Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. Унаслідок своїх страждань ми визнаємо, що помилилися1.

(ББ).Дух 325

Унаслідок своїх страждань ми визнаємо, що помилилися¹.

Це визнання виражає скасований розрив між мо­ральною метою і реальністю, виражає повернення до моральної настроєності, яка знає, що ніщо не є слушним, окрім права. А л е, таким чином, виконавець дії зрікається свого характеру й реальності свого Я і гине. Його буття полягає в належності до свого мо­рального закону як до своєї субстанції, проте, визнав­ши протилежний закон, він уже не бачить у тому першому законі своєї субстанції, і замість своєї реаль­ності той закон досягає нереальності, просто настро­єності. Щоправда, субстанція постає в індивідуально­сті як пафос індивідуальності, а індивідуальність по­стає як те, що оживляє ту субстанцію і, отже, стоїть над нею; проте субстанція — це пафос, що водночас є характером індивідуальності; моральна індивідуаль­ність безпосередньо і в собі становить одне з тим своїм загальним, існує лиш у ньому й не спромагаєть­ся пережити загибелі, якої зазнає ця моральна сила під дією протиставленої їй сили.

Проте ця індивідуальність має водночас упевне­ність, що та індивідуальність, пафосом якої є ця про­тиставлена сила, зазнає не більшого лиха, ніж завдає сама. Взаємний рух навпроти моральних сил та інди­відуальностей, що утверджують їх у житті та діяльнос­ті, досягає своєї справжньої мети тільки в тому, що обидві сторони зазнають тієї самої загибелі. Адже жо­дна сила не має ніякої переваги над іншою, щоб бути якимсь суттєвішим моментом субстанції. Те, що во­ни мають однакову суть та існують поряд, байдужі од­на до одної, означає, що їхнє буття позбавлене Я; у вчинку вони мають свою самостійну, проте різну сут­ність, що суперечить єдності Я і становить їхню без­правність та необхідну загибель. Характер теж поча­сти, відповідно до свого пафосу, чи субстанції, нале­жить тільки одній із цих сил, а почасти, коли взяти до уваги аспект знання, як один, так і другий харак-

Софокл. Антігона. Рядок 926. — Перекл.

тер поділяються на усвідомлене та неусвідомлене; оскільки кожен характер сам породжує цю протиле­жність, а через учинок навіть незнання є його витво­ром, кожен опускається у провину, що пожирає його. Отже, перемога однієї сили та її характеру і поразка другої сторони були б тільки частиною та незакінче-ним витвором, що невпинно посувається до рівнова­ги обох сил. Тільки в однаковому підпорядкуванні обох сторін здійснюється абсолютне право і постає моральна субстанція — як негативна сила, яка погли­нула обидві сторони, або як всемогутня і справедлива доля.

Якщо обидві сили розглядати відповідно до їхнього змісту та його індивідуалізації, перед нами постає об­раз їхнього сформованого конфлікту, а з формально­го боку — це конфлікт моральності й самоусвідом­лення з позбавленою свідомості природою і наявною завдяки їй випадковістю (випадковістю, що має певне право супроти самоусвідомлення, бо воно є тільки іс­тинним духом, існує тільки в безпосередній єдності зі своєю субстанцією), тоді як за своїм змістом — це розрив між божественним і людським законами. Юнак виходить із позбавленої свідомості сутності, з родинного духу, і стає індивідуальністю спільноти, але його належність до природи, від якої він відірва­вся, засвідчує те, що він вступає у випадковість двох братів [Етеокла й Полініка], що з однаковим правом опановують спільноту [трон свого батька Едіпа]; не­тотожність (спричинена тим, що один народився ра­ніше, а другий пізніше), будучи природною різницею, не має для них, що вступають у моральну сутність, ніякого значення. Проте уряд, як проста душа, або Я народного духу, не терпить роздвоєння індивідуаль­ності, і природа, будучи випадковістю множини, по­стає проти моральної необхідності цієї єдності. Отже, обидва брати стають через те роз'єднані, і їхнє одна­кове право на державну владу знищує їх обох, бо во­ни однаково завинили. Коли дивитися з погляду лю­дини, злочин скоїв той, хто, не володіючи, напав на спільноту, на чолі якої стояв інший. Натомість право на своєму боці мав той, хто розглядав другого брата

