Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. на себе, бо сама річ — це існування багатьох різних і незалежних властивостей

Л. Свідомість 97

на себе, бо сама річ — це існування багатьох різних і незалежних властивостей. І тому ми кажемо про річ: вона біла, також: кубічна, також: їдка і т. д. Але тією мірою, якою вона біла, вона не кубічна, а тією мірою, якою вона кубічна, а також біла, вона не щка, і т. д. Вставляння цих властивостей у річ належить тільки свідомості, яка, отже, не повинна дати їм у речі зли­тися в одне. Задля цього вона запроваджує конструк­цію "тією мірою, якою", завдяки якій тримає власти­вості порізно і зберігає річ як єдність у формі також:. Власне, тільки свідомість відповідає за єдиність, тож те, що можна було б назвати властивістю, репрезен­товане як вільна матерія. Річ, таким чином, підно­ситься до рівня справжнього також, бо стає сукуп­ністю матерій і, замість бути одним, перетворюється на просту оболонку.

Коли знову придивитися до того, що раніше брала на себе свідомість, і на те, що вона бере на себе те­пер, на те, що вона раніше приписувала речі, і на те, що приписує їй тепер, ми побачимо, що свідомість по черзі робить себе, а водночас і річ, то чистим, по­збавленим розмаїття одним, то також, що розчиня­ється в незалежних матеріях. Завдяки такому порів­нянню свідомість з'ясовує, що не тільки її спосіб при­ймати істину містить розмаїття осягання і повер­нення в себе, а радше й сама істина, річ, виявляється цим подвійним способом. Таким чином, ми дізнаємо­ся через досвід, що річ певним, визначеним спосо­бом репрезентує себе свідомості, яка осягає, але вод­ночас виходить із того способу, яким репрезентуєть­ся, й відображується в собі; іншими словами, річ міс­тить у собі протиставлені елементи істини.

Свідомість, отже, теж полишає цю другу форму своєї поведінки в процесі сприйняття, коли річ вва­жають за справжню самототожність, а себе — за щось нетотожне, за те, що покидає тотожність і по­вертається в себе; тепер її об'єкт — увесь процес, який раніше був поділений на об'єкт і на свідомість. Річ — це одне, відображене в собі; вона існує для себе, але також і для іншого; щоправда, вона інша для се­бе, ніж для іншого. Таким чином, річ існує для себе, а

також для іншого, має розмаїте, подвійне буття, хо­ча є також і одним, проте єдиність суперечить цій її розмаїтості, і тому свідомість знову повинна взяти на себе відповідальність за те вставляння розмаїття в од­не й не допускати його до речі. Вона буде змушена й сказати, що річ, тією мірою, якою вона існує для себе, не існує для іншого. Проте, як дізналася свідомість, єдиність належить лише самій речі; річ, по суті, відо­бражена в собі. Також, або відмінність між елемента­ми, байдужими один до одного, теж, звичайно, при­падає на річ, як і єдиність, але оскільки вони різнять­ся між собою, то припадають не на ту саму річ, а на різні речі; суперечність, притаманна загалом об'єкти­вній сутності, поділяється на два об'єкти. Отже, річ, звичайно, існує в собі й для себе, тотожна собі, але ця єдність із собою порушена іншими речами; таким чи­ном, зберігаються водночас і єдність речі, й ін-шість — як за межами речі, так і за межами свідомості. Хоча суперечність, властива об'єктивній сутності, поділена, таким чином, між різними речами, відокре­млена одинична річ однаково буде позначена відмін­ністю. Отже, різні речі утверджено для себе і супереч­ність між ними припадає на обидві сторони так, що кожна з них відрізняється не від себе, а тільки від ін­шої. Але в такому разі кожна річ і сама визначена як щось диференг^ійоване й містить у собі суттєву відмін­ність від інших речей, але водночас не так, щоб це було протиставленням у ній самій, бо для себе вона є простою визначеністю, що становить її суттєвий характер, яким вона відрізняється від інших. А факти­чно, оскільки розмаїття полягає в речі, воно немину­че набирає форми реальної різниці різноманітних якостей у ній. Але, зваживши на те, що визначеність становить сутність речі, завдяки якій вона відрізня­ється від інших речей та існує для себе, ця різнома­нітність якостей видається несуттєвою. Отже, річ, таким чином, містить у своїй єдності дві конструкції "тією мірою, якою", що, проте, мають неоднакову ва­ртість, унаслідок чого ця протиставленість не стає реальним протиставленням самої речі, бо тією мірою, якою річ завдяки своїй абсолютній відміннос-

7 — 4-288

98 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

Л. Свідомість 99

ті опиняється в стані протиставлення, це протистав­лення пов'язане з іншою річчю, що перебуває зовні від неї. Щоправда, розмаїття теж необхідно прита­манне речі, тож вона не може лишитися без нього, але воно для неї несуттєве.

