Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. природність та одиничність і тягнути його до чесно­ти

(ББ). Д у х 309

природність та одиничність і тягнути його до чесно­ти, до життя в загальному і для загального. Властива позитивна мета родини — індивід як такий. Щоб ці відносини були моральними, ні індивід, що діє, ні ін­дивід, на якого спрямована дія, не повинні виступати наперед унаслідок якоїсь випадковості, як, скажімо, трапляється тоді, коли йдеться про допомогу комусь чи якусь послугу. Зміст морального вчинку повинен бути субстанційним, або цілим та універсальним, і тому він може перебувати у відносинах тільки з інди­відом як цілим, або з індивідом як універсальним. І це знову-таки не в тому розумінні, коли тільки уявля­ють, ніби якась послуга становитиме все його щастя, бо ця послуга, будучи безпосередньою та реальною дією, робить йому лише щось одиничне, і так само не в тому розумінні, що моральний учинок, як акт вихо­вання, справді має за об'єкт індивіда як ціле і в низці намагань продукує його, немов якийсь витвір, бо тут реальна дія, окрім мети, негативної до родини, має лиш обмежений зміст, і, нарешті, не в тому розумінні, що цей учинок — необхідна допомога, завдяки якій справді врятовано всього індивіда: адже сама ця до­помога — цілком випадкова дія, привід для якої — звичайна реальність, що може як існувати, так і не іс­нувати. Отже, вчинок, що охоплює все існування кре­вного родича і має його за свій об'єкт і зміст (його, а не громадянина, бо громадянин не належить до ро­дини, і не того, хто повинен стати громадянином і припинити бути цим конкретним індивідом, а таки цього індивіда, належного до родини) як універсальну сутність, позбавлену чуттєвої, тобто одиничної, реа­льності, стосується вже не живого, а мертвого, що, вийшовши з довгої низки розпорошеного існування, зібрався в довершену форму і з неспокою випадково­го життя піднісся до спокою простої універсальності. Реальний та субстанційний тільки як громадянин, ін­дивід, якщо він не громадянин, а належить до роди­ни, є тільки нереальною, позбавленою наповнення тінню.

Ця універсальність, якої досягає індивід як та­кий, — це чисте буття, смерть; це продукт безпосе-

реднього природного становлення, а не діяльність свідомості. Через те обов'язок членів родини полягає в тому, щоб додавати цей аспект, щоб і це останнє буття, це універсальне буття, не тільки належало природі й було чимсь нераціональним, а й було чимсь зробленим і щоб у ньому було утверджене пра­во свідомості. Або значення вчинку полягає радше в тому, що, оскільки насправді спокій та універсаль­ність самоусвідомленої сутності не належать природі, зникає ілюзія такої діяльності, на яку претендує при­рода, й відновлюється істина. Те, що природа робить в індивіді, — це аспект, у якому його становлення універсальним репрезентується як рух чогось сут­нього. Щоправда, сам цей аспект наявний у межах моральної спільноти й має за свою мету цю спільно­ту; смерть — це завершення й найвища праця, яку ін­дивід як такий виконує задля спільноти. А л е тією мірою, якою індивід, по суті, є одиничним, це просто випадково, що його смерть безпосередньо пов'язана з його працею задля загального й була результатом цієї праці; почасти, навіть якщо вона й була цим ре­зультатом, смерть — це природна негативність і рух індивіда як сутнього, в якому свідомість не поверта­ється в себе і стає самоусвідомленням; або ж, оскіль­ки рух сутнього полягає в тому, що воно було скасо­ване й досягнуло буття-для-себе, смерть — це ас­пект роздвоєння, в якому вже досягнене буття-для-се-бе є чимсь іншим, ніж сутнє, що вступило в рух. Оскільки моральність — це дух у своїй безпосередній істині, то й аспекти, на які розпадається його свідо­мість, теж припадають на цю форму безпосередності, а одиничність переходить у ту абстрактну негатив­ність, яка, без утіхи та примирення в самій собі, по­винна, по суті, сприймати їх через реальну й зов­нішню дію. Отже, кревна спорідненість доповнює аб­страктний природний рух тим, що додає рух свідо­мості, перериває витвір природи й рятує кревну спо­рідненість від знищення; або ж, ліпше, оскільки зни­щення, його перехід у чисте буття, є необхідним, во­на сама бере на себе акт знищення. Звідси випливає, що навіть мертве, універсальне буття теж стає чимсь

