ГГ). Абсолютне знання

VIII. Абсолютне знання 533

ВИТІК І ТАЄМНИЦЯ ГЕҐЕЛЕВОЇ ФІЛОСОФІЇ

Саме так влучно охарактеризував "Феноменологію духу" та­лановитий гегельянець, ґрунтовний знавець як цієї праці Геґеля, так і всієї його філософії, молодий Маркс. Сам Ге-ґель на схилі свого життя казав, що це була подорож за відкриттями".

"Феноменологія духу" ("Phanomenologie des Geistes") — найскладніший і разом з тим найбагатший за змістом твір Геґеля (підготовлений до друку в 1805—1806 pp., виданий 1807 p.), у якому вперше викладено основні положення си­стеми "абсолютного ідеалізму". Первісно задуманий як пер­ша частина системи науки (вийшов з друку під назвою "Sys­tem der Wissenschaft. Erster Teil, die Phanomenologie des Geistes"). З побудовою остаточного варіанту системи ("Ен­циклопедія філософських наук") Геґель почав розглядати твір як "Вступ" до системи та її перший абрис.

Труднощі, які доводиться долати для розуміння цієї пра­ці, пов'язані не лише з новаторством Геґелевого підходу до вирішення кардинальних філософських проблем та склад­ністю самих проблем, а й з особливостями самого тексту праці. Геґель сам бачив його недоліки: недостатньо "ясний і цілісний виклад", "додавання подробиць" ("баласту"), що "зашкодило баченню цілого", "порушення форми в остан­ніх частинах". Він вважав, що "досить багато місць потребу­ють багаторазової переробки", й мав намір здійснити це у другому виданні (вийшло 1832 p.), але встиг скориґувати лише перші аркуші "Передмови". Тому розумінню праці до­помагають насамперед стислі виклади феноменології у "Філософській пропедевтиці" (Геґель читав її в 1808—1811 pp.) та в "Філософії духу" (1817), а також аналіз трьох "від­носин" "мислення і об'єктивності" в першій частині "Енци­клопедії філософських наук" (так званій "Малій логіці"). А більш ґрунтовне вивчення "Феноменології духу" можливе лише за умови звернення до тих праць, в яких була в систе­матичній формі здійснена розробка тем, які в "Феномено­логії духу" Геґель тільки окреслив: "Філософія духу", "Філо­софія права", "Філософія історії', "Лекції з естетики", "Лекції з філософії релігії', "Лекції з історії філософії'".

10 Витік і таємниця Геґелевої філософії

Витік і таємниця Геґелевої філософії 11

Композиція книги така: "Передмова", "Вступ" та три роз­діли. Перший ("Свідомість") складається з трьох підрозділів: "Чуттєва вірогідність, або "Це" і гадка", "Сприйняття, або Ре­чі та їхня оманливість", "Сила і тяма, з'явище і надчуттєвий світ". Другий ("Самоусвідомлення", "Істина самовірогіднос-ті") містить у собі дві частини: "Незалежність і залежність самоусвідомлення. Панування і рабство", "Свобода самоус-^ відомлення. Стоїцизм, скептицизм, нещаслива свідомість". Третій розділ залишився без єдиної назви і складається з чотирьох підрозділів: "Розум", "Дух", "Релігія", "Абсолютне знання".

У "Передмові", яка є останньою за часом написання і найбільш ясною частиною тексту, викладено Геґелеве розу­міння предмета і методу філософії, природи філософського знання, мету та завдання "Феноменології духу", основні ме­тодологічні принципи її побудови як першої частини науки.

