Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Духовно-ціннісні основи людини

Читайте также:
  1. Бог є самобуття». Існування речей відокремлювалось від їх сутності, таким самим розщепленим виявлялось і буття людини. Сутність та існування збігались лише у бутті бога.
  2. Духовна культура людини.
  3. Клест-сосновик — Loxia pytyopsittacus
  4. Культура людини в епоху палеоліту
  5. Культура творчої самореалізації людини
  6. Основи консервування молока і види молочних консервів

Питання

1. Духовна сутність людини.

2. Духовна сутнісна сила людини, характер її прояву і функціонування.

3. Проблеми людської самореалізації.

До поглядів про духовну сутність людини як її головного«ант­ропогенного начала», про необхідність всемірного розвитку цього ду-ковного начала для самоспасіння людини від деградації і виродження приходять усі філософи німецької класичної школи (Новий час). Вони по-різному ці погляди викладають, але всі відходять від релігійної ма­ни і підходять до суворих наукових критеріїв. Принципіально нового вони мало що несуть з часів анти"чост1, але надзвичайно важливі з точки зору вибудовування філософської аргументації і наукової дока­зовості. За минулий ч іс від античного періоду люди втратили здатність до природного духовно-чуттєвого спостереження, а філософи — до на­турфілософського методу пізнання, до дослідження натурфілософії ду­ху, духовного логотичного та ейдетичного відчування (методом «сприймання чуттів на дотик»). Людина з природного об'єкта перетво­рилась у «трансцендентального суб'єкта» і тільки останнім часом відбулося «велике відкриття» людської суб'єктивності як об'єктивності

Прирощення знання про сутність людини в Новий час знайшло своє вираження у такому:

духовна сутність людини як здатність до пізнання і виробництва знання;

моральність і здатність до морального самовдосконалення за люд­ськими моральними імперативами;

здатність до творчості і творчої діяльності, котра розуміється як уміння саморозкриття своєї духовної сутності;

духовна сутність людини як розгорнута емпірична реальність, яку людина безпосередньо творить як буття діяльності;

як зв'язуюча ланка між субстанціональним буттям і буттям люд­ської діяльності (щодо самовдосконалення) як забезпечення синтезу буття і діяльності, здійснення діяльності за законами духовного буття;

як спосіб відтворення субстанціональності людини в нових люд­ських репродукціях (функція духовного успадкування);

як спосіб забезпечення земного безсмертя людини в духовній культурі (через створені твори мистецтва, пам'ятки людської думки,неминущі цінності);

духовна сутність як свобода волевиявлення, свобідна воля;

як дух-суб'єкт, що філософствує;

як самосвідомість, позбавлена самості людини, самосвідомість на­явності внутрішнього буття субстанції;

духовна сутність як всезагальна любов і пізнання за етикою все-загальної любові;

як для себе існуюче буття, в якому збігається сутність і існування;

духовна сутність як субстанція, здатна до саморозрізнення у все-загальному субстанціональному бутті; розрізнена субстанція, індиві­дуалізована субстанція;

як діалектична єдність, синтез буття і його протилежностей, ко­нечного і безконечного, минущого » вічного;

духовна сутність людини як мікрокосм.



Як бачимо, предикати духовної сутності людини стають досить різноманітними і їх можна було б примножити, але, звичайно, є об­меження в концептуальних посилках. Головна трудність полягає і знаходженні і пізнаванні духовної сутності, в наявній здатності до її розвитку (розкриття) і сила наміру до цього (інтенція). Мова йде про чуттєвий досвід, про чуттєву представленість духовної сутності як емпірічної реальності, без чого вона залишається пустою абстракцією.