326 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ББ). Дух ³²⁷

лише як індивіда, відокремленого від спільноти, і хто виганяв його як такого безвладного; він зазіхав тільки на індивіда як такого, а не на спільноту, не на сут­ність людського права. Спільнота, на яку нападає і яку захищає пуста одиничність, зберігається, а кожного брата спіткала смерть від рук його брата: адже інди­відуальність, що пов'язує зі своїм буттям-для-себе небезпеку для цілого, сама вигнала себе зі спільноти й розпалася в собі. Проте одного брата, що був на її боці, спільнота вшановуватиме, натомість другого, який ще на мурах погрожував спустошити місто, уряд, від­новлена простота Я спільноти, покарає, позбавивши останньої почесті; той, хто підняв руку на найвищий дух свідомості, дух спільноти, повинен бути позбав­лений честі мати свою сутність цілою й завершеною, позбавлений честі, якою вшановують дух, що відій­шов.

Та якщо загальне отак легко збиває чисту верхівку своєї піраміди й безперечно перемагає родину, цей бунтівливий принцип одиничності, воно, таким чи­ном, утягується в боротьбу з божественним законом, а самоусвідомлений дух — у боротьбу з неусвідомле-ним духом, бо цей неусвідомлений дух — ще одна суттєва сила, не знищена, а тільки покривджена ус­відомленим духом. Але перед лицем цього владного й очевидного закону він для допомоги собі в реально­му здійсненні може знайти тільки безкровну тінь. Як закон слабкості й пітьми він, отже, кориться переду­сім законові дня і сили, бо перша з цих двох сил па­нує під землею, а не на землі. Проте реальне, що за­брало у внутрішнього його честь і силу, спожило та­ким чином свою сутність. Очевидний дух має корін­ня своєї сили в підземному світі; властива народові впевненість, яка впевнена в собі й запевняє себе, має істину своєї присяги, що поєднує всіх в одне, тільки в позбавленій свідомості та німій субстанції всіх, у во­дах забуття. Таким чином, здійснення очевидного ду­ху обертається на свою протилежність, і дух дізнаєть­ся, що його найвище право — це найвища несправед­ливість, його перемога — радше його власна заги­бель. Отже, вбитий, чиє право було порушене, знає,

як знайти засоби помсти, що мають не меншу реаль­ність і насильство, що й сила, яка скривдила його. Ці сили — це інші спільноти, вівтарі яких загидили сво­їм трупом собаки та птахи і які не піднеслися до не-усвідомленої загальності через повернення, до якого і слід було вдатися, до елементарного індивіда, а зоста­ються над землею в царстві реальності і, як сила бо­жественного закону, зберігають тільки самоусвідом-лену реальну загальність. Вони стають ворожі одна одній і руйнують спільноту, що позбавила честі й розбила свою силу — родинну шанобливість.

У такій репрезентації рух людського і божествен­ного законів є виявом 'їхньої необхідності в індивіді, в якому загальне постає як пафос, а діяльність руху — як індивідуальна діяльність, яка надає подоби випад­ковості необхідності цього процесу. Але індивідуаль­ність та діяльність становлять загалом принцип оди­ничності, що у своїй чистій універсальності був на­званий внутрішнім божественним законом. Як мо­мент очевидної спільноти цей закон має не тільки ту підземну, або зовнішню у своєму існуванні чинність, а й очевидні реальні існування та рух у реальному народі. Взяте в цій формі те, що було репрезентоване як простий рух індивідуалізованого пафосу, набуло іншого вигляду, злочин і зіперте на нього руйнування спільноти набули власної форми свого існування. От­же, людський закон, що у своєму загальному існуван­ні є спільнотою, у своїй діяльності взагалі — мужніс­тю, а у своїй реальній діяльності — урядом, рухаєть­ся й підтримує себе завдяки тому, що, поглинаючи сепаратизм пенатів, або незалежну індивідуалізацію в родинах, які перебувають під владою жіноцтва, під­тримує їх у стані розпаду в неперервності своєї плин­ності. Але родина водночас — це загалом елемент то­го людського закону, а одинична свідомість — універ­сальна діяльна основа. Оскільки спільнота має своє існування тільки завдяки руйнуванню родинного ща­стя й розпаду самоусвідомлення в загальному, вона створює свого внутрішнього ворога в тому, що вона пригнічує і що водночас необхідне для неї, — в жіно­цтві загалом. Жіноцтво, ця споконвічна іронія спіль-

