Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. те що вона становить одне з об'єктом, є в ньому

(ББ). Дух 379

те що вона становить одне з об'єктом, є в ньому. Крім того, оскільки об'єкт для мене — це те, в чому я визнаю сам себе, я водночас є в цьому об'єкті як вза­галі інше самоусвідомлення, тобто самоусвідомлення, яке стало в ньому відчуженим від своєї окремої оди­ничності, а саме: від своєї природності та випадково­сті проте, з одного боку, й далі лишається самоусві­домленням у тому об'єкті, а з другого — є там сут­тєвою свідомістю, як є нею й чисте розуміння. Уяв­лення про розуміння полягає не тільки в тому, що свідомість упізнає себе в об'єкті, який вона прозирає, й безпосередньо виявляє себе там, не полишаючи ми­слення й не повертаючись із нього тільки в себе, а радше в тому, що усвідомлює себе як опосередкуваль-ний рух або як діяльність чи процес витворення; за­вдяки цьому вона має для себе в мисленні оту свою єдність як єдність Я і об'єкта. Проте й віра є саме ці­єю свідомістю; покора та діяльність — це необхід­ний момент, завдяки якому постає вірогідність буття в абсолютній сутності. Щоправда, ця діяльність віри не видається такою, ніби й сама абсолютна сутність має бути витворена нею. Але абсолютна сутність ві­р_И? __ це, власне, не абстрактна сутність, яка пере­бувала б по той бік свідомості, що вірить, а дух релі­гійної громади, єдність абстрактної сутності й само­усвідомлення. Суттєвим моментом для появи цього духу громади є діяльність громади, проте дух є таким, яким є, тільки завдяки тому, що його витворює сві­домість, чи, радше, він не може існувати, не будучи витвореним свідомістю: адже, хоч яким важливим є процес витворення, він не може бути аж таким важ­ливим, щоб становити єдину основу сутності, а є тіль­ки одним моментом. Сутність існує водночас у собі й для себе.

З другого боку, уявлення про чисте розуміння є в очах розуміння чимсь іншим, ніж його об'єктом: адже саме ця негативна визначеність і становить об'єкт. Отже, з цього другого боку, розуміння й сутність віри виражає як щось чуже самоусвідомленню, те, що не становило б його сутності, а було б підкинуте йому, наче дитина-виродок. Але просвітництво тут цілкови-

то дурне; віра сприймає його в досвіді як мову, яка не знає, що мовить, і, розводячись про священицьке ошуканство та одурений народ, не розуміє самого предмета. Воно стверджує, ніби внаслідок штукарства священиків-ілюзіоністів свідомості підкинуто як сут­ність щось абсолютно чуже та інше їй, і водночас сповіщає, що це підкинуте становить для свідомості сутність, що свідомість вірить у нього, довіряє йому й намагається прихилити його до себе, тобто бачить у ньому і свою чисту сутність, і свою окрему та універ­сальну індивідуальність і завдяки своїй діяльності ви­творює єдність себе і своєї сутності. Просвітництво безпосередньо проголошує: те, що воно назвало чу­жим для свідомості, є найвластивішим для неї. Отже, як можна говорити про ошуканство та облуду? Через те, що саме просвітництво безпосередньо висловлює протилежне тому, що воно заявляє про віру, воно ви­дається вірі радше зумисною брехнею. Як ошуканство та облуда можуть виникати там, де свідомість у своїй істині безпосередньо має впевненість у собі, де вона у своєму об'єкті володіє сама собою, бо як виявляє се­бе там, так і витворює? Відмінності вже немає навіть у словах. Якщо порушити загальне питання, чи мож­на ошукувати народ¹, відповідь повинна бути ось яка: це питання не має слушності, бо саме тут народ неможливо ошукати. Окремим індивідам можна, зви­чайно, продати бронзу замість золота, дати фальшиві монети замість справжніх, програну битву багатьом людям можна подати як виграну, а також змусити їх повірити на якийсь час в іншу брехню про чуттєві речі та окремі події, проте в знанні про сутність, де свідомість має безпосередню впевненість у собі, дум­ки про ошуканство цілком відпадають.

Подивімося тепер, як віра сприймає просвітництво в диференційованих моментах своєї свідомості, до якої щойно поданий погляд застосовний тільки вза­галі. Ці моменти такі: чисте мислення, або, як об'єкт, абсолютна сутність у собі і для себе; крім того, її

Конкурсне запитання Берлінської Академії Наук, яке сфор­мулював д'Аламбер, а затвердив Фридрих II (1779 p.). — Перекл.