310 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ББ).Дух

поверненим у себе, буттям-для-себе, або ж чиста без­сила одинична одиничність підноситься до універса­льної індивідуальності. Мертвий, звільнивши своє буття від своєї діяльності або негативної єдиності, стає пустою одиничністю, просто пасивним буттям для іншого, відданим у жертву кожній ницій і нерозу­мній індивідуальності та силам абстрактних матерій, причому і те, і те тепер сильніше за нього: індивідуа­льність — завдяки життю, яке вона має; сили — вна­слідок своєї негативної природи. Родина не дає зга­ньбити смерть отій діяльності неусвідомленого ба­жання і абстрактних сутностей, ставить замість тієї діяльності свою власну діяльність і поєднує родича з лоном землі, елементарної [стихійної] неминущої ін­дивідуальності; таким чином, родина робить мертво­го членом спільноти, яка радше перемагає й пов'язує сили одиничних матерій і ниці живі сили, що хочуть визволитися від мертвого і зруйнувати його.

Отже, цей останній обов'язок становить доверше­ний божественний закон, або позитивний мораль­ний учинок, спрямований проти індивіда. Всі інші відносини з ним, які не лишаються на рівні любові, а є моральними, належать до людського закону й ма­ють негативне значення, яке полягає в піднесенні ін­дивіда над ув'язненням у межах природної спільноти, до якої він належить як реальний індивід. Та навіть якщо людське право має за свій зміст і силу реальну самоусвідомлену моральну субстанцію, увесь народ, тоді як божественне право і закон мають за свій зміст і силу тільки індивіда, що перебуває по той бік реаль­ності, цей індивід однаково не позбавлений сили; йо­го сила — абстрактне суто універсальне, елемента­рний індивід, що бере індивідуальність, яка відрива­ється від елемента і становить самоусвідомлену реаль­ність народу, і знову повертає її в чисту абстракцію, немов у її сутність, що править їй за основу. Далі ми розглянемо спосіб, яким ця сила репрезентується в самому народі.

Тепер як в одному законі, так і в другому є відмін­ності та ступені. Адже оскільки ці дві сутності мають у собі елемент свідомості, всередині них самих роз-

вивається відмінність, і саме вона й становить їхній рух та їхнє властиве життя. Розгляд цих відмінностей виявляє спосіб діяльності й самоусвідомлення обох універсальних сутностей морального світу, а також їхній взаємозв'язок і їхній взаємоперехід.

Спільнота, цей вищий чинний закон, що відкрито існує під сонцем, має своє реальне життя в уряді, не­мов в уряді вона є індивідом. Уряд — це відображе­ний}' собі реальний дух, просте ІГ всієї моральної суб­станції. Щоправда, ця проста сила дозволяє сутності розширюватись у своєму членуванні і дає кожній част­ці існування та її власне буття-для-себе. Дух має в цьому свою реальність, або своє існування, і роди­на — елемент [стихія] цієї реальності. Але водночас дух — це сила цілого, що знову збирає ці частки в не­гативне одне, дає їм чуття їхньої несамостійності й підтримує їх у свідомості, мовляв, їхнє життя полягає тільки в цілому. Таким чином, спільнота може, з од­ного боку, організуватись у системи особистої неза­лежності і власності, особистих прав і прав, пов'яза­них із речами, а з другого, почленувати на власні по­єднання (та унезалежнити їх) способи праці задля передусім одиничних цілей — вигоди і втіхи. Дух за­гального поєднання — це простота і негативна сут­ність цих систем, що ізолюють себе. Щоб не дати їм у цій ізоляції пустити коріння та зміцніти і, таким чи­ном, розбити ціле й дати духові відлетіти, уряд пови­нен від часу до часу струшувати їх аж до глибин вій­ною, а отже, руйнувати і збаламучувати їхній установ­лений порядок та право на незалежність, і саме в цій накинутій роботі давати індивідам, що, загрузнувши, відриваються від цілого і прагнуть непорушного бут-тя-для-себе та особистої безпеки, відчути свого гос­подаря — смерть. Завдяки цьому розпадові форми іс­нування дух протидіє виходу з морального існування і зануренню в природне існування, зберігає Я своєї свідомості й підносить це Я до рівня своєї свободи і сили. Негативна сутність засвідчує себе як властива могутність спільноти і сила її самозбереження; отже, спільнота має істину та підтвердження своєї могутно-

312 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ББ). Дух 313

сті в сутності божественного закону і в підземному царстві.