СУТНІСНІ СИЛИ ЛЮДИНИ вихідним пунктом свого діяння мають духовну сутність людини, і тому виявляють себе як дію духов­них сил. Подібна сила виникає внаслідок певного внутрішнього на­пруження, але це не напруження нерозв'язаності, а як вольове уст­ремління, творче натхнення, пізнавальний подив, захоплення відкриттям, твердість наміру, ціу ігання мети, повний аутизм, аспек-тація нового, вибіркове чуття (чуттєзнання), вибудовування домінанти, переживання, що контролюється, утримання смислу, па­фос пізнавання, катарсис духовної праці. Це особливе ДУХОВНЕ НА­ПРУЖЕННЯ, яке породжує при полярному суміщенні концентрацію на своїй сутності як на всезагальній і рефлексію як свобідне психічне діяння а стані концентрації («концентрація-рефлексія»), У подібному стані духовного напруження людина починає розпізнавати свою суб'єктивність <оЯ-суб'єкт») від свого природного начала («Я-об'єкт») і розуміти, що вона суб'єкт як о(7єкт для самовідкриття і самопізнання, що для-себе-ціль, самоціль, самоовєкт-для-себе.

Загрузка...

Проте головне інше — людина в стані духовного напруження здатна на такому самому рівні самоовєктивності сприймати і інших людей: їхні думки, погляди, уявлення, установки, позиції, залишаючи свою суб'єктивну оцінку, приймаючи такими, якими вони уявляються іншими людьми і висловлюються ними. Інакше кажучи, людина здатна сприймати іншу людину невикривлено, приймати погляди іншого як самоціннісні, розуміти цінності іншої людини, при цьому не обов'язково поділяючи їх. Це те, що нази­вають у соціальному плані терпимістю, толерантністю, лояльністю, комунікативністю, здатністю до спілкування, товариськістю.

Духовна напруженість створює особливе духовне поле взаємодії людей між собою і внутрішньої взаємодії з самим собою. Поле —яксоціальне напруження призводить до соціального катаклізму, за яким іде катаклізм тектонічний.

2, Ціннісна індивідуалізація, що веде до історичного культурно-ціннісного єднання людей Це ціннісна індивідуалізація та об'єднання людей за історичним часом їх розвитку і вдосконалення. Вони стали можливими внаслідок уявлення про дух як про абсолютну і універсальну цінність у всі часи.

Ціннісна індивідуалізація дозволяє людині оволодітиісторичним часом, відчути своїми сучасниками людей далекого минулого, побачи­ти неминущість знайдених ними духовних цінностей, їх загальнопри-належність, побачити свою часову перспективу духовного вдоскона­лення, порівняти свій духовний цілях з духовним шляхом інших ве­ликих людей. Якщо спілкування людей (як духовне спілкування-діяння) виявляє наявність духовного простору у кожної людини, то ціннісна індивідуалізація цього простору робить його якісно визначеним, установлює ціннісні орієнтири духовного сход­ження. Тобто досягнення кожної людини на цьому шляху є са-моціниими поза її соціальним і матеріальним статусом. У прикладних термінах її можна визначити як духовно-ціннісну силу (аксіологічна сила). Гї всезагальний характер також самоочевидний, як і духовно-комунікативної сили. «Ціннісне бачення» людини, що духовно удоско­налюється, в міру своєї духовної сутності переноситься на все оточу­юче: «знання як цінність», «людська історія як цінність», «тваринний світ як цінність», «суспільні норми як цінність», «право як цінність» і т.д., нарешті, — «людина як цінність». Ціннісне бачення, наприклад, соціального оточення усуває соціальний антагонізм між людьми (ве­лика «духовна революція», про яку мріяв Л.Толстой), тому що кожна людина стає самоціллю (для-себе-ціллю). Тут є наявне повернення до античноюї людини як природного об'єкта, у наш час — як «соціаль­ного об'єкта». Суспільство лише допомагає людині суб'єктувати свою соціальну об'єктивність, виявити свою індивідуальність (яка не­подільна, отже, знаходиться поза експлуатацією людини людиною), виявити своєрідність духовної сутності 1 створити базові умови для Її

самоздійснення (соціальна культура, освіта, соціальна екологія, нау­ка).

