Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. виклад спромагається стати пластичним за своїм ха­рактером

Передмова

виклад спромагається стати пластичним за своїм ха­рактером, що рішуче відкидає звичні відносини час­тин судження.

Насправді й неумоглядне мислення теж має свої права, і то цілком слушні, але в умоглядному способі формулювання суджень на них не зважають. Скасу­вання форми судження має відбуватися не тільки без­посереднім способом, не тільки самим змістом су­дження. Навпаки, слід дати вираження й протилежно­му процесові, що має репрезентувати не тільки ті внутрішні перешкоди на шляху мислення, а й повер­нення поняття до себе. Цей процес, який становить те, що раніше мали здійснювати докази, є діалектич­ним рухом самого судження. Тільки він є справді умоглядним елементом, і тільки його вираження — умоглядна репрезентація. Як судження умоглядне — це тільки внутрішня перешкода на шляху мислення і повернення, якого ще не існує, сутності в себе. Отже, через те ми часто бачимо, що філософський виклад відсилає нас до внутрішнього споглядання, а отже, позбавляє нас репрезентації діалектичного руху су­дження, дарма що ми вимагали її. Судження повинно виражати, що є істиною, але істина, по суті, — суб'єкт; як суб'єкт істина — це тільки діалектичний рух, про­цес, що сам себе породжує, сам себе підтримує й по­вертається в себе. Коли йдеться про пізнання в інших сферах, то аспект формулювання внутрішньої суті за­безпечують докази. Але відколи діалектика була відо­кремлена від доказів, поняття філософського дове­дення і справді зникло.

Тут іще можна пригадати, що діалектичний процес теж складається з частин та елементів, якими є су­дження; зазначені вище труднощі, здається, завжди повертаються і є труднощами, притаманними самому предметові. Це подібне до того, що відбувається при звичайному процесі доведення, бо підстава, яку воно використовує, й сама потребує обґрунтування, і так далі аж до безкінечності. Проте ця форма обґрунту­вання та висування умов властива тим доведенням, від яких діалектичний рух відрізняється, а отже, влас­тива зовнішньому пізнанню. Що стосується цього руху,

то його елемент — чисте поняття; саме це забезпечує рухові зміст, що завдяки суб'єктові міститься в ньому самому. Отже, немає ніякого змісту, що був би в пев­них відносинах із суб'єктом, що лежить у його основі, і одержував би своє значення як його предикат; суд­ження безпосередньо є тільки порожньою формою. Окрім чуттєво сприйнятого або виображеного в уяві Я, здебільшого саме назва як назва означає чистий суб'єкт, порожню, позбавлену понять одиницю. З цієї причини цілком може бути доречним уникати, ска­жімо, назви "Бог", бо це слово не є безпосередньо ще й поняттям, а є власне назвою, усталеним місцем пе­ребування суб'єкта, що лежить у її основі; натомість, наприклад, такі слова, як "буття" або "одне", "одинич­ність", "суб'єкт" і т. ін., самі безпосередньо вказують на поняття. Навіть якщо про той суб'єкт [Бога] вислов­лено умоглядні істини, їхній зміст усе-таки позбавле­ний іманентного поняття, бо цей зміст наявний тіль­ки у формі пасивного суб'єкта, і завдяки цій обстави­ні ті умоглядні істини легко набувають форми прос­тих напучень. Отже, і в цьому аспекті перешкоду, яка полягає у звичці розуміти умоглядний предикат у фор­мі судження, а не як уявлення та сутність, можна або збільшити, або зменшити самим способом філософ­ського викладу. Філософське пояснення, твердо до­тримуючись свого погляду на природу умоглядної іс­тини, повинно зберігати діалектичну форму й відки­дати геть усе, що не стало збагненним на основі понять і не є поняттям.

Не меншою мірою, ніж у вигляді розважань, ви­вчення філософії натрапляє на перешкоди й у формі нерозважливої зарозумілості, що спирається на твер­до усталені істини, до яких, вважає володар цих іс­тин, немає потреби повертатися; на його думку, ті іс­тини правлять за основу і їх можна висловлювати, а також можна завдяки їм формувати оцінки та оголо­шувати свій присуд. Тож і в цьому аспекті украй не­обхідно знову взятися до поважних філософувань. В усіх сферах науки, мистецтва, навичок та ремесла завжди була поширена думка, що, аби опанувати 'їх, потрібно докласти чималих зусиль, вивчаючи їх та

