Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. ючись, пов'язані тільки зовнішньо

Передмова 43

ючись, пов'язані тільки зовнішньо. Якраз задля зна­чення, яке повинен мати момент цілковитої іншості, слід уже не вживати терміни "хибне" та "істинне" там, де їхня іншість скасована. Як вислови "єдність суб'єк­та і об'єкта", "скінченне" і "нескінченне", "буття і мис­лення" й т. ін. стають незграбними і неточними, коли вважати, що суб'єкт і об'єкт і т. ін. означають те, чим вони є за межами своєї єдності, так і під тією єдніс­тю аж ніяк не мають на увазі того, про що сповіщає саме це слово; так само й хибне є моментом істини вже не як хибне.

Догматизм мислення в пізнанні та у вивченні філософії — не що інше, як гадка, ніби істина полягає в одному твердженні, що є остаточним результатом або відоме безпосередньо. На такі запитання, як "Ко­ли народився Цезар?", "Скільки сажнів в одному ста­дії?" й т. ін., слід давати пряму відповідь, так само як є безперечно точним, що в прямокутному трикутнику квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів обох ка­тетів. Але природа оцих так званих істин відрізняєть­ся від природи філософських істин.

Що стосується історичних істин, — щоб уже коро­тко згадати і їх, — то, якщо вважати їх за суто істори­чні, можна дуже легко припустити, що вони пов'язані з якимсь одиничним існуванням, випадковими та до­вільними аспектами змісту, визначеннями, які не є необхідними. Навіть такі голі істини, як у згаданих прикладах, не позбавлені руху самоусвідомлення. Щоб пізнати будь-яку з цих істин, слід багато порів­нювати, звертатися до книжок або провадити до­слідження якимсь іншим способом. Навіть при безпо­середньому спогляданні знання цих істин лише тоді вважатимуть за таке, що має реальну вартість, коли знатимуть і 'їхні причини, хоча, власне, нас начебто має цікавити тільки голий результат.

Що стосується математичних істин, то було б ще менше підстав вважати за геометра того, хто знає те­орему Евкліда напам'ять [auswendig, "зовнішньо"], проте не знає її доказів, не знає її, якщо можна так висловитися задля контрасту, внутрішньо [imvendig]. Так само й тоді, коли хтось, вимірявши багато прямо-

кутних трикутників, здобуде знання, що 'їхні сторони пов'язані всім відомим способом, ми вважатимемо та­ке знання за незадовільне. Докази, попри свою необ­хідність у математичному пізнанні, не мають значен­ня і природи, властивих якомусь моментові самого результату, а радше минають і зникають у результаті. Щоправда, теорема як результат — це те, що вважа­ють за істину. Але ця слушна обставина пов'язана не з її змістом, а тільки з відносинами з суб'єктом. Про­цес математичного доведення не належить об'єктові, а є дією, що відбувається за межами предмета [Sache], який розглядають. Отже, природа прямокутного три­кутника не розкладається так, як подано в математич­ній конструкції, необхідній для доведення тверджен­ня, що виражає відносини його частин; увесь процес здобування результату — це шляхи і засоби пізнання. Навіть у філософському пізнанні становлення існу­вання як існування відрізняється від становлення сутності, або внутрішньої природи предмета. Проте філософське пізнання містить, по-перше, обидва ви­ди становлення, натомість математичне — лише ста­новлення існування, тобто буття природи предмета в пізнанні як такому. По-друге, філософське пізнання об'єднує ці обидва окремі рухи. Внутрішнє постання або становлення субстанції — це неперервний пере­хід у зовнішнє, або в існування, буття для іншого, і навпаки, становлення існування — це повертання до сутності. Отже, цей рух — подвійний процес, станов­лення цілого, тож кожен процес водночас утверджує другий, і тому кожен процес містить у собі їх обидва як свої два аспекти; разом вони становлять ціле за­вдяки тому, що самі себе розпускають і стають його моментами.