Духовно-ціннісна сила є носій духовних цінностей, наприклад, істин духу, істинносутності людини. За рухом цінностей можна розрізнити часові процеси в духовному просторі людської сутності. А саме — посилення ціннісної значущості тих чи Інших духовних мак­сим та імперативів, виявлення нових цінностей, рух-процесе як шлях сходження від* однієї цінності до іншої боо до більш глибокого ро­зуміння тієї самої цінності. У духовному просторі панує не фізичний і не психічний час, а «ціннісний час». Ним вимірюються інтервали духовного руху як процессу самовдосконалення людини і сходження до більш високого опанування своєю духовною сутністю. Це часовий вимір за ціннісною мірою. З цих позицій стає біль'ч ясним і зміст «про­стору людського спілкування» як базис комунікативної сили людини

— це спілкування між людьми за ціннісною мірою. Ця їх взаємодія-комунікація в якості «аксіологічних суб'єктів», у якій людина виступає як цінність. У такій ціннісній комунікації представлений не тільки обмін-ознайомлення з ціннісними поглядами один одного, але скоро­чення-вирівнювання часового розриву в їх напрацюванні. Адже тоді не треба переживати цілі історичні епохи або прожити життям іншої людини, щоб скласти уявлення про ті чи інші ціннісні об'єкти. Головне

— адекватно сприйняти їх у процесі ціннісної комунікації: в цьому полягає основний смисл і значення комунікативного обміну як при-лу-чення до сутності один одного.

У такому комунікативно-ціннісному континіумі виявляє своє са­мостійне духовне існування просторово-часова сфера сутнісного бут­тя людини. Саме у ній і починається розгортання дії (діяння) її сутнісних сил. У соціумі вона отримала визначення соціального про­стору і соціального часу. Одразу виникає запитання: в чому ж пред­ставлений зміст подібного діяння? Дією духовно-пізнавальних сил лю­дини, яка виступає вже не в ролі аксіологічного, а «гносеологічного суб'єкта».

3. Пізнавальне прагнення до творчої екзистенції, тобто до синте­зу буття і діяльності, до здійснення творчих начал у сутності людини в реальному бутті-діяльності. В соціальній сфері подібна дія духовно-пізнавальних сил людини (когнітивна сила) представлена найяск­равіше наукою. Саме в ній знаходить свою найповнішу натуралізацію «науковий дух» людини, який на несвідомому рівні часто фіксується як «дослідницький інстинкт». У такій когнітивній дії відбувається ду­ховне осягання істини як емпіричної реальності, досягається істйннісне знання неапріорним шляхом. Воно вже не обмежене за люд­ською самістю, тому що випробуване за людською сутністю. Таким чином духовний просторово-часовий континіум стає духовним космо­сом, реалогнозисом, живим знаниям. В історії філософії багато мисли­телів під цим фактично і розуміють «субстанцію», тобто існуюче знан­ня знання («абсолютне знання»). Містифіковане, на перший погляд, судження «відтворення субстанції»означає не більш яквідтворення знання,тобто його прирощування шляхом духовно-пізнавальних дій. Останнє якраз упускається — мова йде про «істйннісне знання», ду­ховне знання, а не апріорне або наукоподібне квазізнання (цей момент добре вловлювали Кант і Фіхте. останній і створював своє «науков-чення» саме про істйннісне знання).

У цьому пункті завжди виникає принципі;! пьна філософська про­блема: чи має знання онтологічний статус. Йдсиіся, звичайно, не про його предметне втілення в продуктах людської діяльності. Вернадський висунув гіпотезу про онтологічне буття ноосфери саме в такому ас­пекті, заявляючи про неї як більш високий ступінь існування після біосфери. Проте гіпотеза покищо не доведена.