62 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

I Ісредмова 63

вправляючись у них. А коли йдеться про філософію, то тут, здається, панує упередження, що хоча, звичай­но, не кожен, хто має очі та пальці й кому дадуть шкіру та приладдя, зможе пошити взуття, проте ко­жен безпосередньо розуміє, як треба філософувати й висловлювати судження про філософію, і то просто тому, що він має такий критерій, як свій природний розум [Vernunft], — немов він у формі своєї ноги не має такого самого критерію для пошиття черевиків. Здається, ніби володіння філософією якраз і полягає у бракові знань та освіти і що філософія закінчується там, де починаються знання та освіта. Філософію час­то вважають за якийсь формальний, позбавлений змісту різновид знань, і дуже часто бракує розуміння, що те, що в якійсь сфері знання чи науки вважають за істину, навіть коли йдеться лише про зміст, може заслуговувати назви "істини" лиш у тому разі, коли в її виробництві брала участь філософія. Якщо інші на­уки можуть, відцуравшись філософії, скільки завгодно намагатись обійтися розважаннями, без філософії во­ни ніколи не зможуть мати в собі ні життя, ні духу, ні істини.

Що стосується власне філософії, то ми бачимо, що за досконалий еквівалент і цілком задовільний суро­гат довгого шляху освіти, того глибокого й розмаїто­го процесу, завдяки якому дух досягає знань, править безпосереднє божественне одкровення і здоровий людський глузд, що не переймається ні жодною ін­шою сферою пізнання, ні власне філософією і не був сформований ними. Вважають, що вони цілком за­мінюють філософію, як-от, скажімо, каву замінює так вихвалюваний цикорій. Аж ніяк не втішно бачити, як неосвіченість і нерозвиненість розуму, позбавленого і форми, і смаку, нездатного зосередитися думкою на якомусь абстрактному судженні, а ще меншою мі­рою — на взаємозв'язку багатьох суджень, зухвало претендують то на свободу й толерантність мислен­ня, то на геніальність. Ця геніальність, як тепер у філософії, колись була, як відомо, страшенно популя­рною в поезії, проте замість поезії її зусилля, якщо вони взагалі мали якийсь сенс, продукували тривіаль-

ну прозу або, якщо виходили за її межі, божевільні казання. Тож так само й філософування в дусі приро­ди, яке вважає себе надто піднесеним, щоб удаватися до мислення, зіпертого на поняття, і внаслідок браку такого мислення гадає, нібито йому властиве інтуїти­вне та поетичне мислення, — таке філософування породжує тільки довільні комбінації виображень, що їх мислення лише дезорганізує: витвори, що не є ні рибою, ні м'ясом, ні поезією, ні філософією.

Натомість коли філософія в дусі природи дотриму­ються куди безпечнішого річища здорового людсько­го глузду, вона дасть у щонайкращому разі лише ри­торику тривіальних істин. А коли їй закинути незна-чущість того, що вона пропонує, та філософія запев­няє, що вся повнота значення лежить у її серці, і стве­рджує, що інші теж повинні відчувати цю повноту, бо такими фразами, як "невинність серця", "чистота сум­ління" й т. ін., вона нібито формулює щось остаточне і незмінне, що вже не припускає заперечень і від чого нже не можна вимагати чогось більшого. Але ж ішло­ся про те, щоб найкраще не лишалося десь захова­ним у глибинах, а вийшло з них і показалося на очі. Ця філософія давно б уже могла не завдавати собі клопоту виготовляти такі остаточні істини, бо їх від­давна можна знайти, скажімо, в катехізисі, в народ­них прислів'ях тощо. Неважко зрозуміти, що такі іс­тини мають невизначену або перекручену форму, і часто можна вказати, що свідомість, яка дотримується "їх, вбачає в них щось зовсім протилежне. Намагаю­чись вилізти з плутанини, в якій їй довелося опини­тися, вона потрапить в іншу й цілком може прорва­тися гнівними словами, мовляв, усе вже зроблене, іс­тина така і така, а все інше — просто софістика, те поширене назвисько, що ним пересічний людський глузд обзиває освічений розум, так само як словом "мрійництво" люди, які не знають філософії, характе­ризують її раз і назавжди. Якщо людина зі здоровим глуздом покликається на свої відчуття, на свого внут­рішнього оракула, вона за іграшки упорається з кож­ним, хто не згоден із нею; вона просто пояснить, що нічого вже не може сказати тому, хто не знаходить і

64 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

Передмова

не відчуває в собі того самого; іншими словами, вона топче коріння людства. Адже природа людства поля­гає в тому, щоб спонукати людей згоджуватись одне з одним, і саме існування людства полягає в реалізова­ній спільності свідомості. Антилюдське, тваринне по­лягає в тому, щоб лишатись у сфері почуттів і спілку­ватися між собою лише з їхньою допомогою.