У математичному пізнанні прозирання, необхідне при розгляді предмета, — це зовнішня дія, і з цього випливає, що реальний предмет унаслідок цього змінюється. Отже, обраний засіб, конструкція і доказ містять, звичайно, істинні твердження, але водночас слід сказати, що зміст хибний. Трикутник у поданому вище прикладі буде розбитий, а його сторони — пе­ретворені на інші фігури, яким дає змогу постати

44 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

Передмова

конструкція трикутника. Лише наприкінці знову від­новлюється трикутник, який, власне, цікавить нас і який у процесі доведення пропав з очей і був репре­зентований у вигляді фрагментів, що належали ін­шим цілим. Отже, й тут ми бачимо, як постає негати­вність змісту, яку годилося б назвати хибністю не мен­шою мірою, ніж зникання думок, що їх вважали за несхитні, під час руху уявлення.

Власна недостатність такого пізнання згубно впли­ває і на сам процес пізнання, і на його матеріал. Що­до процесу пізнання, то спершу ми недобачаємо будь-якої необхідності конструкції. Ця необхідність не випливає з уявлення про теорему, — її накидають, і з приписом проводити саме ці лінії, хоча можна провести й безліч інших ліній, сліпо погоджуються, не знаючи більш нічого, а тільки щиро вірячи, що це буде доцільним для доведення. Згодом проступає й ця доцільність, що, отже, є тільки зовнішньою, бо стає очевидною лише після доведення. Так само й дове­дення стає на свій шлях, що починається де завгодно, і ніхто не знає, в яких відносинах перебуває цей по­чаток із результатом, що його треба отримати. У своєму процесі доведення використовує ці конкретні визначення та відносини й полишає інші, й безпосе­редньо навіть годі добачити, яка була в тому необхід­ність; цим процесом керує зовнішня мета.

Очевидність цього недостатнього пізнання, — оче­видність, якою так пишається математика й вихваля­ється нею перед філософією, полягає лиш у злиден­ності її цілей та недостатності її матеріалу і тому на­лежить до того виду, який філософія має відкидати. Мета, або поняття, математики — це кількість, але. кількісні відносини якраз і мають несуттєвий харак­тер, чужі поняттю. Процес пізнання, таким чином, відбувається на поверхні, не спирається ні на сам предмет, ні на його сутність, ні на його поняття, а от­же, аж ніяк не є розумінням на основі понять. Мате­ріал, що дає математиці такий любий скарб істини, — це простір та одиниці [Eins]. Простір — це існування, де поняття записує своє розмаїття немов у пустому, мертвому елементі, в якому це розмаїття теж існує

непорушним і мертвим. Реальне — це не щось прос­торове, як вважають у математиці; такою нереальніс­тю, як-от, скажімо, тим, що вивчає математика, не пе­реймається ні конкретне чуттєве споглядання, ні фі­лософія. Адже в такому нереальному елементі є тіль­ки нереальні істини, тобто фіксовані, мертві тверд­ження, і ми можемо зупинитися на кожному з них, бо наступне твердження починається само собою, а перше твердження аж ніяк не веде до наступного і, таким чином, немає жодного необхідного зв'язку на основі природи самого предмета. Крім того, вна­слідок цього принципу та елемента, в якому він вияв­ляється, — і в цьому полягає формальний характер математичної очевидності, — пізнання посувається вздовж ліній тотожності. Бо мертве, не рухаючись саме, не доходить до відмінностей сутності, не дохо­дить до суттєвого протиставлення або нетотожності, а отже, й не здійснює ні переходу протилежного еле­мента в свою протилежність, ні якісного іманентного руху, ні саморуху. Адже математика розглядає тільки кількість, несуттєву відмінність. Математика абстрагу­ється від того, що саме уявлення розгалужує простір на його виміри і визначає їхній зв'язок у ньому; мате­матика не розглядає, скажімо, відносин лінії і поверх­ні, а там, де вона порівнює діаметр кола з його дов­жиною, вона натикається на їхню несумірність, тобто такі відносини поняття, таке нескінченне, що уника­ють математичного визначення.

Іманентна, так звана чиста математика не проти­ставить час як час просторові як другому матеріалові, який вона розглядає. Прикладна математика розгля­дає, звичайно, і простір, і рух, а також інші реальні речі, проте вибирає з досвіду лише синтетичні твер­дження, тобто твердження про відносини тих речей, визначені їхнім поняттям, і застосовує свої формули тільки до цих вихідних тверджень. Те, що так звані докази тверджень, як-от твердження про рівновагу важеля, про відносини простору і часу при вільному падінні, — докази, які так часто подає математика, — вважають і приймають за докази, становить само по собі тільки доказ, якою великою для пізнання є по-