Філософія — це знання про абсолютне. "Абсолютне є дух, таке вище визначення абсолютного". Дух є субстан­цією всієї дійсності, всієї світобудови. Але він не є нерухо­мою її основою, а являє собою субстанцію, яка разом з тим є суб'єкт, що розгортається в історичному житті людей та їх пізнанні. Завдяки впертій і важкій праці людства дух "приходить до самого себе", відкривається. Абсолютний дух — це "дух, що знає себе як дух". Самопізнання — "влас­ний закон духу". Адекватною формою "одкровення" духу є Наука (філософія як наука). Та Наука, знання духом самого себе, не з'являється в світі раптом і відразу, мов Афіна з го­лови Зевса, а потребує "страждання, терпіння і роботи". До­слідженням цього хресного шляху духу, "його Голгофи" і є "Феноменологія духу". Абсолютне — це тотожність найзага-льніших протилежностей, якими є мислення і буття. Тому тотожність мислення і буття має бути основним принци­пом істинної філософії. Цей принцип вперше поклав в ос­нову своєї філософії Шелінґ, але він його, як вважав Геґель, лише "виставив", а не довів. Доведення принципу тотожно­сті мислення та буття, який є паролем до входу в істинну філософію, й дається у "Феноменології духу" — науці "про знання, що постає", як "одкровення" духу. Як явища духу ще не є дух в його сутності, в його істині, так і "Феномено­логії духу" — це ще тільки "шлях до науки", але "шлях до науки сам вже є наука". Філософія має бути наукою. "Моїм наміром було — сприяти наближенню філософії до форми науки". Тотожність протилежностей розсудком незбагнен­на, але й марні сподівання на безпосереднє знання, чуття, віру (Гаман, Якобі, Шляєрмахер, енські романтики), чи то інтелектуальне споглядання (Шелінґ). Геґель проти "натх-

нення і туманності", "пророчих промов", які "з презирст­вом дивляться на визначеність". "... Як буває порожня широ­та, так буває й порожня глибина". Знання не повинно бути в езотеричному володінні декількох окремих осіб. Є єди­ний відправний пункт, що веде до розуму, до науки — це розсудок, який розкладає конкретне, надає йому визначе­ності. "Розсудкова форма науки — це всім наданий і для всіх однаково прокладений шлях до неї, й досягти за допо­могою розсудку (у тексті перекладу — тяма) розумного знання є справедлива вимога свідомості, яка приступає до науки". Розсудок є дещо спільне і для науки, і для ненауко­вої, повсякденної свідомості. Формою і знаряддям науково­го пізнання є поняття. "...Тільки в понятті істина володіє стихією свого існування".

Феноменологія — це, власне, Геґелева теорія пізнання, яка докорінно відрізняється від усіх попередніх гносеоло­гічних вчень, і ця відмінність виявляється передусім у ви­східних принципах її побудови. Найперше — це принцип історизму, теорія пізнання свідомо будується як узагальнен­ня історії пізнання. Це історія в свою чергу лише компо­нент історії людства, історії культури у всіх її проявах як у реальному житті, так і в свідомості та самосвідомості (еко­номічних, соціальних, моральних, правових, політичних, релігійних, естетичних, філософських). Гносеологічні зако­номірності уплетені у тканину культурно-історичного до­свіду людства. Логіко-гносеологічні механізми і форми, по­слідовний ряд ступенів пізнання, "формоутворень свідомо­сті", Геґель досліджує на тлі всесвітньо-історичних образів, "гештальтів" (Сезїаііеп). Суб'єктом пізнання виступає не окремий індивід, а Світовий Дух (персоніфікована суспіль­на свідомість) у його історичному розвитку. Та дух пізнає все ж тільки через конкретну людину (Ньютон, Русо, Кант тощо), яка, щоб пізнавати, має засвоїти те, що людство вже знає, тобто здобути освіту. Геґель відкриває дуже важливий закон духовної діяльності, закон збігу онтогенезу духовно­го розвитку з його філогенезом. Освіта окремого інди­віда — це повторення в стислому і скороченому вигляді то­го шляху, який пройшло людство в своєму історичному розвитку. "Окремий індивід повинен... пройти ступені освіти загального духу", і "треба витримати довжину цього шляху, тому що кожен момент необхідний", і "на кожному з них треба затриматися, тому що кожен момент є деяка ін­дивідуальна цілісна форма..."

Мета науки — осягнення істини. Геґель вніс вагомий внесок у розробку діалектичної теорії істини. Істина, по-пе­рше, є системою, внутрішнім/необхідним зв'язком елемен-

12 Витік і таємниця Геґелевої філософії

Витік і таємниця Геґелевої філософії 13

тів, визначень, органічною цілісністю. "Істинною формою, в якій існує істина, може бути лише наукова система її". Во­на, по-друге, є системою, що розвивається. Геґель поділяє точку зору Аристотеля, згідно з якою істина — це відповід­ність знання предметові. Але для нього ця відповідність, збіг — не миттєвий акт, а процес подолання розбіжностей, різниць. Дійсним цілим є не один результат, а результат ра­зом зі своїм становленням. Методом розгортання змісту є діалектика. Кожен подальший ступінь розвитку духу (свідо­мості) не відкидає попередній, а "знімає" (aufheben; у тексті перекладу — "касує") його (заперечує, зберігає і тим самим піднімає його на більш високий, конкретний ступінь).

