Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. рожнеча, де немає об'єктивних речей, проте як поро­жнеча в собі

А. Свідомість

рожнеча, де немає об'єктивних речей, проте як поро­жнеча в собі, де, слід вважати, немає і всіх духовних відносин та відмінностей свідомості як свідомості, — отож, щоб у тій цілковитій порожнечі, яку навіть на­зивають священною, все-таки щось було, наповнити її мріями, вигадками, феноменами, витвореними самою свідомістю; порожнеча мала б бути задоволена, що до неї поставились так погано, бо вона б не заслуговува­ла нічого кращого, бо навіть мрії — це все-таки щось краще, ніж її гола пустота.

Але внутрішнє, або надчуттєве, потойбіччя таки ви­никло, воно походить зі з'явища, і з'явище є його опосередкуванням; іншими словами, з'явище є його сутністю і, фактично, його наповненням. Надчут­тєве — це чуттєве і сприйняте, утверджене таким, яким воно є насправді; але істина чуттєвого і сприйнятого полягає в тому, щоб бути з'явищем. От­же, надчуттєве — це з'явище як з'явище, феномен як феномен. Але коли при цьому ще й думати, що над­чуттєве — це також і чуттєвий світ, або світ, яким він є для безпосередньої чуттєвої вірогідності і сприйняття, це вже буде викривленим розумінням, бо з'явище — це радше не світ чуттєвого знання і сприйняття як сутній, а світ як скасований, або утвер­джений насправді як внутрішній. Звичайно кажуть, що надчуттєве — це не з'явище, але при цьому під з'явищем розуміють не з'явище, а радше чуттєвий світ як саму реальну дійсність.

Тяма, що є тут нашим об'єктом, опиняється саме на тому місці, де внутрішнє стало для неї лиш загальним, ще не наповненим у-собі; взаємодія сил має тільки це негативне значення — не бути в собі, — а її єдине по­зитивне значення — опосередкувальне, проте за ме­жами тями. Але відносини тями із внутрішнім через опосередкування — це його власний процес, завдяки якому внутрішнє стає наповненим. Взаємодія сил іс­нує безпосередньо для тями, але істина для неї — це просте внутрішнє, тож і рух сили загалом є істиною теж тільки як щось просте. Спостерігаючи взаємодію сил, ми бачили: її особливість полягає в тому, що си­ла, спонукана якоюсь іншою силою, водночас є спо-

нукальною для цієї іншої сили, що й сама тільки за­вдяки цьому стає спонукальною. Отже, тут, таким чи­ном, відбувається тільки безпосередня зміна, або аб­солютний обмін визначеностями, які становлять єди­ний зміст того, що постає перед нами, — чи то зага­льного середовища, чи то негативної єдності. Воно, постаючи перед нами в цілком визначеній подобі, одразу припиняє бути таким, яким воно було, поста­ючи; своєю появою у визначеній подобі воно спону­кає іншу сторону, яка завдяки цьому набуває вияву, тобто цей аспект тепер безпосередньо стає таким, яким мав бути перший аспект. Ці обидва аспекти — відносини спонукання і відносини визначеного про­тилежного змісту — є, кожен для себе, абсолютним процесом перекручення і зміни. Проте й самі ці оби­два типи відносин — це те саме, тож відмінність у формі (бути спонуканою чи спонукальною) — та са­ма, що й відмінність у змісті: між спонуканим як та­ким, а отже, пасивним середовищем, і спонукальним, тобто діяльним чинником, негативною єдністю, або одним. Унаслідок цього зникає всяка різниця між окремими силами, що мають брати участь у цьому процесі, протиставлені одна одній, бо вона спираєть­ся тільки на згадані вище відмінності. Отже, водночас із тими відмінностями не стає різниці й між силами, і все зливається в одне. Немає ні сили, ні спонукання, ні спонуканості, ні визначеності як бути наявним се­редовищем, так і відображеною в собі єдністю, ні одиничного, що є чимсь для себе, ні різних протиле­жностей, бо в цій абсолютній зміні є тільки відмін­ність як загальна, тобто така, в якій зникають багато різних протилежностей. Отже, ця відмінність як за­гальна — це те, що становить простий елемент у са­мій взаємодії сил та істину цього процесу; це закон сили.

