Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. крайність, ба навіть крайність, що має визначеність одного

Л. Свідомість 107

крайність, ба навіть крайність, що має визначеність одного. Внаслідок цього існування розгорнутих мате­рій виходить за її межі і є чимсь іншим, ніж вона. Оскільки необхідно, щоб сила сама була цим існу­ванням, тобто виявляла себе, її вияв набирає такої форми, що це інше підступає до неї і звертається з проханням. А л е насправді, оскільки сила необхідно виявляє себе, вона в собі самій має те, що було утвер­джене як якась інша сутність. Ми повинні відступити від погляду, що утверджує силу як одне, а її сутність — самовияв — як інше, що підступає до неї зовні; сила радше сама є тим загальним середовищем, де момен­ти існують як різні матерії; іншими словами, сила вже виявилась, а те, що має бути іншим, яке зверта­ється до неї, — це радше сама сила. Отже, сила існує тепер як середовище розгорнутих різних матерій. Але сила — це, по суті, одне, тож їй притаманна і фор­ма буття, в якій ці наявні матерії скасовані; таким чи­ном, тепер ця единість, оскільки силу утверджено як середовище матерій, є чимсь іншим, ніж сила, тож сила має свою сутність поза своїми межами. Та оскільки вона необхідно має бути цією своєю сутніс­тю, яка тим часом ще не утверджена, це інше підсту­пає і спонукає силу відображуватись у собі, тобто ка­сує її зовнішній вияв. Проте, фактично, сама сила є цим відображенням у собі, скасуванням зовнішнього вияву; видається, ніби єдиність зникає так, як і поста­ла: немов щось інше; сама сила і є тим іншим, тобто притлумленою силою.

Те, що постає як інше і спонукає силу водночас і виявитись, і повернутися в себе, і саме безпосередньо репрезентується як сила, бо інше постає і як загальне середовище, і як одне, і то таким способом, що кожна з цих прибраних форм видається водночас знику-щим моментом. Отже, сила — через те, що для неї іс­нує інше і вона існує для іншого — взагалі ще не ви­йшла за межі свого поняття. Водночас наявні дві си­ли, щоправда, поняття обох сил одне, але перейшло зі своєї єдності у двоїстість. Замість того, щоб проти­ставлення й далі, цілковито й по суті, було тільки мо­ментом, видається, ніби воно, поділившись на дві не-

залежні сили, уникло панування єдності. Нам треба пильніше придивитись, яка виникає ситуація у зв'язку з цією незалежністю. Попервах друга сила постає проти тієї сили, яку спонукають, як спонукальна, про­те, з огляду на свій зміст, — як загальне середовище, та оскільки ця друга сила полягає, по суті, в чергуван­ні цих обох моментів і сама є силою, вона, фактично, стає цим загальним середовищем лише тоді, коли її спонукають до цього, а також є тільки негативною (ущістю, спонукає силу повернутися в себе лише то­му, що її спонукають до цього. Отже, відмінність між тими двома силами, коли одну вважали за спонукаль­ну, а другу — за ту, яку спонукають, теж переходить у гой самий взаємообмін визначеностями.

Таким чином, взаємодія обох сил полягає в даному иипадку в тому, що вони надають одна одній проти­лежних визначеностей, існують одна для одної вна­слідок такої визначеності і здійснюють абсолютний безпосередній обмін цими визначеностями, — поля­гає в переході, завдяки якому лише й існують ці ви­значеності, що в них сили, як видається, постають не­залежно. Скажімо, спонукальну силу утверджено як загальне середовище, а спонукану силу — як притлу­млену силу, але спонукальна сила є загальним се­редовищем тільки тому, що друга сила притлумлена; або ж притлумлена сила — це радше сила, що спону­кає першу силу й перетворює її на загальне середови­ще. Перша сила набирає своєї визначеності тільки за­вдяки другій силі і є спонукальною лише тією мірою, якою друга сила спонукає її бути спонукальною; так само безпосередньо вона і втрачає цю їй надану ви­значеність, бо ця визначеність переходить чи, радше, иже перейшла у визначеність другої сили; спонукаль­на сила, діючи як зовнішній чинник, постає як загаль­не середовище, але тільки тому, що її спонукає до цього друга сила, а це означає, що ця друга сила на­буває статусу спонукальності й радше сама, по суті, є загальним середовищем; вона утверджує спонукаль-ність саме тому, що ця друга визначеність теж, по су­ті, її, тобто що вона і є цією визначеністю.

Дата добавления: 2015-07-10