У духовно-пізнавальній дії безпосередньо представлено знання-буття. Дія духовно-пізнавальної (когнітивної) сили скерована на ство­рення творчої екзистенції як «віртуальної дійсності». Вона творить­ся самою людиною в процесі реалізації духовно-пізнавальної дії її ду­ховної сили. Чи можливо це? Сучасна фізична наука відповідає: так, можливо. Зг багатьма даними сучасного фізичного знання:

по-перше, виявлено існування особливих елементарних частинок — віртуальні частинки, які можуть утворювати віртуальні компо­зиції, паралельні фізичному світові або суміщених з ним;

по-друге, виявлені елементарні частинки — тахіони, здатні змінювати звичайний хід часу і утворювати свої часові континіуми;

по-третє, виявлений просторовий ефект кварків, який полягає в явищі «конфаймента», просторовому самозапиранні: чим більше вони віддаляються, тим сильніше притягаються (що обернено гравітаційно­му закону Ньютона).

Це свідчить про те, що з простором і часом можуть відбуватися певні еволюції, вони можуть змінювати свої звичайні властивості, як і сама фізична реальність. В умовах доведеності психокінетичних фе­номенів людини, її здатності певним чином безпосередньо впливати на матеріальні об'єкти, створення «внутрішніх реальностей» є вже зовсім простою справою. Ця внутрішня віртуальна реальність знання не більш як «креативна реальність»менталосфери людського мозку, його внутрішнійдуховний космос знання. Людям творчої праці він добре знайомий і робота з ним — це буденна справа. Інша річ, що така здатність у потенціалі закладена в духовній сутності кожної людини, і вона вільно чі невільно нею користується, створюючи ті чи інші «дух-об'єкти» в якості зовнішньопокладеної цілі. Але вона, як правило, роз­винена слабко і не управляється як духовна сила.

4. Емоційно-вольове самоуправління.Це духовна сила спрямова­ності її дії п'а одночасного посилення її діяння. Вона спрямовує ду­ховні процеси в креативній реальності менталосфери людини, здатна посилювати цю реальність за рахунок емоційної дії (по типу «ефекта ефектора»), дає векторну направленість розкриттю духовної сут­ності людини і підкріплює зусилля людини у цьому напрямі. У психічному плані вона володіє гіпнотичним впливом придушення психічної сили іншої людини (перетворена дія в межах людської са-мості і поза духовною сутністю). Духовний феномен волі та емоційної насолоди відіграє в людській історії гіпертрофовану роль: «воля до вла­ди», античний гедонізм і сучасна «сексуальна революція», психоволь-ове кодирування людей, викликання наркотичних галюциногенних надемоцій, нарешті, експерименти по «психічній війні», пов'язаної з масовим емоційно-вольовим психокоригуванням людей.

У духовному космосі призначення емоційно-вольової (чуттєво-психічної) сили людини зовсім інше. Це сила свобіднаго здійснення пізнавальної діяльності, створення творчих екзистенцій (віртуальних і креативних реальностей), сила переміщення в духов­ному космосі, наприклад, переходу від одного тематичного репертуару пізнання до інцпго тематичного репертуару, сила ціннісного саморуху, концентраційна і рефлекторна сила, сила відбивної здатності психіки, у тому числі і розрізнення гностичних істин у духовній свідомості, сила зв'язування різних рівнів духовної сутності людини, сила прагнення і духовного сходження. Емоційно-вольова сила вже за своїми функціями повинна володіти великою духовною енергетикою як сила-джерело і сила-перенощик духовної енергії. Це реальцісна си­ла духовного космосу, те, що К.Е.Ціодковський визначив у відношенні до фізичного космосу як «космічна воля», яка підкоряє людину певним космічним законам буття.

Але емоційно-вольова сила має і свою домінанту, яка самоор-ганізовує всі дії в одному і головному напрямі — вона орієнтує людину на духовну самореалізацію.

