Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. думок і образів

Передмова

думок і образів. Значення всього, що є, полягає в тій ниточці світла, якою воно пов'язане з небесами; за­мість дивитися на це теперішнє, погляд ковзає понад ним, линучи до божественної суті, до, так би мовити, потойбічної теперішності. А очі духу вимушено ма­ють бути спрямовані на земне й пильно зосереджува­тися на ньому, і духові знадобиться чимало часу, щоб у заплутаність і глупоту, які приховують значення цьогобічних, земних речей, запровадити ту ясність, що властива лише неземному, й надати цікавості та слушності увазі до присутнього як такого, названого досвідом. Але тепер, здається, ми потребуємо чогось протилежного, бо чуття та інтереси людини так міц­но закоренилися в земному, що потрібна не менша сила, щоб піднести їх угору. Дух засвідчує таку свою виснаженість, що, немов мандрівник у пустелі, спраг­лий звичайної води, прагне, здається, аби відсвіжити­ся, бодай убогого чуття божественності. Цією дріб­кою, якою задовольняється дух, можна виміряти роз­мір його втрат.

Така невибагливість при отримуванні та ощадли­вість при даванні аж ніяк не личать науці. Той, хто прагне тільки повчати й огорнути туманом земне розмаїття свого існування та мислення, прагне непев­ної насолоди тією непевною божественністю, цілком може добачити, де можна задовольнити це прагнен­ня: адже йому дуже легко знайти спосіб захоплено, аж розпинаючись, базікати про щось. Але філософія повинна стерегтися прагнення повчати.

Ще меншою мірою ця невибагливість, яка зрікаєть­ся науки, повинна претендувати на те, що такий за­хват і каламутність становлять щось вище за науку. Ті пророчі балачки претендують, що вони є центром та основою, зневажливо поглядають на визначеність (horos) і зумисне утримуються від міркувань, заснова­них на понятті та необхідності, — як від рефлексії, що, на їхню думку, може перебувати лиш у сфері скінченного. Але, як є порожня широта, так є й поро­жня глибина; як є протяжність субстанції, що вилива­ється в скінченне розмаїття, не маючи сили підтри­мувати його єдність, так є і позбавлена змісту інтен-

сивність дискурсу, що, підтримуючи себе як чисту си­лу, яка не має вияву, стає тим самим, що й поверхо­вість. Сила духу велика тією мірою, якою він виявляє себе, його глибина глибока тією мірою, якою він, роз­кладаючи себе, спроможний поширюватись і втрача­ти себе. Водночас, коли це позбавлене понять субстан-ційне знання вдає, ніби занурило своє власне Я в сут­ність і, дотримуючись святості та істинності, філосо­фує, воно приховує від себе, що, замість відданості Богові, воно, зневажаючи міру та визначеність, радше то засвідчує випадковий характер свого змісту, то приписує Богові власну свавільність. Віддавшись не-скутому шумуванню субстанції, такі люди гадають, ніби, закутавши самоусвідомлення та зрікшись усякої тями, вони стануть Божими обранцями і Господь на­дасть їм мудрості уві сні, але саме з цієї причини те, що вони отримують і створюють уві сні, — теж лише мрії.

А втім, неважко добачити, що наша доба перехідна, народжується новий період. Дух розірвав із дотепе­рішнім світом свого буття та поняттями і намірився занурити їх у минувшину і взятися до праці свого пе­ретворення. Дух ніколи не перебуває у спокої, а зав­жди бере участь у поступовому русі. Але, як і у випад­ку дитини, коли після довгого періоду спокійного живлення 'перший віддих уриває всю поступовість неперервного процесу розвитку, — відбувається якіс­ний стрибок і народжується дитина, — так і дух, що формує сам себе, повільно і спокійно доростає до своєї нової постаті, один за одним втрачає елементи конструкції свого попереднього світу, і те, що він уже заточується, виказують лише поодинокі симпто­ми; легковажність, а водночас нудьга, які охоплюють сутнє, непевні здогади про щось невідоме — все це провісники наближення чогось іншого. Це поступове розкришування, що не змінює зовнішнього вигляду цілого, уриває схід сонця, що, наче блискавка, миттю висвітлює всю структуру нового світу.