Абсолютно мінливе з'явище через свої відносини з простотою внутрішнього, або тяму, перетворюється на просту відмінність. Внутрішнє — це передусім за­гальне в собі, але це просте загальне в собі — це, по суті, теж абсолютно загальна відмінність, бо воно є результатом самої зміни, або ж зміна є його сутністю,

8 — 4-288

114 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

А <:ВІДОМІСТЬ 115

проте зміна як утверджена у внутрішньому, така, яка вона насправді, і в цій реальності його теж вважають за таку саму абсолютно загальну, заспокоєну й само-тотожну відмінність. Іншими словами, заперечення — суттєвий елемент загального, тож заперечення чи то опосередкування в загальному — це загальна відмін­ність. Ця відмінність виражена в законі, що є постій­ним образом мінливого з'явища. Таким чином, над­чуттєвий світ — це спокійне царство законів, що­правда, по той бік сприйманого світу, бо цей світ ре­презентує закон тільки через невпинну зміну, але од­наково присутній у ньому і є його безпосередньою нерухливою копією.

Згадане царство законів — це і справді істина тями, і зміст цієї істини — відмінність, що полягає в законі. Водночас це царство -- лише її перша істина, що не вичерпує всієї повноти з'явища. Закон у ньому прису­тній, проте не становить усієї наявної в ньому прису­тності; за щоразу інших обставин закон має щоразу іншу реальність. Отже, з'явище [феномен] для себе завжди має один аспект, що не є у внутрішньому, тобто з'явище насправді ще не утверджене як з'явище, як скасоване буття-для-себе. Цей ґандж закону має виявлятись і в самому законі. Те, що видається в ньо­му ґанджем, — це те, що він, звичайно, містить у собі відмінність, проте як загальну, невизначену Тією мірою, якою це не закон узагалі, а просто якийсь за­кон, він має в собі визначеність, тож, таким чином, є невизначена множина законів. Але ця множина — ра­дше теж ґандж, бо суперечить принципові тями, для якої як для усвідомлення простого внутрішнього іс­тина є загальною єдністю в собі. Через те множину законів тяма повинна звести до одного закону, с к а -¹ жімо, до закону, згідно з яким падає камінь, чи то за­кону, згідно з яким обертаються небесні сфери, щоб його можна було розуміти як один закон. Але. під час такого збігу закони втрачають свою визначеність, за­кон ставатиме дедалі поверховішим і, фактично, ста­не внаслідок цього не єдністю цих визначених зако­нів, а законом, що позбувся своєї визначеності; немов той один закон, що поєднує в собі закони падіння

фізичних тіл на землю і закони руху небесних тіл, пін, фактично, не виражатиме жодного закону. Поєд­нання всіх законів у загальну притягальність не ви-I іажає жодного дальшого змісту, крім голого поняття Сймогб закону, що утверджений у цьому понятті як сутній. Загальна притягальність передає лише те, що все має якусь?юстійну відмінність від іншого. Тяма при цьому гадає, ніби винайшла якийсь загальний за­кон, що виражає загальну реальність як таку, але на­справді винайшла тільки поняття самого закону, од­наче так, немов водночас заявляє, ніби вся реальність у самій собі сумірна законові. Тож вираз загальна притягальність набуває через те великого значення, І то тією мірою, якою він спрямований проти бездум­них уявлень, яким усе репрезентується у формі випа­дковості і для яких визначеність набирає форми чут­ії і в о ї незалежності.

Отже, визначеним законам протиставлена загальна притягальність, або чисте поняття закону. Тією мірою, якою це чисте поняття вважають за сутність або за справжнє внутрішнє, сама визначеність визна­чених законів належить ще світові з'явищ, чи, радше, чуттєвому буттю. Проте чисте поняття закону трансцендує не просто закон, що, й сам визначений, протиставлений іншим визначеним законам, а закон як такий. Визначеність, про яку ми говоримо, — це, класне, тільки зникущий момент, який тут уже не мо­же постати як сутність, бо як істина тут є тільки за­кон; проте поняття закону спрямоване проти само­го закону. Адже в законі саму відмінність безпосеред­ньо осягають і беруть до загального, і внаслідок цього моменти, відносини яких виражає закон, існують як нзаємно байдужі сутності, наділені буттям-у-собі. Ці частини відмінності в законі водночас і самі є визна­ченими аспектами. Чисте поняття закону як загальної притягальності треба розуміти в його справжньому иіаченні так, щоб у ньому, як абсолютно простому, відмінності, властиві закону як такому, самі поверну­лись у внутрішнє як просту єдність; ця єдність — шгутрішня необхідність закону.

І *

Дата добавления: 2015-07-10