Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. дним, що її визначеність, яка в судженні робила її від­мінною від так званої ницої

(ББ). Дух 355

дним, що її визначеність, яка в судженні робила її від­мінною від так званої ницої свідомості, а водночас і сама ця свідомість зникли. Ница свідомість досягнула своєї мети, а саме: підпорядкувала універсальну владу буттю-для-себе.

Отож, збагачене універсальною владою, самоусві­домлення існує як загальне доброчинство, або ж є багатством, що й саме становить об'єкт свідомості. Адже багатство в очах свідомості тут і справді стано­вить підпорядковане універсальне, яке, проте, внаслі­док першого скасування ще аж ніяк не повернулося абсолютно в Я. Я має за свій об'єкт ще не себе як Я, а тільки скасовану універсальну сутність. Оскільки цей об'єкт тільки-но виник, відносини свідомості з ним утверджені як безпосередні, бо свідомість ще не репрезентувала своєї незгоди з ним; це шляхетна сві­домість, що зберігає своє буття-для-себе в універсаль­ності, що стала несуттєвою, а отже, визнала цей об'єкт і відчуває вдячність до свого доброчинця.

Багатство вже в самому собі має момент буття-для-себе. Багатство — це ані позбавлене Я універсаль­не державної влади, ані невимушена неорганічна природа духу; це державна влада, яка завдяки волі твердо тримається свого супроти тих, хто хоче опа­нувати її задля своєї насолоди. Але оскільки багатство має тільки форму сутності, це однобічне буття-для-себе, що не існує в собі, а є радше скасованим у-собі, становить повернення в себе індивіда, який не знай­шов сутності у своїй насолоді. Отже, багатство й саме потребує, щоб його оживили, і процес його відобра­ження полягає в тому, що воно, існуючи тільки для себе, стає буттям-у-собі-і-для-себе, а будучи скасова­ною сутністю, стає сутністю; таким чином багатство І зберігає в собі свій власний дух. Оскільки форму цьо­го процесу ми вже докладно обговорили, тут нам до­сить визначити лише його зміст.

Отже, шляхетна свідомість має тут відносини не з об'єктом як сутністю взагалі, а сама є буттям-для-се-бе, яке є для неї чимсь чужим; вона знаходить своє Я як таке, що відчужене, як фіксовану об'єктивну реаль­ність, яку вона має отримати від якогось іншого утве-

рдженого буття-для-себе. її об'єкт — це буття-для-себе, отже, її буття, але саме тому, що це буття — об'єкт, воно водночас безпосередньо становить чужу реальність, що є власним буттям-для-себе, власною волею, тобто свідомість бачить своє Я під владою чу­жої волі, від якої залежить, чи дасть вона їй це Я.

Самоусвідомлення може абстрагуватися від будь-якого окремого аспекту і тому, навіть у зобов'язанні, поєднаним з якимсь одним аспектом, зберігає своє визнання і свою чинність-у-собі як сутність, що існує для себе. Але тут воно, дивлячись на себе з боку своєї чистої власної реальності, або свого Я, бачить, що вона зовні від себе й належить якомусь іншому, ба­чить свою особистість як таку залежною від випад­кової особистості когось іншого, від випадковості миті, чиєїсь сваволі або інших байдужих обставин. За правного стану те, що було під владою об'єктивної сутності, постає як випадковий зміст, від якого мож­на абстрагуватись, і ця влада не поширюється на Я як таке, бо це Я радше визнане. Але тут Я бачить свою самовірогідність як щось найпозбавленіше сенсу, а свою чисту особистість — як абсолютну знеособле-ність. Тому дух його вдячності — це почуття як най­глибшої відкинутості, так і найглибшого бунту. Оскі­льки саме чисте Я бачить себе зовні від себе та розі­рваним, усе, що має неперервність та універсальність, усе, що має назву закону, добра і справедливості, пе­ребуває в цій розірваності, розпадається й гине; роз­падається все тотожне та узгоджене, бо наявні чиста нетотожність, цілковита незгода, абсолютна несут-тєвість абсолютно суттєвого, буття-зовні буття-для-себе, а саме чисте Я абсолютно розбите.

Тож, хоча від багатства ця свідомість звичайно отримує назад об'єктивність буття-для-себе і скасовує її, вона не тільки, як і попереднє відображення, не за­вершена відповідно до свого уявлення, а й невдоволе-на сама собою; відображення, оскільки Я [Selbst] сприймає себе як щось об'єктивне, є безпосередньою суперечністю, утвердженою в самому чистому Я [Ісп], Але як Я [Selbst] воно безпосередньо стоїть над цією суперечністю, є абсолютною еластичністю, яка знову

23*

356 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ББ).Дух 357

скасовує скасованість Я [Selbst], відкидає цю відкину-тість, за якої його буття-для-себе було чимсь чужим, і обурюється таким своїм сприйняттям, і в самому своєму сприйнятті існує для себе.