Але цей новий світ має завершену реальність не більшою мірою, ніж новонароджена дитина, і про це дуже важливо пам'ятати. Уперше він виходить на сце-

24 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

Передмова 25

ну у своїй безпосередності, лише як поняття. Будівля аж ніяк не завершена, коли є тільки підвалини, і так само й досягнене уявлення про ціле не тотожне всьо­му цілому. Там, де ми хочемо побачити дуб із його могутнім стовбуром, розлогим гіллям і буйним лис­тям, нас аж ніяк не задовольнить, коли замість нього нам покажуть жолудь. Так само й наука, ця крона ду­ховного світу, аж ніяк не завершена на своєму почат­ку. Початок нового духу — це результат масштабного перетворення різноманітних форм культури, винаго­рода за звивисті, плутані шляхи й численні спроби та зусилля. Це ціле, що, пройшовши всі етапи послідов­ності, з протяжності знову повернулось у себе, тобто в утворене в результаті цього процесу просте по­няття цілого. Але реальність цього простого цілого полягає в тому, що попередні форми, ставши момен­тами цілого, знову розвиваються і формуються, проте вже у своєму новому елементі, маючи новонабуте значення й нову конфігурацію.

Новий світ постає спершу лише як ціле, приховане у своїй простоті, як загальні контури, натомість ба­гатство колишнього існування у вигляді спогадів і да­лі зберігається в свідомості. В новій формі, що з'яви­лася, свідомості бракує широти та докладності змісту, але ще більшою мірою бракує розвитку форми, за­вдяки якому можна ясно виявити відмінності та впо­рядкувати їх у точно визначені відносини. Без цього розвитку наука не матиме загальної збагненності і зберігатиме подобу якогось езотеричного скарбу, до­ступного лише поодиноким: езотеричного скарбу, бо наука дана тут лише як поняття, як своє внутрішнє; лише поодиноким, бо при першій, нерозгорнутій по­яві науки її існування перетворюється на щось оди­ничне. Тільки те, що цілком визначене, є ще й екзоте­ричним, збагненним, тим, що може опанувати і зро­бити своїм набутком кожен. Збагненність — це та форма, в якій наука пропонує себе всім, і той шлях, яким може дійти до неї кожен, і дійти з допомогою тями [Verstand] до раціональних знань — цілком слу­шна вимога свідомості, що підступає до науки: адже тяма — це мислення, взагалі чисте Я, а збагненне —

це вже знайоме і спільне як для науки, так і для нена­укової свідомості, і саме завдяки цьому ненаукова свідомість спромагається безпосередньо підступити до науки.

Наука, що тільки-но зароджується і ще не досягла ні повноти деталей, ні довершеності форми, стає че­рез це об'єктом докорів. Але якщо ці докори стосу­ються сутності науки, вони незаслужені, бо ж не мож­на не визнавати вимоги дальшого розвитку науки. Ця суперечність між наявним і розвиненим станами нау­ки, здається, є головним вузлом, що його нині розв'я­зує наукова освіта, ще не зовсім осягнувши ситуацію. Одна сторона наголошує на багатстві матеріалу та збагненності, а друга — щонайменше зневажає цю сторону й наголошує на безпосередній раціонально­сті й божественності. Якщо навіть перша сторона — завдяки чи то силі самої істини, чи то несамовитості другої сторони — змушена замовкнути, а з огляду на обставини ситуації почувається переможеною, вона через це, коли взяти до уваги вимогу розвитку науки, аж ніяк не задовольниться цим станом: адже та вимо­га слушна, проте не виконана. її мовчання тільки на­половину є наслідком перемоги другої сторони; це мовчання — ще й результат утоми та байдужості, які є наслідком постійних сподівань, що 'їх пробуджують і ніколи не справджують обіцянки.

З огляду на зміст представники другої сторони [Шелінґ та його школа] інколи досить легко спрома­гаються розгорнути його. Вони перетягують на свій бік багато матеріалу, звичайно, вже знайомого і впо­рядкованого, а оскільки переймаються здебільшого чимсь незвичайним і особливим, їм і поготів здаєть­ся, ніби вони вже володіють рештою того, з чим по-своєму впоралося знання, а водночас опанували й не-регульоване, підпорядкувавши таким чином усе абсо­лютній ідеї, яка, отже, стає начебто визнана в усьому і спромагається стати наукою в усій її широті. Та коли до цієї широти придивитися пильніше, виявляється, що її досягнено не завдяки тому, що якась одна ідея по-різному формувала себе, бо вона є безформним повторенням однієї 'ідеї, проте застосованої зовні до

