Ґ. В. Ф. Теґель. Феноменологія духу

(ББ).Дух

намір довести свою незалежність від цілей одинич­ності.

Отже, просвітництво таким чином дає вірі змогу дізнатися про нього. Просвітництво постає в цій кеп­ській подобі, бо саме через відносини зі своїм іншим воно надає собі негативної реальності, або репрезен­тує себе як свою протилежність, проте чисте розу­міння й чистий намір мають визнати ці відносини, бо вони є їхньою реалізацією. Ця реалізація постає передусім як негативна реальність. Можливо, її пози­тивна реальність конституйована краще, тож при­дивімося, які її відносини. Коли всі упередження та забобони будуть ліквідовані, постає запитання: "Що далі? Яка та істина, що її просвітництво поширило замість них?" Воно вже виразило свій позитивний зміст, викорінюючи помилки, бо його самовідчужен-ня — це ще і його позитивна реальність. Те, що для віри — абсолютний дух, просвітництво, хоч які ви­значеності воно там відкриє, тлумачить як дерево, камінь і т. ін., як окремі реальні речі; оскільки воно таким чином сприймає взагалі всі визначеності, тоб­то будь-який зміст та наповнення, як щось скінченне, як людську сутність та продукт уяви, абсолютна сутність стає для нього вакуумом, якому не можна приписати жодних визначень, ніяких предикатів. Та­ке приписування було б гідним осуду саме по собі, й унаслідок такого поєднання якраз і народжуються страхіття забобонів. Сам розум, чисте розуміння, без­перечно, не пустий, бо його неґатив існує для нього і є його змістом; навпаки, він багатий, але тільки на одиничність та обмеження; нічого не додавати до аб­солютної сутності, нічого не приписувати їй — ось у чому полягає сповнена прозірливості функція розу­му, який тямить, як поставити на свої місця і себе, й багатство скінченності, а також гідно трактувати аб­солют.

Супроти цієї пустої сутності стоїть як другий мо­мент позитивної істини просвітництва одиничність узагалі, викинута з абсолютної сутності, одиничність свідомості і всього буття, одиничність як абсолютне буття-в-собі-і-для-себе. Свідомість, що у своїй пер-

шій реальності є чуттєвою вірогідністю й гадкою, повертається туди, пройшовши увесь шлях свого роз­витку, і знову є знанням про своє чисте неґативне, або про чуттєві речі, тобто речі, що існують, що байдужі до свого буття-для-себе. Але тут перед нами не безпосередня природна свідомість, бо вона стала такою лиш у своїх очах. Спершу вона була жертвою всілякої плутанини, занурюючись у неї внаслідок сво­го розвитку, а тепер, повернувшись до своєї першої форми завдяки чистому розумінню, осягає цей перві­сний стан як результат. Чуттєва вірогідність, засно­вана на розумінні нікчемності всіх інших форм сві­домості, а отже, і всього потойбіччя чуттєвої вірогід­ності, — вже не гадка, а радше абсолютна істина. Що­правда, нікчемність усього, що виходить за межі чут­тєвої вірогідності, — лише негативний доказ цієї істи­ни, але вона нездатна дати якийсь інший доказ, бо позитивна істина чуттєвої вірогідності якраз і є в са­мій собі неопосередкованим буттям-для-себе поняття як об'єкта, і то у формі іншості, тобто кожна свідо­мість має цілковиту вірогідність, що вона є, що поза нею є інші реальні речі і що у своєму природному бутті вона, а також ці речі, існують у собі й для себе, або ж є абсолютними.

І, нарешті, третій момент істини просвітництва — це відносини одиничних сутностей з абсолютною сутністю, взаємовідносини перших двох моментів. Розуміння як чисте розуміння тотожного або необ­меженого теж трансцендує нетотожне, а саме: скін­ченну реальність, або ж трансцендує себе як просто іншість. За потойбіччя цієї іншості йому править по­рожнеча, з якою воно, таким чином, пов'язує чуттєву реальність. Обидва аспекти не постають як зміст у визначеності цих відносин, бо один аспект — порож­неча, тож зміст наявний тільки завдяки другому аспе­ктові — чуттєвій реальності. Проте форма відносин, у визначеності яких бере участь такий аспект, як у-собі, може бути якою завгодно: адже форма — це неґатив­не в собі, й тому протиставлена собі; це як буття, так і ніщо, як у-собі, так і його протилежність, або, що означає те саме, відносини реальності з у-собі як по-

25 — 4-288

388 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ВБ).Дух 389

то знати, що вона — істина, і знати, що це знання про скінченність як істину становить найвище знання.