У "Вступі" Геґель з'ясовує сутність механізму феномено­логічного аналізу свідомості, що відповідає об'єктивній діа­лектиці самої свідомості, яку він називає "досвідом свідомо­сті". Поняття свідомості має в "Феноменології духу" два зна­чення: по-перше, це одна з форм духу, "формоутворень ду­ху", що пізнає, поряд з іншими формами (самосвідомістю, розумом, власне духом); і, по-друге, форма духу, що пізнає взагалі. Підзаголовок "Феноменології духу" — "Наука про досвід свідомості". У "Пропедевтиці" Геґель взагалі назвав свій курс —"Феноменологія духу, або Наука про свідомість".

Свідомість — це відносини Я, знання з негативним від­носно Я предметом, суб'єкта пізнання з об'єктом пізнання. "Свідомість, власне кажучи, — це відносини Я з будь-яким предметом, байдуже, внутрішнім чи зовнішнім". В аналізі цих відносин можна йти (і попередники Геґеля дійсно йшли) двома шляхами. Можливе уявлення, що предмети іс­нують поза свідомістю самі по собі як дещо чуже і готове. Цей спосіб уявлення Геґель називає "реалізмом". Можливе й прямо протилежне уявлення, а саме: свідомість сама ство­рює собі цей свій світ і сама своєю діяльністю цілком або частково виробляє чи модифікує визначення цього світу. Цей спосіб уявлення — "ідеалізм". Але можливий ще третій підхід, який і запроваджує Геґель. "Тут слід розглядати зага­льні визначення речей тільки взагалі як певні відносини об'єкта і суб'єкта". Пізнання — це не однобічне покладання об'єктом суб'єкта, і не настільки ж однобічне покладання суб'єктом об'єкта, а діалектична взаємодія суб'єкта і об'єкта. Теорія пізнання стає вже не вченням про пізнавальні здат­ності душі, як було в Канта, а вченням про пізнавальні від­носини суб'єкта і об'єкта. Свідомість порівнює знання і предмет. В цьому порівнянні виявляється невідповідність знання предмету. Предмет "у собі" інший, ніж знання про нього. Свідомість змінює знання, приводить його у відпо­відність із предметом. Та зі зміною знання змінюється

предмет, постає новий предмет. Причина цього в тому, що свідомість збагатилася в ході своєї взаємодії з предметом, горизонт її розширився, в поле її зору попали нові речі і відносини. Причому цей рух відбувається в самій свідомос­ті. Новий предмет не випадково попадає в поле зору знан­ня, а "по суті належить цьому знанню". "...Новий предмет виник завдяки обертанню (Umkehrung) самої свідомості". Отже, джерело розвитку "формоутворень свідомості" міс­титься не в предметі, як здається пересічній свідомості, а в активності самої свідомості. Предмет у цьому русі втрачає видимість самостійності, зовнішності щодо свідомості, й свідомість переконується в "духовній", "ідеальній" природі всіх "предметів", з якими їй доводиться мати справу. Цей рух Геґель і назвав "досвідом свідомості". Відповідно до від­мінностей свого предмета свідомість має три ступені. Предмет є або об'єкт, що протистоїть Я (свідомість), або са­ме Я (самосвідомість), або дещо предметне, яке настільки ж належить і Я, — мислення (розум). Ці визначення не взяті емпірично ззовні, а суть моменти самої свідомості.