380 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ББ). Дух 381

відносини — як знання — з цією абсолютною сутніс­тю, основою своєї віри, і, нарешті, її відносини з абсо­лютною сутністю у своїх діях, або своєму служінні. У вірі чисте розуміння загалом не визнає себе й запере­чує, і так само і в цих моментах його позиція пере­кручена не меншою мірою.

Чисте розуміння ставиться до абсолютної сутнос­ті свідомості, що вірить, негативно. Ця сутність — чисте мислення, а чисте мислення утверджене в са­мому собі як об'єкт або як сутність; у свідомості, що вірить, це в-собі мислення набуває водночас для сві­домості, що існує для себе, форми об'єктивності, про­те тільки пустої форми об'єктивності; вона існує у ви­значеності чогось репрезентованого. А л е для чистого розуміння, що є чистою свідомістю в аспекті Я, що іс­нує для себе, інше постає як щось негативне, належне самоусвідомленню. Його ще можна вважати або за чисте в-собі мислення, або за буття чуттєвої вірогід­ності. А л е оскільки для Я, і то цього Я як Я, що має об'єкт, воно водночас є реальною свідомістю, власти­вим об'єктом як таким чистого розуміння є звичайна сутня річ чуттєвої вірогідності. Цей його об'єкт по­стає перед ним у репрезентації, яку дає віра. Воно за­суджує віру й засуджує в ній свій власний об'єкт. А л е проти віри воно чинить несправедливість уже тим, що сприймає її об'єкт так, ніби він його власний. А звідси чисте розуміння стверджує про віру, що її аб­солютна сутність — кам'яна брила, дерев'яна колода, що має очі й не бачить; або, скажімо, тісто, зроблене з зерна, яке виросло на ланах, а потім, змінене людь­ми і ставши гноєм, знову повернулося в землю; або що йдеться про інші способи, якими віра антропо-морфізує сутність, робить її об'єктом, тим, що можна уявити.

Просвітництво, що видає себе за чисте, перетво­рює тут те, що для духу є вічним життям і святим ду­хом, на реальну минущу річ і загиджує її нікчемним у собі поглядом чуттєвої вірогідності, поглядом, аж ні­як не притаманним сповненій поклоніння вірі, тож просвітництво просто зводить на віру наклеп, припи­суючи їй цей погляд. Те, що вшановує віра, в її

очах — аж ніяк не камінь, не дерево, не тісто чи будь-яка інша чуттєва земна річ. Якщо просвітництву спадає на гадку сказати, що об'єкт віри — також і це, або навіть що він такий насправді, віра, з одного бо­ку, теж знає те також, але воно для неї перебуває за межами поклоніння, а з другого боку, для віри немає нічого, скажімо, каменя абощо, в собі, бо в собі в її очах є тільки сутність чистого мислення.

Другий момент — це відносини віри як свідомості, що знає, з цією сутністю. Перед вірою як мислячою чистою свідомістю ця сутність постає безпосередньо, але чиста свідомість — це ще й опосередковані відно­сини вірогідності та істини, відносини, які становлять основу віри. А тим часом для просвітництва ця основа теж буде випадковим знанням про випадкові події. Але основа знання — це універсальне, що знає, а на­справді абсолютний дух, який в абстрактній чистій свідомості, або мисленні як такому, є тільки абсолют­ною сутністю, проте як самоусвідомлення — знан­ням про себе. Чисте розуміння теж утверджує це уні­версальне, що знає, цей простий дух, що знає сам се­бе, як негативний елемент самоусвідомлення. Щопра­вда, саме чисте розуміння — суто опосередковане, тобто це мислення, що опосередковує себе з собою, є чистим знанням; але, оскільки воно є чистим розу­мінням, чистим знанням, яке не знає само себе, тоб­то яке ще не усвідомлює, що воно є цим чистим опо-середкувальним процесом, цей процес, як і все, що становить чисте розуміння, видається йому чимсь ін­шим. Отже, коли осягати чисте розуміння в його реа­лізації, воно розвиває цей свій суттєвий момент, але він видається йому належним до віри і, у своїй визна­ченості бути чимсь зовнішнім для нього, якимсь ви­падковим знанням саме таких звичайних реальних історій. Таким чином воно приписує релігійній вірі, що та спирає свою вірогідність на поодинокі істори­чні свідчення, що, коли їх вважати за історичні свід­чення, не дають, звичайно, навіть того ступеня вірогі­дності свого змісту, який нам дають газетні повідом­лення про якісь події; крім того, стверджує, що вірогі­дність віри спирається на випадковість збереження

Дата добавления: 2015-07-10