Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. нення цього конкретного Я, а отже, його перебуван­ня в своїй універсальності

(ББ). Д у х 351

нення цього конкретного Я, а отже, його перебуван­ня в своїй універсальності. Я, яке виражає себе, є сприйнятим, тобто схопленим: це зараження, в якому Я безпосередньо переходить у єдність із тим, для чо­го воно існує і в якому воно є універсальним самоус­відомленням. Оскільки воно сприйняте, його існуван­ня безпосередньо завмирає; ця його іншість утягуєть­ся в себе, і саме це становить його існування як само-усвідомленого тепер, яким воно і с н у є. - воно не існує і саме завдяки цьому зникненню існує. Отже, це зник­нення безпосередньо становить його перебування, це його власне знання про себе і його знання про себе як таке, що перейшло в інше Я, стало сприйнятим і чимсь універсальним.

Дух отримує тут цю реальність, бо крайності, чиєю єдністю він є, не менш безпосередньо мають визна­ченість бути для себе власними реальностями. їхня єдність розпадається на непоступливі аспекти, кожен з яких для іншого є реальним, відокремленим від нього об'єктом. Тому єдність постає як середній тер­мін, відокремлений та диференційований від реаль­ності аспектів; отже, єдність і сама має реальну, дифе­ренційовану від своїх аспектів об'єктивність і існує для себе, тобто є сутньою. Духовна субстанція постає як така до існування тільки тоді, коли набуває як свої аспекти ті самоусвідомлення, які знають це чисте Я як безпосередньо чинну реальність і не менш безпосе­редньо знають, що вони є такою реальністю тільки через відчужувальне опосередкування. Через те чисте Я моменти стають категорією, яка знає сама себе, а отже, й очищаються, стаючи моментами духу, а через опосередкування дух починає існувати в духовній формі. Отже, дух — це проміжна ланка, середній тер­мін, який припускає ті крайності і створений 'їхнім іс­нуванням, але між ними водночас проривається й ду­ховне ціле, що розпадається в них, і тільки завдяки цьому контакту ціле породжує кожну крайність як та­ку, що в принципі є цілим. Те, що обидві крайності вже скасовані в собі й розбиті, породжує їхню єд­ність, і ця єдність — процес, що пов'язує їх обидві, здійснює взаємообмін "їхніх визначеностей і поєднує

'їх між собою, і то в кожній крайності. Таким чином, це опосередкування утверджує уявлення кожної з обох крайностей в його реальності, або ж робить їх такими, що кожна з них^ собі є своїм духом.

Обидві крайності, державна влада і шляхетна свідо­мість, розпадаються через цю свідомість: державна влада — на абстрактну універсальність, якій коряться, і волю, яка існує для себе і ще не належить до тієї уні­версальності, а шляхетна свідомість — на покору ска­сованого існування, або буття-в-собі самоповаги й честі, і на ще не скасоване чисте буття-для-себе, ще причаєну в засідці власну волю. Обидва моменти, до яких очищаються крайності і які, отже, є моментами мови, є абстрактним універсальним, яке називають найбільшим загальним добром, і чистим Я, що, слу­жачи, зрікається своєї свідомості, зануреної в розма­їття існування. І те, і те в уявленні є тим самим, бо чи­сте Я — це якраз абстрактно універсальне, і тому 'їхня єдність утверджена як їхній середній термін. Але Я є реальним лиш у крайності свідомості, тоді як у-собі — тільки в крайності державної влади; свідомості бракує того, що державна влада не тільки як честь, а реаль­но мала б перейти до неї, натомість державній владі бракує того, що їй мали б коритися не тільки як так званому найбільшому загальному добру, а і як волі, тобто як Я, що саме все вирішує. Єдність уявлення, в якій ще перебуває державна влада і якою стає, очища­ючись, свідомість, стає в цьому опосередкувальному процесі реальною, і просте існування цього процесу, як середнього терміна, є мовою. А проте сторони цієї єдності — це ще не два Я, наявні як Я. адже державну владу спершу треба одуховити, щоб вона стала Я, і тому ця мова — ще не дух як середовище, в якому він себе досконало знає й виражає.