5. Самореалізаційна інтенція.Це сила, що спрямовує людину до повчиш саморозкриття своєї духовної сутності. У своєму предмет­ному втіленні вона постає як світ людської культури («друга приро­да»), техногенна цивілізація, планетарний антроіаїкомплекс, єди­ний земний соціум, у перспективі — земнокосмічна цивілізація (якщо будуть витримані екологічні критерії).

Але в духовному плані вона носить зовсім інший характер:

а) це та сила, яка природну конечність людини робить духовно-передвічною (за часом буття духу) і безконечною за реальним часом життя; не торкаючись різних аспектів безконечності життя конкретної людини, досить вказати на духовну безчасність загальнолюдського Індивідууму, який у своїй духовній неподільності постає в «суб'єктумі» людини (актуально) з часу античності (а по-філософському непрояв-лено набагато раніше); з усією визначеністю можна сказати, що така всезагальна людина як універсальний суб'єкт буде існувати на весь історичний період часу, відміряному людській цивілізації;

б) це та сила. яка поєднує людську своєрідну сутніст» (як окЬему духовну сутність) з духовним Всесвітом, підносить її з рівня індивідуальної своєрідності до рівня універсальної всезагальності. Це і є повне саморозкриття, а за ним — і повне самопізнання людиною своєї духовної сутності як всезагальної.

Алегорично можна намалювати таку картину духовної світобудови. Духовний простір утворює «духовне небо», духовний час є заповненість простору духовними процесами, які знаходяться у стані сходження. Духовне знання представлене «духовним сонцем», а ду­ховна реальність є система самоуправління духовним космосом. Ду­ховний розвиток представлений як результат роботи механізму духов­ної світобудови, що слморегулюється, тобто духовною гармонією.

Дія першої духовної сили в їх загальній структурі відповідає на питання — на чому базується духовна світобудова? Друга сила — як існує подібне духовне утворення? Третя сила — що вона являє собою за змістом? Четверта сила — як працює подібна вселенська конст­рукція? П'ііта сила — куди спрямована духовна світобудова і який ре­зультат її буття-діяльності?

Щоб став зрозумілим зміст проблеми самореалізації, можна на­вести дані сучасного американського соціолога Янкеловича. За його концепцією, яка підтверджується соціологічними даними, існують два основні типи особистості (архетипи). Вони сформувалися у Новий час під впливом етики протестантизму. Перший тип особистості дотри­мується «етики самозречення», другий тип — «етики самоздійснення». Якщо перший тип був характерний для XVII—XIX ст, то другий тип —' для теперішнього часу. «Етики самоздійснення», за даними Янке­ловича, дотримується до 80% американців, причому вона виражена у них у граничному значенні як «жадання самоздійснення».

Наявна зміна парадигми людського існування. Спостерігається швидка соціальна еволюція на основі зміни духовної домінанти — по­долання «людини приреченої» (долею до буття) на користь становлен­ня «людини, що самозвільнюється» (своєю духовною сутністю).


Дата добавления: 2015-07-08; просмотров: 267 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Філософське вчення Платона про світобудову | Філософська система Арістотеля | Тема 4. МАТЕРІЯ І МАТЕРІАЛЬНЕ БУТТЯ СВІТУ | Простір є форма існування матерії в таких всезагально-універсальних як протяжність, упорядкованість, структурність. Простір можна розглядати як спосіб збільшення існування. | Тема 5. СВІДОМІСТЬ І ПСИХІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ | РОЗВИТОК ФОРМ ВІДОБРАЖЕННЯ В ПРИРОДІ | Філософська творчість Г.Сковороди як передумова становлення класичної філософської думки в Україні | Філософія духу — головний мотив філософських пошуків класичної вітчизняної думки | Основні риси національної філософської культури | Людина в системі наук |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Духовність як суб'єктивована соціальність.| Культура творчої самореалізації людини

mybiblioteka.su - 2015-2020 год. (0.017 сек.)