26 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

Передмова

різного матеріалу, виснажливою підтримкою ілюзії різноманітності. Така ідея, що сама для себе, звичай­но, є істиною, насправді завжди стоїть біля свого по­чатку, якщо її розвиток полягає лиш у цих повторен­нях тієї самої формули. Якщо суб'єкт, пізнаючи, скрізь тягне за собою лиш одну нерухливу форму, міняючи тільки зовнішній матеріал у цьому незмін­ному елементі, то цей елемент пояснює те, що по­трібне, тобто самозародження багатства деталей і са-мовизначальні відмінності формування, не більшою мірою, ніж довільна фантазія про зміст. Це радше мо­нотонний формалізм, що з'ясовує відмінності до­сліджуваної матерії лише тому, що вона вже підгото­вана й відома.

При цьому ту монотонність та абстрактну загаль­ність проголошують абсолютом, і цей формалізм за­певняє, що нездатність задовольнитись абсолютом означає неспроможність збагнути позицію абсолюту і твердо дотримуватися її. Інколи самої можливості уявити собі щось по-іншому вистачає, щоб спросту­вати певну думку, і ця чиста можливість, ця загальна думка, має всю реальну вартість справжнього пізнан­ня, і так само й тут ми бачимо, що всю вартість при­писано загальній ідеї у формі, яка не має реальності, а розмивання всього диференційованого та визначе­ного, чи, радше, скидання його — без усяких церемо­ній та виправдань — у прірву порожнечі, видають за метод споглядання й розважань. Розглядати якесь конкретне буття так, немов воно перебуває в абсолю­ті, означає не що інше, як стверджувати: хоча про це буття тут сказано як про певне дещо, в абсолюті, в то­тожності А = А, чогось такого немає взагалі, бо там усе єдине. Протиставляти твердження, мовляв, в абсо­люті все тотожне, диференційному і вже завершено­му пізнанню чи пізнанню, що принаймні прагне і ви­магає завершення, тобто віддавати абсолют цього пізнання нічній пітьмі, коли, як повчає приказка, всі корови чорні, — це сама наївність пустого пізнання. Формалізм, оскаржений і висміяний філософією но­вітньої доби, знову виріс у лоні цієї філософії і, навіть коли всі дізнаються про його незадовільність та від-

чують її, аж ніяк не зникне з науки доти, доки пізнан­ня абсолютної реальності цілком з'ясує собі свою власну природу. Оскільки загальне уявлення про те, що треба здійснити, коли воно передує спробі здійс­нення, полегшує розуміння цього процесу, варто бо­дай приблизно уявити собі його, водночас сподіваю­чись, що за такої нагоди пощастить відкинути деякі форми, постійна присутність яких стоїть на заваді філософському пізнанню.

На мою думку, — думку, яку може виправдати тіль­ки виклад самої системи, — все залежить від того, щоб розуміти й виражати істину не тільки як субстан­цію, а і як суб'єкт. Водночас слід зауважити, що суб-станційність містить у собі універсальне, або безпосе­редність самого знання, так і ту безпосередність, що є буттям, або безпосередністю, для знання. Якщо уявлення про Бога як про субстанцію обурювало представників доби, за якої Богові дали таке визна­чення, то, по-перше, причина цього обурення поля­гає в інстинктивному відчутті, що в такому уявленні самоусвідомлення лише гине, але не зберігається; по-друге, протилежний погляд, згідно з яким мислення є тільки мисленням, а загальність — загальністю, — це та сама простота, тобто недиференційована, непору­шна субстанційність; по-третє, якщо мислення поєд­нує з собою буття субстанції і розуміє безпосеред­ність, або споглядання, як мислення, то й тут усе за­лежить від того, чи це інтелектуальне споглядання часом не занурюється знову в інертну простоту і не репрезентує саму реальність нереальним способом.

Крім того, жива субстанція — це буття, що справді є суб'єктом, або, що означає те саме, реальне наспра­вді тією мірою, якою є процесом самоутвердження або опосередкування з самим собою свого переходу в інший стан. Як суб'єкт вона є чистою простою не­гативністю і саме завдяки цьому — процесом роз­двоєння простого, процесом дуплікації, що утворює протилежність, і цей процес — знову-таки заперечен­ня цього байдужого розмаїття та зумовленої ним протилежності: істиною є тільки тотожність, що зно-

28 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

I іередмова 29

ву відновлюється, або відображення свого відобра­ження в іншому в собі, а не початкова єдність як та­ка і не безпосередня єдність як така. Ця істина — про­цес її власного становлення, коло, яке припускає свій кінець як свою мету і має цей кінець за свій початок, а реальним стає лише завдяки своєму здійсненню і своєму кінцю.