Коли хтось питає про королівський шлях до науки, йому годі запропонувати якийсь затишніший шлях, крім поради просто покластися на здоровий людсь­кий глузд, а в усьому іншому — просто не відставати від часу й розвитку філософії, читати рецензії на філософські праці, а то навіть і передмови та перші параграфи самих праць: адже ці праці подають зага­льні принципи, на яких тримається геть усе, а рецен­зії поряд з історичною інформацією — ще й суджен­ня, що, будучи судженнями про певний філософсь­кий твір, виходять за межі самого цього твору. На цей звичайний шлях можна ступити в хатньому хала­ті, проте високі почуття вічного, священного, нескін­ченного простують шляхом істини в шатах первосвя­щеника, — шляхом, що, по суті, радше й сам є безпо­середнім буттям, геніальністю глибоко оригінальних ідей і спалахами піднесеної думки. А проте ці глиби­ни не відкривають джерел сутності, і так само й ті феєрверки — ще не емпіреї. Істинні думки й наукові погляди можна здобути тільки працею поняття [Begriff]. Тільки поняття може забезпечити універса­льність знання, — універсальність, що не буде звичай­ною невизначеністю та вбогістю пересічного люд­ського глузду, а стане розвиненим і довершеним пі­знанням; не буде тією дивною універсальністю, де спроможності розуму занапащені лінощами й зарозу­мілістю генія, а стане істиною, що досягне своєї най-притаманнішої форми і буде здатною стати набутком кожного розуму, який усвідомлює себе.

Оскільки те, завдяки чому існує наука, я вважаю за саморозвиток поняття, а в тих аспектах, які я розгля­даю, так само як і в деяких інших, нинішні ідеї про природу і форму істини відрізняються від моїх погля­дів, ба навіть суперечать їм, то спроба розвинути сис-

тему науки в цьому моєму розумінні, здається, не мо­же сподіватися на прихильне ставлення. А тим часом я можу нагадати: якщо, наприклад, колись вважали, що найнеоціненніше у філософії Платона полягає в його безвартісних із погляду науки міфах, то були й часи, які можна було б навіть назвати часами мрійни­цтва та ентузіазму, коли Аристотелеву філософію ша­нували за її прозірливість і глибину, а "Парменід" Платона, — можливо, найвидатніший художній твір старої діалектики — вважали за справжній вияв бо­жественного життя, розкриття всієї його істини; незважаючи на всю туманність того, що було продук­том екстазу, цей хибно витлумачений екстаз мав бу­ти, фактично, не чим іншим, як чистим поняттям; крім того, тепер вважають, що найнеоціненніше у філософії нашого часу полягає в її науковості, і навіть якщо дехто дотримується інших поглядів, то тільки завдяки цій науковості філософія має нині вартість і визнання. Таким чином, я теж можу сподіватися, що ця моя спроба подати науку як рух поняття й репре­зентувати її в цьому її власному елементі, в її стихії, зможе домогтися визнання завдяки внутрішній істині досягнених результатів. Ми мусимо бути переконані, що природа істини полягає в тому, щоб, коли настав її час, пробиватися до визнання, тож істина постає лише тоді, коли настає цей час, і тому істина ніколи не постає надто рано й ніколи не опиняється перед загалом, який ще не готовий сприйняти її; навіть ін­дивідуальний філософ потребує цього результату, щоб перевірити те, що досі було його суто особис­тою справою, й пересвідчитися: те, що було лише чимсь окремим, стало загальним. Але при цьому час­то з'являється потреба відрізняти загал від тих, хто видає себе за його представників та речників. Загал у багатьох аспектах поводиться зовсім по-іншому, ніж ці люди, ба навіть цілком протилежно. Якщо загал зи­чливо може взяти на себе провину, що якийсь філо­софський твір нічого йому не каже, то ці "представ­ники", впевнені у своїй компетентності, звинувачують в усьому авторів. Вплив твору на загал набагато спо­кійніший, ніж його дія на цих "представників", що

5 - 4-288

Дата добавления: 2015-07-10