Супроти просвітництва віра має божественне пра­во, право абсолютної самототожності або чистого мислення, а отримує від просвітництва тільки кривду: адже воно перекручує всі її моменти й робить їх чимсь іншим, ніж вони є в собі. Натомість просвітни­цтво має супроти віри й має за свою істину тільки людське право: адже кривда, яку чинить просвітницт­во, — це право нетотожності, яке полягає в пере­крученні та зміні, право, яке належить природі само­усвідомлення, на відміну від простої сутності або мис­лення. Але, оскільки право просвітництва — це право самоусвідомлення, воно не тільки також зберігатиме своє право (тож два однаково чинні права духу пере­буватимуть у взаємній опозиції й жодне не зможе за­довольнити інше), а утверджуватиме своє абсолютне право, бо самоусвідомлення — це негативність уяв­лення, яка існує не тільки для себе, а поширюється й на свою протилежність; сама віра, будучи свідомістю, не зможе відмовити просвітництву в його праві.

Адже просвітництво ставиться до свідомості, що ві­рить, на основі не своїх питомих принципів, а таких, що їх містить у собі сама віра. Просвітництво просто збирає перед вірою її власні думки, які були розпоро­шені в ній, а вона й не усвідомлювала 'їх; просвітниц­тво тільки нагадує вірі про одну з її модальностеи се­ред інших модальностеи, які вона також містить у собі, але, дотримуючись котроїсь однієї, вона забуває про решту. Просвітництво доводить вірі, що воно є чистим розумінням, саме тим, що в певному моменті бачить ціле, а отже, запроваджує протилежний мо­мент, який має відносини з ним, і, перетворюючи один момент в інший, витворює негативну сутність обох думок — поняття. Отже, просвітництво вида­ється вірі перекрученням і брехнею, бо показує, що моменти віри мають і свою іншість; просвітництво, як здається вірі, безпосередньо робить із них щось інше, ніж те, чим вони є у своїй одиничності, але це інше теж суттєве й насправді властиве і самій свідо­мості, що вірить, проте вона не думає про них, а міс-

тить "їх десь-інде; отже, для віри немає нічого чужого й вона нічого не може зректися.

Але саме просвітництво, що нагадує вірі про про­тилежне її різних окремих моментів, знає про себе аж ніяк не більше. До віри воно ставиться суто нега­тивно, і то тією мірою, якою викидає свій зміст зі своєї чистоти і вважає його за негативне самого себе. Тому просвітництво ані впізнає себе в цьому негати­вному, тобто у змісті віри, ані, саме з цієї причини, зводить докупи дві думки: ту, яку воно запроваджує, і ту, проти якої воно запроваджує її. Оскільки просвіт­ництво не бачить, що те, що воно засуджує у вірі, без­посередньо становить його власну думку, воно саме існує в протиставленні обох моментів, проте визнає лиш один з них, — той, що завжди протиставлений вірі, — а другий відокремлює від нього, й саме так чи­нить і віра. Отже, просвітництво не породжує єдності обох моментів як 'їхньої єдності, тобто не породжує поняття, а поняття постає перед ним для себе, або ж просвітництво знаходить поняття вже як щось дане. Адже в собі реалізація чистого розуміння полягає са­ме в тому, що розуміння, чиєю сутністю є поняття, спершу постає перед собою як щось абсолютно інше й заперечує себе (бо протилежність поняття — це аб­солютна протилежність), а потім з цієї іншості повер­тається до себе, або доходить до свого поняття. Але просвітництво — це тільки цей процес, воно ще не стало усвідомленою діяльністю чистого поняття, діяль­ністю, яка, щоправда, доходить до себе як до об'єкта, але вважає цей об'єкт за щось інше, а також не знає природи поняття, не знає, що це недиференційоване, яке абсолютно — відокремлює себе. Отже, супроти віри розуміння є силою поняття тією мірою, якою во­но є рухом і відносинами моментів, що містяться окремо в її свідомості, — відносинами, в яких супере­чність між ними стає очевидною. Саме в цьому поля­гає абсолютне право насильства, яке просвітництво здійснює над вірою, проте реальність, на яку спря­моване це насильство, полягає якраз у тому, що сама свідомість, яка вірить, є поняттям, а отже, сама визнає те протилежне, що його ставить перед нею розумій-

390 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ББ). Дух 391

ня. Тому розуміння має слушність перед вірою, бо са­ме воно у вірі надає чинності тому, що необхідне для неї й міститься в ній самій.