46 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

Передмова

треба в доведенні, бо навіть там, де його немає, пізнання вшановує навіть пусту ілюзію доведення, здобуваючи завдяки цьому певну вдоволеність. Кри­тика таких доказів була б не менш славною, ніж по­вчальною, якби змогла почасти очистити математику від цих штучних оздоб, а почасти визначити її межі, а отже, й необхідність якогось іншого пізнання. Щодо часу, про який слід думати, що він, будучи протилеж­ністю простору, мав би становити матеріал другої ча­стини чистої математики, то час — це саме поняття у стані існування. Принцип кількості, відмінності, не визначеної поняттям, і принцип тотожності, абст­рактної, мертвої єдності, не спромагаються дати раду реальному неспокоєві життя і абсолютній диферен­ціації. Отже, ця негативність тільки як паралізована, а саме: як одиниці стає другим матеріалом цього пі­знання, що, будучи зовнішньою дією, зводить самору-хливе до рівня матеріалу, щоб мати тепер байдужий, зовнішній неживий зміст.

Натомість філософія розглядає не несуттєві ви­значення, а визначення відповідно до ступеня їхньої суттєвості; елемент і зміст філософії — не абстрактне, або нереальне, а реальне, що самоутверджується й живе в собі; існування у своєму понятті. Це процес, що створює свої моменти і проминає 'їх, і ввесь цей рух становить його позитивне і його істину. Цей процес містить у собі й негативне, те, що можна було б назвати хибним, якби його можна було трактувати як таке, від чого слід абстрагуватися. Радше сам зни-кущий елемент треба трактувати як суттєвий, і то не в значенні чогось фіксованого, відокремленого від іс­тини, який може міститися поза нею де завгодно, так само як і не можна вважати, що істина міститься по другий бік, мов нерухома мертва позитивність. З'яви-ще — це процес виникнення і зникання, процес, що сам не виникає і не зникає, а існує в собі й становить реальність та рух життя істини. Отже, істина — це ва­кхічне сп'яніння, коли немає жодного тверезого чле­на; оскільки кожен член, відокремлюючись, водночас безпосередньо щезає, таке сп'яніння — це ще й про­зорий простий спокій. Судячи з цього руху, окремі

постаті духу не існують, немов визначені думки, а є водночас і позитивними необхідними моментами, і негативними та зникущими. В усій повноті руху, який розуміють як спокійну цілість, те, що в цьому процесі вирізняється й набуває окремого буття, збе­рігається як самоспогад, чиє існування — це знання про себе, й водночас це знання є безпосереднім існу­ванням.

Цілком може видатися необхідним заздалегідь ви­значити головні пункти методу цього процесу, або ж науки. Але його поняття полягає в уже сказаному, а властивий виклад його належить до сфери логіки, чи, радше, і є самою логікою. Адже цей метод — не що інше, як будова цілого в його чистій сутності. Спира­ючись на те, що вже відоме нам у зв'язку з цією те­мою, слід усвідомлювати, що навіть система ідей, по­в'язана з визначенням, що таке філософський метод, теж належить уже минулій стадії розвитку освіти та культури. Якщо ці слова видаються трохи хвалькува­тими чи революційними, хоч я далекий від такого тону, слід подумати, що наукова система, яку дала нам математика, — система пояснень, поділів, аксіом, низок теорем, а також їхніх доведень, принципів, на­слідків і висновків із них, — на думку загалу, стала вже трохи застарілою. Хоча ще досі точно не з'ясо­вано, в чому полягає її непридатність, усе ж надалі навряд чи, а то й зовсім не можна користуватися нею, і навіть якщо відверто її не відкидають, то не ду­же й полюбляють. А ми повинні мати упередження на користь чогось неоціненного, вірячи, що воно ввійде в ужиток і стане популярним. Неважко добачи­ти, що метод побудови судження, наведення підстав і спростування протилежного йому судження з допо­могою підстав, — це не та форма, в якій може поста­ти істина. Істина — це рух істини в собі, а згаданий вище метод — це пізнання, зовнішнє щодо свого ма­теріалу. Отже, воно властиве математиці і його слід лишити математиці, що, як сказано, бере за свій принцип чужі поняттю кількісні відносини і має за свій матеріал мертвий простір і не менш мертві оди­ниці. Або ж такий метод, набувши вільнішого харак-

Дата добавления: 2015-07-10