Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. буття, якого вимагають, не належить виображенню якоїсь випадкової свідомості

(ББ).Дух 415

буття, якого вимагають, не належить виображенню якоїсь випадкової свідомості, а полягає в самому понятті моральності, істинним змістом якого є єд­ність чистої свідомості та одиничної свідомості; саме одиничній свідомості припадає бачити, що ця єдність є для неї реальністю, тим, що у змісті мети є щастям, а в її формі — існуванням узагалі. Ось чому це буття, якого вимагають, або єдність обох свідомостей, — це не бажання, або, якщо вважати його за мету, не мета, досягнення якої ще непевне, а мета, що є вимогою розуму або безпосередньою вірогідністю й передумо­вою розуму.

Цей перший досвід і цей постулат — не єдині до­свід і постулат, бо розкривається ціле коло постула­тів. Тому природа — це не тільки ця цілком вільна зо­внішня модальність, у якій, немов у чистому об'єкті, свідомість мала б реалізувати свою мету. Свідомість, по суті, сама в собі така, для якої існує ця інша вільна реальність, тобто сама є чимсь випадковим і природ­ним. Ця природа, що в її очах є власною, — це чут­тєвість, що у формі прагнення, інстинктів та схиль­ностей, має для себе власну визначену суть, або оди­ничні цілі, а отже, протиставлена чистій волі та її чи­стій меті. Але, на відміну від цього протиставлення, сутність в очах чистої свідомості — це радше відно­сини чуттєвості з нею, її абсолютна єдність із нею. І чисте мислення, і чуттєвість свідомості є в собі одні­єю свідомістю, а чисте мислення — це саме те, для чого і в чому існує ця чиста єдність; проте для свідо­мості як свідомості протилежність між нею та інстин­ктами зберігається. В цьому конфлікті розуму та чут­тєвості сутністю для розуму є те, що конфлікт слід розв'язати, а як результат має постати єдність чут­тєвості та розуму, проте не початкова єдність, коли і те, і те є в одному індивіді, а єдність, що постає на ос­нові відомої протилежності розуму й чуттєвості. Тіль­ки така єдність є реальною моральністю, бо в ній міс­титься протилежність, завдяки якій Я є свідомістю або вперше стає реальним і таки справді Я, а водно­час універсальним; іншими словами, саме так вира­жається те опосередкування, що, як ми бачили, сут-

тєве для моральності. Оскільки серед двох моментів протилежності чуттєвість цілковито є іншістю, або негативним, тоді як чисте мислення обов'язку — це сутність, від якої ніщо не може відмовитись, то зда­ється, що утворена єдність може бути породжена тільки скасуванням чуттєвості. Та оскільки сама чут­тєвість — момент цього становлення єдності, момент реальності, то, говорячи про єдність, слід передусім задовольнитися твердженням, що чуттєвість має бути відповідна моральності. Ця єдність — немов посту­льоване буття; її тут немає, бо те, що тут є, — це свідомість, або протилежність чуттєвості й чистої сві­домості. Але водночас ця єдність — це не в-собі, як перший постулат, у якому вільна природа становить один аспект, а, отже, гармонія природи з моральною свідомістю виходить за межі цього аспекту; радше природа тут — те, що є в самій свідомості, й тут ідеть­ся про моральність як таку, про гармонію, що є влас­ною гармонією діяльного Я, і тому свідомість сама повинна породити цю гармонію і здійснювати не­впинний моральний поступ. Проте досягнення цього результату слід відсунути в нескінченність-, адже, як­би він справді постав, моральна свідомість скасувала б себе. Бо моральність — це моральна свідомість тіль­ки як негативна сутність, і для чистого обов'язку цієї свідомості чуттєвість має лише негативне значення, є тільки невідповідною цьому обов'язку. Але в гармо­нії зникає моральність як свідомість, або її реаль­ність, так само як у моральній свідомості або реаль­ності зникає її гармонія. Через те досягнути того ре­зультату насправді не можна, бо про нього слід дума­ти тільки як про абсолютне завдання, тобто таке за­вдання, яке завжди лишається завданням. Водночас про його зміст слід думати як про такий, що безпере­чно має бути й не повинен лишатися завданням, байдуже, чи уявляти собі, що моральна свідомість ціл­ком скасується в цій меті, чи ні; що саме там, власне, відбувається, годі роздивитися в темній далечіні не­скінченності, куди саме з цієї причини і слід відсуну­ти досягнення мети. Але, власне, ми повинні сказати, що не слід перейматися якоюсь визначеною ідеєю і

416 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ББ).Дух

не слід шукати її, бо це призводить до суперечності: завдання, яке має лишитися завданням і все-таки бути виконаним, моральності, що вже не повинна бути свідомістю, не повинна бути реальною. А коли вважа­ти, що досягнена моральність міститиме супереч­ність, зазнає шкоди святість моральної істини, а абсо­лютний обов'язок видаватиметься чимсь нереальним.