Спершу просвітництво наголошує на моменті, що поняття — це діяльність свідомості, і стверджує пе­ред вірою, що абсолютна сутність віри — це сутність її свідомості як певного Я, або що ту сутність витво­рила свідомість. В очах свідомості, що вірить, її абсо­лютна сутність, яка є для неї й у-собі, водночас не є немов чужою річчю, яка б стояла там, з'явившись не знати як і звідки, бо її довіра якраз і полягає в тому, що вона знаходить себе в абсолютній сутності як цю конкретну особисту свідомість, а її покора і служіння полягають у тому, що вона своєю діяльністю ство­рює ту сутність як свою абсолютну сутність. Просвіт­ництво, власне, тільки нагадує про це вірі, коли та твердо проголошує, що в-собі аболютної сутності пе­ребуває по той бік діяльності свідомості. А л е, оскіль­ки просвітництво, безперечно, ставить поряд з одно­бічністю віри протилежний момент, тобто діяльність віри, протиставлену буттю, про яке лиш і думає тут віра, а саме просвітництво при цьому не зводить до­купи своїх думок, воно ізолює чистий момент діяль­ності і стверджує, що в-собі віри — тільки витвір сві­домості. Проте ізольована, протиставлена в-собі дія­льність — це випадкова діяльність і, як уявлена діяль­ність, витвір вигадки: уявні образи, що не існують у собі-, саме так просвітництво трактує зміст віри. Але й навпаки, чисте розуміння стверджує ще й протилеж­не. Оскільки розуміння наголошує на моменті іншос-ті, що його містить у собі поняття, воно виражає сут-і ність віри як сутність, яка аж ніяк не обходить свідо­мість, перебуває по той бік свідомості, чужа їй і не визнана нею. В очах віри ця сутність теж має той са­мий характер: з одного боку, віра знає її та поклада­ється на неї і завдяки цьому має свою самовірогід-ність, а з другого боку, ця сутність незбагненна на своїх шляхах і неосяжна у своєму бутті.

Крім того, просвітництво утверджує супроти свідо­мості, що вірить, право, яке сама віра відступає, коли просвітництво трактує об'єкт поклоніння вірного як

камінь чи дерево або ще якусь скінченну антропомо­рфічну визначеність. Адже, оскільки ця свідомість роздвоєна, містить у собі потойбіччя реальності та чисте цьогобіччя того потойбіччя, то в ній, фактич­но, наявний також і той погляд на чуттєві речі, згід­но з яким вони мають вартість у собі й для себе. Проте віра не зводить докупи цих обох ідей про те, що існує в собі і для себе, яке є для неї то чистою сутністю, то звичайною чуттєвою річчю. Навіть її власна чиста свідомість вражена цим останнім погля­дом, бо відмінності її надчуттєвого царства, оскільки воно позбавлене поняття, становлять низку незалеж­них форм, а їхній рух — це подія, тобто вони існують тільки в уяві й мають у собі модальність чуттєвого буття. Просвітництво, зі свого боку, теж ізолює реаль­ність як сутність, полишену духом, ізолює визначе­ність як непохитну скінченність, немов вона — ані момент у духовному процесі самої сутності, ані ні­що, ані те, що існує в собі й для себе, а тільки щось зникуще.

Очевидна річ, що ситуація та сама й тоді, коли йдеться про основу знання. Свідомість, що вірить, ви­знає навіть випадкове знання: адже вона має відноси­ни з випадковостями, а сама абсолютна сутність по­стає перед вірою у формі уявленої звичайної реаль­ності, і тому свідомість, що вірить, — це також і ві­рогідність, яка не має в собі істини і яка й визнає се­бе за таку несуттєву свідомість по цей бік духу, що сам пересвідчується в собі й сам себе виправдовує. Проте віра забуває цей момент у своєму духовному безпосередньому знанні про абсолютну сутність. Але просвітництво, яке нагадує про це вірі, знову думає тільки про випадкове знання й забуває про інше, — думає тільки про опосередкування, що відбувається завдяки якомусь чужому третьому, а не про процес, у якому безпосереднє у своїх власних очах є третім, з чиєю допомогою воно опосередковується з іншим, а саме.- з собою.

І, нарешті, у своєму погляді на діяльність віри про­світництво вважає, що відмова від насолод і власності неправильна й недоцільна. Коли йдеться про неспра-

Дата добавления: 2015-07-10