У "свідомості" в свою чергу вирізняються три ступені: "чуттєва вірогідність", "сприйняття" та "розсудок". На ступе­ні "чуттєвої вірогідності" свідомості здається, що вона саме конкретне знання про предмет, та це ілюзія, уявне багатст­во "чуттєвої вірогідності", що, як тільки ми його спробуємо виразити в мисленні, випаровується до самого абстрактно­го знання — знання буття предмета. Сприймальна свідо­мість має справу з речами та їхніми властивостями, пред­мет роздвоюється на внутрішнє і зовнішнє, і в цьому роз­двоєнні перебуває розсудок Він розглядає речі в сприйнят­ті лише як явища, за якими він намагається добачити внут­рішнє. Таким внутрішнім є закон явищ. Закон є загальне в речах, загальне — це мислення. Маючи справу з законами, свідомість має справу з самою собою. Так подано перехід від свідомості до самосвідомості (в тексті — самоусвідом­лення). Самосвідомість інтерпретована як породження та­ких найважливіших соціальних відносин, як залежність (панування й підкорення) і праця. Геґель дедалі більше в своєму аналізі враховує соціальну та діяльну природу свідо­мості. Самосвідомість не є вихідна форма, клітинка аналізу свідомості, як було в Канта і Фіхте. І в духовному розвитку людства, і в духовному розвитку окремої людини це більш пізня, похідна від свідомості форма. У суто гносеологічно­му плані традиційній для нового часу гносеологічній моде­лі "суб'єкт — об'єкт" Геґель протиставив багато пліднішу модель "суб'єкт — суб'єкт — об'єкт". Дійсно, наше знання є

14 Витік і таємниця Геґелевої філософії

Витік і таємниця Геґелевої філософії 15

безпосереднім відображенням не предметів, а нашої діяль­ності з предметами, опосередкованої спілкуванням з інши­ми Я. В ході подальшого аналізу індивідуальна свідомість постає дедалі опосередкованішою всім змістом історії духо­вної культури людства. Геґель ще не викарбував більш чіткі формули-ґрадації основних ступенів розвитку духу - "су-б'єктивний", "об'єктивний" і "абсолютний" дух, - як згодом у "Філософії духу". Мистецтво ще не витлумачено як форму абсолютного духу, а віднесено до розділу "Релігія". В розділі "Абсолютне знання" жодного разу не вжито терміна "філо­софія". Геґель вважає, що філософія перестає бути філосо­фією ^любов'ю до знання") а стає Наукою ("дійсним знан­ням"). У розділі "Дух" в орбіту феноменологічного аналізу втягнено соціальні феномени, форми суспільної свідомості. На початку предмет протистоїть свідомості як щось чуже їй; в поступі історії духу ця чужість "знімається", долається. Причалом духу є тотожність знання і предмета. Кінець "Фе­номенології духу" є початком Науки (системи абсолютної філософії, її першої частини - логіки). Але є й глибший зв'язок: логіка - це "знята" феноменологія. "Буття", що по­стало як момент істини на першому щаблі феноменологіч­ного аналізу, стає першою категорією логіки Досить вибра­ти моменти тотожності знання і предмета, суб'єктивного і об'єктивного у феноменологічному русі, і ми отримуємо "Науку логіки". "Якщо в феноменології духу кожен момент -це різниця між знанням та істиною і рух, у якому ця різни­ця знімається, то наука, навпаки, не містить цієї різниці і її зняття, а оскільки момент має форму поняття, він об'єднує в безпосередній єдності предметну форму істини і самості, що знає себе. Момент виступає не як рух переходу - зі свідомості чи уявлення в самосвідомість і назад, а як його чиста форма, звільнена від його явища у свідомості; чисте поняття і його подальший рух залежать тільки від його чи­стої визначеності. Навпаки, кожному абстрактному момен­ту науки відповідає деяке формоутворення духу, що з'явля­ється, взагалі". У логіці дух виступає не у формі свідомості, а у формі мислення. Логіка має своїм предметом не пізна­вальні відносини суб'єкта і об'єкта, а відносини категорій, форм мислення, що тотожні з формами буття.

Наприкінці кілька слів про переклад. Запропонований переклад найважчої, і за змістом, і за стилістикою, праці Ге-ґеля - досить професійний і навіть не позбавлений певно­го художнього смаку. Адже не треба забувати, що філософ­ський текст, окрім усього іншого, ще й жанр літературної творчості.

Добре відомо, що абсолютно автентичний переклад не­можливий у принципі. Кожен переклад приречений бути інтерпретацією тексту, який перекладають. І та інтерпрета­ція, яку дістав текст Геґеля в перекладі П. Таращука, цілком має право на існування і не тільки заслуговує всілякого схвалення та уваги, а й, будучи першим перекладом, стано­вить непересічний внесок у формування української філо­софської термінології, розробка якої є нині одним з найго­ловніших завдань, якщо ми справді зацікавлені у збережен­ні та розвитку національної філософської традиції. Не ка­жучи вже про те, що ми вперше отримуємо українською мовою найважливіший класичний філософський текст, без засвоєння якого просто неможливе сучасне національне філософування.

Дата добавления: 2015-07-10