Ця визначеність, що становить суттєвий характер речі й відрізняє її від усіх інших речей, тепер визна­чена так, що річ унаслідок цього протиставлена ін­шим речам, але має при цьому зберегти себе для се­бе. Проте річчю, або одним, що існує для себе, вона є тільки тією мірою, якою не пов'язана з іншими реча­ми, бо в таких відносинах утверджено радше сув'язь з іншими речами, а сув'язь з іншими речами — це кінець буття-для-себе. Саме завдяки абсолютному ха­рактеру та своїй протиставленості річ пов'язується з іншими речами і є, по суті, тільки цими відносинами. Але ці відносини — це заперечення її самостійності, і річ гине через свою суттєву властивість.

Необхідність досвіду, коли свідомість пересвідчу­ється, що річ гине саме через ту визначеність, яка становить її сутність і її буття-для-себе, можна, відпо­відно до простого поняття, коротко сформулювати так. Річ утверджена як буття-для-себе, або як абсо­лютне заперечення всякої іншості, а отже, абсолютне заперечення, що пов'язується тільки з собою. А л е за­перечення, пов'язане тільки з собою, — це заперечен­ня, яке скасовує само себе, тобто має свою сутність у чомусь іншому.

Фактично, визначення об'єкта, як він постає перед нами, не містить нічого іншого: він повинен мати якусь суттєву властивість, що становить його просте буття-для-себе, але, попри цю простоту, мати в собі і розмаїття, яке, хоч і необхідне, не повинно становити його суттєвої визначеності. Але ця відмінність поля­гає лиш у словах; несуттєве, яке все-таки має бути необхідним, скасовує само себе, або ж є тим, що ми щойно назвали самозапереченням.

Звідси випливає, що зникає останнє "тією мірою, якою", що розмежовувало буття-для-себе і буття-для-іншого; радше об'єкт у тому самому аспекті є ще і своєю протилежністю: існує для себе тією мірою,

якою існує для іншого, і для іншого — тією мірою, якою існує для себе. Він існує для себе, є відображе­ним у собі, одним, але все це — для себе, відображе-ність у собі, одне — утверджене в єдності з його про­тилежністю, тобто з буттям для іншого, а отже, тіль­ки як скасоване; іншими словами, це буття-для-себе не менш несуттєве, ніж те, що тільки й мало бути несуттєвим, а саме: відносини з іншим.

Об'єкт, таким чином, у своїх чистих визначенос-тях, або ж у визначеностях, які мають становити його суть [Wesenheit], так само скасований, як і в своєму чуттєвому бутті. З чуттєвого буття він переходить в загальне, але це загальне, походячи з чуттєвого, по суті, зумовлене ним, а отже, взагалі не є справді само-тотожною загальністю, будучи загальністю, ураже­ною протиставленням, і тому вона розпадається на крайнощі одиничності та загальності, одного власти­востей і також вільних матерій. Здається, ці чисті визначеності виражають саму суть, але вони є тільки буттям-для-себе, скутим із буттям для іншого, та оскільки ці обидва буття перебувають, по суті, в одній єдності, ми маємо тепер незумовлену абсолютну за­гальність, і саме тут свідомість уперше справді всту­пає в царство тями [Verstand].

Таким чином, чуттєва одиничність зникає в діалек­тичному русі безпосередньої вірогідності і стає зага­льністю, але тільки чуттєвою загальністю. Гадка зникає, і сприйняття бере об'єкт таким, яким він є в собі, або як загалом загальний, і тому одиничність постає в ньому як справжня одиничність, як бут-тя-в-собі одного, або як відображеність у собі. Але це, проте, ще зумовлене буття-для-себе, поряд з яким виникає інше буття-для-себе — загальність, протиста­влена одиничності й зумовлена нею; проте ці обидві суперечливі крайності перебувають не тільки поряд одна з одною, а й у одній єдності; або, що означає те саме, спільне для них обох — буття-для-себе — ціл­ковито скуте своєю протилежністю, тобто водночас не є буттям-для-себе. Софістика сприйняття намага­ється врятувати ці моменти від їхньої суперечності, утримати їх, розрізняючи аспекти, вдаючись до та-

7*

Дата добавления: 2015-07-10