Божественний закон, що панує в родині, теж міс­тить у собі відмінності, відносини яких становлять живий рух її реальності. Проте серед трьох відно­син — чоловіка і жінки; батька-матері і дітей; братів і сестер — передусім саме відносини чоловіка і жінки є безпосереднім самовизнанням однієї свідомості в іншій і визнанням цього взаємного визнання. Та оскільки йдеться про природне самовизнання, а не моральне, це тільки репрезентація і образ духу, а не сам реальний дух. Проте репрезентація або образ ма­ють свою реальність у чомусь іншому, ніж у тому, чим вони є, і тому ці відносини мають свою реаль­ність не в самих собі, а в дитині — іншому, станов­ленням якого вони є і в якому самі вони зникають, і ця неперервна зміна одного покоління наступним має своє існування в житті народу. Взаємне шанобли­ве ставлення чоловіка і жінки теж поєднані з природ­ними відносинами та почуттям, і відносини чоловіка і жінки не мають у самих собі повернення до себе, і так само й другі відносини — взаємне шанобливе ставлення батьків-матерів і дітей. Ставлення батька-матері до дітей позначене саме тим почуттям, унас­лідок якого вони усвідомлюють, що їхня реальність полягає в іншому, і бачать, як це інше стає буттям-для-себе, не повертаючись до них, а лишаючись чу­жою, власною реальністю. Натомість шанобливе став­лення дітей до батька-матері позначене чуттям, що вони мають своє становлення, або своє в-собі, в зни­канні іншого й отримують своє буття-для-себе і своє самоусвідомлення тільки через відокремлення від свого джерела, відокремлення, в якому те джерело згасає.

Ці обоє відносин перебувають у сфері переходу од­нієї сторони в іншу й нетотожності цих сторін, що поділені тими відносинами. Проте відносини між братом і сестрою вже ні з чим не поєднані. Вони од­нієї крові, що, проте, перебуває в них у стані спокою й рівноваги. Отже, вони не жадають одне одного й не дають одне одному й не отримують одне від одного

буття-для-себе, а є відносно одне одного вільними ін­дивідами. Ось чому жіночий елемент у постаті сестри найповнішою мірою провіщає моральну сутність, проте не доходить до її усвідомлення та реалізації, бо закон родини — це внутрішня сутність, що існує в-собі, що не лежить під світлом свідомості, а ли­шається внутрішнім почуттям і божественним елемен­том, звільненим від реальності. Жіночий елемент по­в'язаний із тими пенатами, в яких він почасти доба­чає універсальну субстанцію, а почасти й свою оди­ничність, і то так, що ці відносини одиничності не є водночас природними відносинами насолоди. Як до­чка жінка з природним хвилюванням і моральним спокоєм змушена бачити, як її батько-мати зникають, бо тільки коштом таких відносин вона досягає бут-тя-для-себе, на яке вона спроможна; отже, в батько-ві-матері вона не бачить позитивно свого буття-для-себе. Проте відносинам матері і жінки одиничність властива почасти як щось природне, належне до на­солоди, а почасти як щось негативне, яке бачить у цих відносинах тільки своє зникнення, і почасти са­ме тому ця одиничність є чимсь випадковим, яке мо­жна замінити чимсь іншим. У домі моральності від­носини жінки спираються не на цього конкретного чоловіка, не на цю конкретну дитину, а на чоловіка, на дитину взагалі, не на почуття, а на універсальне. Різниця між моральністю жінки і моральністю чоло­віка полягає в тому, що у своєму призначенні для одиничності і у своїй насолоді жінка лишається без­посередньо універсальною і чужою одиничності жа­дання, натомість у чоловіка ці обидва аспекти відо­кремлені, і, маючи як громадянин самоусвідомлену силу універсальності, він набуває таким чином ще й право на жадання і отримує водночас свободу від жадання. Оскільки в ці відносини жінки домішана одиничність, моральність цих відносин не чиста, але тією мірою, якою вони таки моральні, одиничність стає байдужа, і жінка позбавлена моменту визнання себе як цього конкретного Я в іншому. Натомість брат для сестри — це спокійна тотожна сутність уза­галі, визнання сестри в ньому чисте й не поєднане з

Дата добавления: 2015-07-10