328 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ББ).Дух 329

ноти, змінює внаслідок інтриґ загальну мету вряду-вання на приватну мету, перетворює загальну діяль­ність спільноти на витвір тих або тих конкретних ін­дивідів і перекручує загальну власність держави, обе­ртаючи її на власність і пишноту родини. Жінка, та­ким чином, обертає поважну мудрість зрілих літ, що, мертва для всякої одиничності насолоди та втіхи, а також і реальної діяльності, думає і дбає лише про за­гальне, на об'єкт клинів із боку пустотливої незрілої молоді, на об'єкт зневаги за її ентузіазм, і підносить загалом силу молоді до того, що має значення: сина, що його мати народила як свого господаря, брата, в якому сестра бачить чоловіка, що є їй рівнею, юнака, завдяки якому дочка, позбавлена своєї залежності, до­сягає втіхи і гідності дружини. Але спільнота може зберігати себе, тільки придушуючи цей дух одинич­ності, а оскільки цей дух — суттєвий момент, спіль­нота, звичайно, ще й створює його, щоправда, своїм репресивним ставленням до нього як до ворожого принципу. А проте цей момент, відірвавшись від зага­льної мети, є тільки лихим і нікчемним у собі й не спромагається ні на що, якщо тільки сама спільнота не визнає сили молоді, — тієї мужності, яка, не до­зрівши, ще перебуває в межах одиничності, — як си­ли цілого. Бо ціле, спільнота, — це народ, воно саме є індивідуальністю і, по суті, існує тільки для себе лише тому, що інші індивідуальності існують для нього, що воно відкидає їх від себе і знає, що незалежне від них. Негативний аспект спільноти, що полягає в її межах у придушенні синґуляризації індивідів, а за її межами в незалежній діяльності, має свою зброю в індивідуаль­ності. Війна — це дух і форма, в якій суттєвий мо­мент моральної субстанції, абсолютна свобода мора­льної незалежної сутності від усякого існування, во­чевидь підтверджений та реалізований. Якщо війна, з одного боку, дає відчути силу негативного окремим системам власності та особистої незалежності, а та­кож самій індивідуальній особистості, з другого бо­ку, ця негативна сутність війни постає як те, що дає змогу зберегти ціле; сміливий юнак, у якому жіноцтво має свою насолоду, пригнічений принцип згуби, ви-

ходить тепер наперед і запановує. Нині він є природ­ною силою і тим, що постає як щасливий випадок, який вирішує існування моральної сутності й духов­ної необхідності; оскільки, таким чином, існування моральної сутності спирається на силу і щасливий шанс, то вже вирішено, що вона має загинути. Якщо раніше тільки пенати гинули в народному дусі, тепер, унаслідок своєї індивідуальності, живі народні духи гинуть у загальній спільноті, чия проста загальність позбавлена духу й мертва і чиє життя є окремим ін­дивідом як одиничністю. Моральна форма духу зни­кає, і на її місці з'являється інша.

Отже, ця загибель моральної субстанції та її пере­хід в іншу форму визначені тим, що моральна свідо­мість, по суті, безпосередньо спрямована на закон; та­ке визначення безпосередності зумовлює те, що при­рода просто входить у дії, продиктовані мораллю. її реальність розкриває тільки суперечність і зародок загибелі, що їх приховує прекрасна гармонія і ста­більна рівновага морального духу самою своєю ста­більністю і красою: адже безпосередність має супере­чливе значення, будучи водночас неусвідомленим спокоєм природи і самоусвідомленим неспокійним спокоєм духу. Через цю природність цей конкретний моральний народ загалом є визначеною природою, а отже, обмеженою індивідуальністю, і тому знаходить своє скасування в іншій індивідуальності. А л е, оскіль­ки ця визначеність, що утверджена в існуванні, є об­меженням, а водночас і негативністю взагалі та Я ін­дивідуальності, зникає, життя духу і ця субстанція, що усвідомлює себе в усіх своїх індивідуальних елемен­тах, втрачаються. Субстанція постає в цих своїх еле­ментах як їхня формальна універсальність і вже не властива їм як живий дух, бо проста компактність її індивідуальності в багатьох місцях розірвалася.

в. Правний стан

Загальна єдність, до якої повертається жива безпосе­редня єдність індивідуальності й субстанції, — це по­збавлена духу спільнота, яка припиняє бути самоне-

Дата добавления: 2015-07-10