Отже, оскільки відносини цієї свідомості повязані з цією абсолютною розірваністю, духовна відмінність притаманна цим відносинам, визначеним як шляхет­ність супроти ницості, відпадає, і обидва аспекти є тим самим. Крім того, дух доброчинного багатства можна відрізняти від духу свідомості, що приймає до-брочинство, тож його треба розглянути окремо. Ба­гатство було буттям-для-себе, позбавленим сутності, сутністю, розданою всім. Проте завдяки цій передачі воно стало в-собі; оскільки здійснило своє призна­чення пожертвувати собою, скасовує одиничність, що полягає в насолоді тільки для себе, і як скасована оди­ничність є універсальністю, або сутністю. Те, що ба­гатство передає, те, що воно віддає іншим, — це бут-тя-для-себе. Проте воно віддає себе не як позбавлену Я природу, не розподіляється вільно й нескуто, як умова життя, а віддає себе як самоусвідомлену сут­ність, що тримається сама за себе-, багатство — не не­органічна сила елементів, яку сприймальна свідо­мість усвідомлює як минущу в собі, а сила, що стоїть над Я, усвідомлює свою незалежність та сваволю і водночас знає: те, що вона витрачає, — це Я когось іншого. Отже, багатство поділяє відкинутість зі своїми клієнтами, але замість бунту постає зарозумілість. Бо багатство, як і клієнт, що користується ним, з одного боку, знає, що буття-для-себе — випадкова річ, але воно й саме є випадковістю, під владою якої перебу­ває особистість. У зарозумілості, яка спонукає її гадати, ніби під час їжі вона спожила якесь чуже Я [Ich-Selbst] і завдяки цьому скорила собі його найглибшу сут­ність, вона недобачає внутрішнього бунту іншого, не бачить, що всі кайдани вже скинуто, недобачає ту чи­сту розірваність, за якої, оскільки самототожність буття-для-себе стала цілковито нетотожною, розшма­товані і знищені всяка тотожність, усяке існування, і за якої, отже, найбільшої шкоди зазнала репутація до­брочинця та повага до нього. Багатство стоїть на са-

мому краю цієї найвнутрішнішої прірви, над цією бе­зоднею, де зникає всяка опора та субстанція, й ба­чить у тій безодні не що інше, як звичайну річ, іграш­ку своїх примх, випадковий результат своєї сваволі; дух багатства — цілком несуттєві гадки, поверхня, по­збавлена духовного змісту.

Перед лицем державної влади самоусвідомлення мало свою мову, іншими словами, між цими двома крайностями поставав дух як їхній реальний серед­ній термін, але воно має свою мову й перед лицем багатства, ба більше, сам бунт становить його мову. Мова, що дає багатству усвідомлення його значення й завдяки цьому підпорядковує його собі, — це теж мо­ва лестощів, проте нешляхетних: адже про те, що во­на проголошує за сутність, вона знає: це сутність, яка не існує в собі, кинута напризволяще, залежна від чу­жої ласки. Проте мова лестощів, як уже згадано вище, — це ще однобічний дух. Адже, хоча завдяки культурно­му формуванню під час служіння його моменти і справді досягнули чистого існування очищеного Я і буття-в-собі влади, чистого уявлення, в якому про­сте Я і в-собі, тобто чисте Я і чиста сутність, або мис­лення, є тим самим, — цієї єдності обох аспектів, між якими відбувається взаємодія, немає в усвідомленні тієї мови; для цього усвідомлення об'єкт і досі — це в-собі, на відміну від Я, або ж об'єкт не є для нього водночас і його Я як таким. Проте мова розірваності — це довершена мова та істинний сутній дух усього сві­ту культури. Самоусвідомлення, на яке припадає бунт, що відкидає його власну відкинутість, безпосередньо становить абсолютну самототожність в абсолютній розірваності, чисте опосередкування чистого самоус­відомлення з самим собою. Це тотожність судження про тотожність, у якому та сама особистість — як суб'єкт, так і предикат. Але це судження про тотож­ність водночас і нескінченне: адже ця особистість аб­солютно роздвоєна, а суб'єкт і предикат — абсолют­но байдужі одна до одної сутності, що не мають не­обхідної єдності, тож кожна з них навіть є силою своєї власної особистості. Буття-для-себе має за свій об'єкт буття-для-себе як щось цілком інше й водно-

Дата добавления: 2015-07-10