Діалектика і проблема універсального методу пізнання

Питання

1. Проблема філософського методу.

2. Методологія діалектичного методу пізнання.

3. Альтернативні методи пізнання.

Проблема методів пізнання завжди була актуальною в філософії. Саме розроблювана методологія пізнання визначала місце філософії у природознавстві, її приналежність до науки, її статус як «науки на­ук», деривата чи денотата науки. Специфіка філософського методу пізнання в тому, що вона досліджує основи інших наук. Тому не мож­на зводити філософські докази або аргументацію до фізичних аргумен­тацій. Філософія безпередпосилочна з боку своєї методології. Вона шу­кає граничні основи дійсності і тому часто космологічна. Філософський метод пізнання менше пов'язаний з обмеженнями наукових принципів і у ньому більш якраво виражена евристична функціяз точки зору передбачення'напрямів розвитку. Але оскільки знання єдине, то, ви­ступаючи з наукових позицій, філософія стає наукою, а наука —філософією.

Проте філософський метод пізнання все ж необхідно відрізняти від науково-прикладного. Філософія наука тією мірою, в якій вона має свій метод, об'єкт і предмет дослідження. Відмінність філософських методів пізнання від інших у тому, що вони є унікальними, всезагаль-ними, загальнонауковими. Для всіх галузей знання і науки вони є за-гальнометодологічною основою для дослідження, задаючи систему вихідних принципів наукового пошуку.

Це відноситься і до об'єктафілософського пізнання. Ним висту­пає весь світ і його позамежні сфери, а також сама людина в її при­родно-космічному континіумі («універсальна людина»). Це також уся реальність як вихідний принцип буття, граничні основи світобудови як єдиної цілісності.

Предметомфілософського дослідження є найбільш яскраві і по­тужні аспекти буття, світопроявлення, його предикати і денотати, його всезагальна типологія (родова, видова, функціональна), аспектація світобудови і пошук знання про нього за різними основами: онто­логічною, гносеологічною, духовною, а також культурологічною, соціологічною, етичною та іншими.

Наука суттєво звужує філософські задачі. Швейцарський філософ Г.Мерсьє вважав, що філософська культура пізнання розви­вається за чотирма напрямами, серед яких наука — лише один із на­прямів: наука, мистецтво, морі^ііь, містика. Функція філософської культури — висвітлити ці магістральні шляхи пізнання і утриму­вати його в руслі філософського пізнання. Наука ж намагається, на думку Мерсьє, поширити свій вплив на філософію, на дух (що у свій час робила релігія), закріпостити духовність людини, зв'язати її кано­нами науки. Звідси агресивність науки, її аморалізм з постійними на­маганнями виправдати свою аморальність (як у випадку з атомною бомбою), апологія «сірого прогресу» (позадуховного, «агресивного про­гресу»), агресивна експансія на всяку духовність, в зазіханнях пред­ставляти духовність одноосібне (Г, Башляр — «нова раціональність» як «науковий дух». Тут і заперечення мистецтва як загального методу пізнання, споглядання-спостереження, духовно-моральних імперати­вів людського буття (самовдосконалення, духовна самореалізація та інших). Філософія веде людину до духовної свободи, наука — до тех­нологічного сурогату свободи, повної залежності від створеного тех­нотронного оточення.

Філософія, утверджуючи методологічну культуру пізнання, вва­жає культуру пізнання в пізнанні культури, і ототожнює пізнання істин культури і буття з самопізнанням людиною своєї духовної сутності.

Дата добавления: 2015-07-08