Шляхетна свідомість, будучи крайністю Я, постає як така, що від неї походить мова, завдяки якій сторо­ни відносин формуються в одушевлене ціле. Героїзм німого служіння обертається на героїзм лестощів. Це мовне відображення служіння становить духовний середній термін, що сам розпадається, й відображує не тільки свою крайність у собі, а й у самій цій край-

352 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(НБ).Дух 353

ності — ще й крайність універсального насильства, й перетворює її, що існувала тільки в собі, на буття-для-себе й одиничність самоусвідомлення. Завдяки цьому постає дух цієї влади — необмежений монарх, необмежений, бо мова лестощів підносить владу до її очищеної універсальності; цей момент, будучи ви­твором мови, існування, очищеного до духу, — це очищена самототожність, монарх, бо та мова лесто­щів підносить на вершину й одиничність; те, чого зрікається шляхетна свідомість у цьому аспекті прос­тої духовної єдності, — це чисте в-собі її мислення, саме її Я. А коли висловитися точніше, лестощі підно­сять одиничність, яка доти була тільки припущеною, до її сутньої чистоти, даючи монархові власну назву. адже лише назва становить ту відмінність індивіда від решти людей, яка не просто припущена, а справді витворена всіма; маючи назву, індивід править за чи­стого індивіда не тільки у своїй свідомості, а у свідо­мості всіх. Завдяки назві монарх стає абсолютно відо­кремленим від усіх, виділеним і самотнім; у своїй на­зві монарх стає атомом, що не може передати жодної частки своєї сутності й не має собі рівні. Таким чи­ном, ця назва — його відображення-в-собі, або реаль­ність, яку містить у самій собі універсальна влада; за­вдяки їй ця влада є монархом. Натомість він, цей кон­кретний індивід, завдяки назві знає себе, цього конк­ретного індивіда, як універсальну владу, знає, що шляхетні не тільки готові служити державній владі, а зібралися, мов оздоби, навколо трону й завжди ка­жуть тому, хто сидить на ньому, хто він такий.

Мова їхніх похвал стає, таким чином, духом, що в самій державній владі поєднує обидві крайності; ця мова відображує в собі абстрактну владу й надає їй момент іншої крайності — буття-для-себе, що має волю й вирішує, а отже, самоусвідомлене існування; або ж таким чином одиничне реальне самоусвідом­лення починає безперечно усвідомлювати себе як владу. Up. влада є точкою Я, в якій унаслідок відчужен­ня внутрішньої вірогідності зливається багато точок Але оскільки цей власний дух державної влади поля­гає в тому, щоб черпати свою реальність і живлення з

тих жертв діяльності та мислення, на які йде шляхет­на свідомість, він є самовідчуженою незалежністю; шляхетна свідомість, крайність буття-для-себе, знов отримує крайність реальної універсальності замість універсальності мислення, якої вона зреклася; могут­ність держави переходить до неї. Тільки у шляхетній свідомості державна влада стає справді діяльною; в її бутті-для-себе державна влада припиняє ЩшШр-тною сутністю, якою вона видавалась як крайність абстрактного буття-в-собі. Коли розглядати в собі, державна влада, відображена в собі, або ж те, що во­на стала духом, означає не що інше, як те, що вона стала моментом самоусвідомлення, тобто існує тіль­ки як скасована влада. А звідси вона є тепер сутністю як те, чий дух відкинули й пожертвували ним, тобто існує як багатство. Щоправда, супроти багатства, в яке, згідно з уявленням, державна влада переходить завжди, вона існує водночас і як реальність, проте як така реальність, чиє уявлення є саме тим процесом, завдяки якому служіння й пошана, внаслідок яких і постає влада, перетворюються на свою протилеж­ність, на відчуження влади. Отже, притаманне їй Я, що є її волею, стає для себе, відкинувши шляхетну сві­домість, самовідчужувальною універсальністю, цілко­витою одиничністю та випадковістю, відданою на по­талу кожній могутній волі; від загальновизнаної й не здатної передаватись незалежності їй лишається тіль­ки пуста назва.

Тож якщо шляхетна свідомість визначає себе як те, що перебуває у згоді з універсальною владою, її істи­на полягає радше в тому, щоб зберегти в служінні своє власне буття-для-себе, проте бути, власне зрік­шись своєї особистості, реальним скасуванням і роз-шматуванням універсальної субстанції. її дух — це ставлення, для якого характерна цілковита неузго­дженість, бо, з одного боку, вона зберігає свою волю у виявленій повазі, а з другого — зрікається цієї волі, почасти самовідчужуючи своє внутрішнє й досягаю­чи найвищої незгоди з собою, а почасти підпорядко­вуючи собі універсальну субстанцію і роблячи її ціл­ковито нетотожною з собою. В результаті стає очеви-

23 — 4-288

Дата добавления: 2015-07-10