Перший постулат був гармонією моральності і об'єк­тивної природи, остаточною метою світу; другий — гармонією моральності і чуттєвої волі, остаточною метою самоусвідомлення як такого; отже, перший по­стулат — це гармонія у формі буття-в-собі, а дру­гий — у формі буття-для-себе. А те, що пов'язує ці обидві (помислені) крайні остаточні цілі як їхній се­редній термін, — це процес самої реальної діяльності. Це гармонії, моменти яких у 'їхньому абстрактному розмаїтті ще не стали об'єктами; це відбувається в ре­альності, де аспекти постають у власне свідомості, ко­жен як інше іншого. Постулати, що отак виникають, містять тепер, містивши раніше тільки відокремлені гармонії — ту, що існує в собі, і ту, що існує для себе, — гармонії, що існують у собі й для себе.

Моральна свідомість, будучи простим знанням і прагненням чистого обов'язку, в діяльності пов'язана з об'єктом, протиставленим її простоті, — з реальніс­тю різноманітних випадків, — і тому має різноманіт­ні моральні відносини. В аспекті змісту тут загалом постає чимало законів, а в аспекті форми — супереч­ливі сили свідомості, що знає, і буття, позбавленого свідомості. Щодо, по-перше, численних обов'язків, то для моральної свідомості загалом має чинність тільки чистий обов'язок у них; численні обов'язки як числен­ні — це визначені обов'язки, а отже, як такі вони не мають ніякої святості для моральної свідомості. Але водночас завдяки уявленню про діяльність, що міс­тить у собі розмаїту реальність, а отже, розмаїті мора­льні відносини, ці численні обов'язки слід необхідно вважати за такі, що існують у собі і для себе. Крім то­го, оскільки вони можуть існувати лиш у моральній свідомості, вони існують водночас в іншій свідомості,

ніж та, для якої тільки чистий обов'язок як ч и с т и й іс­нує в собі й для себе і є священним.

Отже, таким чином постульовано, що існує якась інша свідомість, яка освячує їх або знає їх і прагне їх як обов'язків. У першому постулаті йдеться п р о чис­тий обов'язок, байдужий до всякого визначеного змі­сту, тож обов'язок — це тільки ця байдужість до зміс­ту. Натомість у другому постулаті йдеться п р о не менш важливі відносини з діяльністю й необхідністю визначеного змісту; оскільки обов'язки в очах цієї ін­шої свідомості мають чинність як визначені обов'яз­ки, зміст для неї, таким чином, не менш важливий ніж форма, завдяки якій зміст є обов'язком. Отже ця свідомість — це свідомість, у якій загальне та окреме цілком становлять одне, а її уявлення — те саме, цю й уявлення про гармонію моральності і щастя.' Адже протилежність між моральністю і щастям виражає ще й відокремлення самототожної моральної свідомос­ті від реальності, що, будучи розмаїтим буттям,, су­перечить простій сутності обов'язку. Але якщо пер­ший постулат виражає тільки сутню гармонію мора­льності і природи, бо природа в ньому — це негатив­ний елемент самоусвідомлення, момент бутпгя то тепер це в-собі, по суті, утверджене як свідомість. Бо сутнє має тепер форму змісту обов'язку, або є визна­ченістю визначеного обов'язку. Отже, в-собі — ц_е єд­ність елементів, що як прості елементи є елемента­ми мислення, а отже, існують лиш у свідомості. Тому свідомість відтепер — пан і володар світу, що поро­джує гармонію моральності і щастя й водночас освя­чує обов'язки як численні. Освятити обов'язок озна­чає, що для свідомості чистого обов'язку визначений обов'язок не може безпосередньо бути священним- та оскільки визначений обов'язок є визначеним тільки завдяки реальній діяльності, що є чимсь визначеним він не менш необхідний, і його необхідність випадає з цієї свідомості й переходить у другу, що, таким чи­ном, опосередковує визначений і чистий обов'язок і становить причину, чому визначений обов'язок теж має чинність.

