з реальністю — це процес зміни, або діяльнос­ті, буття-для-себе, належне одиничній свідомості як такій. А л е вона при цьому існує ще й у собі: цей аспект належить до незмінної потойбічності й полягає в зда­тностях і силах, тому обдаруванню, що його чуже не­змінне дає свідомості, щоб вона користувалася ними.

Отже, з цього випливає, що свідомість у своїй дія­льності перебуває передусім у відносинах із двома крайностями: з одного боку, вона займає позицію діяльної цьогобічності, навпроти якої стоїть пасивна реальність; обидві крайності перебувають у відноси­нах між собою, але обидві ще й повертаються в не­змінне і утверджуються в собі. Отже, від обох сторін відокремлюється тільки поверхове, яке й становить 'їхню протилежність у взаємодії руху. Крайність пасив­ної реальності стає скасована крайністю активної діяльності; реальність зі свого боку може бути скасо­вана тільки тоді, коли її касує її незмінна сутність, са­ма відкидається від себе й віддає відкинуте на ласку діяльності. Діяльна сила постає як могутність, у якій розпадається реальність; з цієї причини ця свідомість, в очах якої в-собі, або реальність, є іншим, вважає, що та могутність — у тій формі, в якій вона постає в дія­льності, — становить потойбічність її самої. Отже, за­мість повертатися з діяльності в себе та утверджува­тися задля себе самої, свідомість радше відображує

цей процес діяльності в другу крайність, яка, завдяки цьому, репрезентується як суто загальне, як абсолют­на могутність, із якої починається рух в усіх напря­мах і яка є сутністю як крайностей (що знищують од­на одну), як вони спершу постають, так і самого про­цесу зміни.

Незмінна свідомість зрікається своєї форми й ціл­ковито покидає її, тоді як одинична свідомість віддя­чує, тобто зрікається втіхи усвідомлення своєї незале­жності й відводить від себе сутність діяльності в по-тойбічність, і завдяки цим обом моментам, коли оби­дві частини віддають себе одна одній, у свідомості постає чуття її єдності з незмінним. Але ця єдність водночас уражена поділом, знову надламана в собі, і з цієї єдності знову виникає протилежність загального та одиничного. Адже свідомість і справді нібито зрікається задоволення свого чуття власної гідності, проте досягає реального задоволення цього чуття, бо вона була бажанням, працею і втіхою; вона як свідо­мість хотіла, працювала і насолоджувалася. Отже, її подяка, в якій вона визнає другу крайність за сутність і касує себе, — це її власна діяльність, що врівноважує діяльність іншої крайності і протиставить якусь то­тожну діяльність доброчинству, що зрікається себе; якщо перша крайність полишає свідомості свою по­верхню, свідомість однаково їй удячна і при цьому, зрікаючись своєї діяльності, тобто своєї сутності, во­на, власне, робить більше, ніж друга, що відштовхує від себе тільки свою поверхню. Таким чином, увесь процес відображується в крайності одиничності не тільки в реальному бажанні, праці та насолоді, а на­віть у подяці, де здається, ніби відбувається протилеж­не. Свідомість почувається тут як конкретне одинич­не й не дає себе одурити ілюзією свого зречення: адже істина цього процесу полягає в тому, що вона не віддала себе; те, що виникло, — це просто подвій­не відображення в обох крайностях, і результатом є повторюваний розкол на усвідомлення незмінного, протиставлене усвідомленню протилежності у формі бажання, виконання, втішання й самого зречення, або взагалі одиничності, що існує для себе.

11 4-288

Дата добавления: 2015-07-10