Можна, звичайно, говорити про життя Бога й бо­жественне пізнання як про гру, до якої вдається лю­бов сама з собою, але ця ідея опускається до повчань, а то й до піснятини, якщо їй бракує поважності, стра­ждань, терпіння і праці негативного. У собі це божес­твенне життя безперечно є непорушною тотожністю і єдністю з собою, яка не бачить ніякого клопоту ні в іншості та відчуженні, ні в подоланні цього відчужен­ня. Але це в-собі — абстрактна універсальність, у якій ми абстрагуємося від його природи, яка полягає в то­му, щоб існувати для себе, а отже, взагалі від саморуху форми. Якщо сказано, що форма тотожна сутності, то саме через це буде непорозумінням стверджувати, що пізнання задовольняється отим у-собі, сутністю, і могло б обійтися без форми, і що абсолютний прин­цип, або абсолютне споглядання, робить непотріб­ним реалізацію сутності й розвиток форми. Саме то­му, що форма не менш необхідна сутності, ніж сут­ність сама собі, сутність слід розуміти й виражати не просто як сутність, тобто як безпосередню субстан­цію або як чисте самоспоглядання божественного, а і як форму, і то в усьому багатстві розвиненої форми; тільки завдяки цьому вона буде сприйнята й вираже­на як реальна.

Істина — це ціле. А ціле — це сутність, що досягну­ла завершеності тільки завдяки своєму розвиткові. Про абсолют слід сказати, що він, по суті, — резуль­тат і лише наприкінці є тим, чим є насправді, і саме в цьому полягає його природа — бути реальним, су­б'єктом або самостановленням. Хоч яким суперечли­вим може видатися твердження, ніби абсолют, по су­ті, слід розуміти як результат, одне невеличке мірку­вання усуває цю ілюзію суперечності. Початок, прин­цип або абсолют, виражений спершу та безпосеред-

пьо, — це лиш загальне. Слова "всі тварини" аж ніяк не можуть правити за всю зоологію, і так само й сло­на "божественне", "абсолютне", "вічне" і т. ін. не вира­жають того, що міститься в них, але фактично лише такі слова виражають споглядання як щось безпосе­реднє. Те, що є чимсь більшим, ніж одне таке слово, є бодай просто переходом до речення, містить процес переходу до іншості, який треба скасувати, є опосе­редкуванням. Саме це опосередкування гидливо від­кидають, і то начебто через те, що від абсолютного пізнання відмовляються, коли з опосередкування роб­лять щось більше, ніж просто твердження, що воно не абсолютне і не існує в абсолюті.

Оце гидливе відкидання породжене, власне, незна­йомством із природою опосередкування і самого аб­солютного пізнання. Адже опосередкування — не що інше, як самототожність, що сама себе рухає, або ж відображення в собі, момент Я, що існує для себе, чи­ста негативність, або, коли звести її до чистої абстра­кції, просте становлення. Я, або становлення взагалі, опосередкування, саме завдяки своїй простоті є без­посередністю у процесі становлення і самою безпо­середністю. Ми, отже, неправильно розуміємо приро­ду розуму, коли виводимо відображення за межі істи­ни і не вважаємо його за позитивний момент абсо­люту. Саме відображення робить істину результатом, але водночас скасовує протилежність між результа­том і його становленням, бо це становлення теж про­сте, а отже, не дуже відрізняється від форми істини, що в результаті видається простою; це радше повер­нення до простоти. Якщо ембріон у собі цілком є лю­диною, це аж ніяк не людина для себе. Людина стає людиною для себе лиш у формі розвиненого розуму, що зробив себе тим, чим він є в собі. Тільки це стано­вить її реальність. Але й сам цей результат — проста безпосередність, бо є самоусвідомленою свободою, що полягає сама в собі й не відсуває вбік і не лишає там суперечності, а примирюється з нею.

Сказане можна висловити й по-іншому, сказавши, що розум — це доцільна діяльність. Піднесення так званої природи над хибно сприйнятим мисленням, а

Зо

Дата добавления: 2015-07-10