27 — 4-288

418 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ББ). Д у х 419

Проте в реальній діяльності свідомість поводиться як це конкретне Я, як щось цілковито одиничне; вона спрямовує свою діяльність на реальність як таку й має її за мету: адже вона хоче щось виконати. Отже, обов'язок узагалі випадає з неї в якусь іншу сутність, що є свідомістю і священним законодавцем чистого обов'язку. Для діяльної свідомості, і то саме тому, що вона діє, безпосередню чинність має інша свідомість, свідомість чистого обов'язку; отже, цей чистий обо­в'язок становить зміст якоїсь іншої свідомості і є свя­щенним в очах діяльної свідомості тільки опосеред­ковано — в тій іншій свідомості.

Оскільки таким чином утверджено, що чинність обов'язку як священного в собі й для себе виходить за межі реальної свідомості, внаслідок цього ця свідо­мість узагалі стоїть на одному боці як недосконала моральна свідомість. Відповідно до свого знання, ця свідомість знає себе як таку, чиї знання і переконан­ня неповні та випадкові, а відповідно до свого праг­нення, — як таку, чиї цілі вражені чуттєвістю. І тому, внаслідок цієї своєї негідності, вона не може вважати щастя за щось необхідне, а вважає його тільки за щось випадкове і сподівається його лише як ласки.

Та хоча її реальність недосконала, для її чистої во­лі і знання обов'язок править за сутність; отже, в уяв­ленні, тією мірою, якою воно протиставлене реаль­ності, або в мисленні моральна свідомість досконала. Але абсолютна сутність [Бог] якраз і є чимсь помис­леним, постульованим по той бік реальності; отже, це мислення, в якому морально недосконалі знання і прагнення вважано за досконалі, і тому, оскільки цю недосконалість вважано за повновартісну, абсолютна сутність розподіляє щастя відповідно до гідності, тоб­то відповідно до заслуги, приписаної недосконалій свідомості.

Світогляд, таким чином, завершений, бо в уявленні про моральне самоусвідомлення обидва аспекти — чистий обов'язок і реальність — утверджені в одній єдності, а отже, і те, і те утверджене не як щось сутнє в собі і для себе, а як моменти, або як скасовані. Це стає очевидним для свідомості на останній стадії мо-

рального світогляду; свідомість і справді утверджує чистий обов'язок в іншій сутності, ніж та, чим є вона сама, тобто утверджує його почасти як щось уявлене, а почасти як такий, що не є тим, за що його вважа­ють у собі й для себе, тобто за досконале вважають радше аморальне. Так само і свідомість сама себе утверджує як таку, реальність якої, що не відповідає обов'язку, вже скасована, і яка, як скасована, або в уявленні, властивому абсолютній сутності, вже не су­перечить моральності.

Проте для самої моральної свідомості її моральний світогляд не має того значення, начебто вона формує в ньому своє власне поняття й перетворює його на об'єкт; вона не усвідомлює цієї протилежності ні в ас­пекті форми, ні в аспекті змісту; елементи цієї проти­лежності вона не пов'язує й не порівнює між собою, а прямує вперед у своєму власному розвитку, не б у д у -чи обєднавчим уявленням тих моментів. Адже вона знає чисту сутність, або об'єкт, тільки тією мірою, якою він є обов'язком, тією мірою, якою він є абст­рактним об'єктом її чистої свідомості, тобто як чис­те знання або як саму себе. Отже, її ставлення спира­ється тільки на мислення, не будучи осяганням на ос­нові уявлень. Ось чому об'єкт її реальної свідомості ще не прозорий для неї; моральна свідомість — ще не абсолютне уявлення, бо тільки воно сприймає ін-тість як таку, або свою абсолютну протилежність як себе. Щоправда, її власна реальність, так само як уся об'єктивна реальність, править їй за щось несуттєве, проте її свобода — це свобода чистого мислення, в очах якого саме з цієї причини природа водночас постає як щось не менш вільне. Оскільки і те, і те, свобода буття і замкненість цього буття у свідомос­ті, існують у ній однаковим способом, її об'єкт стає сутнім, а водночас є тільки помисленим; в останній частині її погляду зміст, по суті, утверджений так, що його буття є уявленим, виображеним, і цей зв'язок буття і мислення виражений так, яким він є насправ­ді, тобто як уявлення.

Оскільки моральний світогляд ми трактуємо так, що ця об'єктивна моральність — не що інше, як поняття

27*

Дата добавления: 2015-07-10