Філософська творчість Г.Сковороди як передумова становлення класичної філософської думки в Україні

Питання

1. Космізм теорії трьох світів і двох натур людини.

2. Духовна антропологія Г.Сковороди.

3. Концепція самопізнання та етика «доброї волі» Г.Сковороди.

Класична філософська думка в Україні має свою історію, яка ве­деться з часу заснування Києво-Могиляиської академії та діяльності її перших випускників (XVII—XVIII ст.). Заснована у 1632 році П.Мо­гилою (який згодом став Київським митрополітом), Академія стала ду­ховним центром українського народу. В середині XVIII ст. з'являються перші філософські праці її вихованців: І.Пзеля «Твір про всю філософію» (1645—1646), «філософські аксіоми» (1646), пізніше «Логіка» Ф.Прокоповича (1707-1709). У них ми бачимо перший сис­тематичний виклад вітчизняної філософської думки. Вона стояла на висоті свого часу, у ній знаходить відображення як європейська кла­сична філософія, так і вельми сильні елементи національної філософської творчості. Загальновизнано, що вона мала великий вплив на мислення і розвиток ученості Північної Русі, Москви. Ук­раїнські мислителі, будучи тісно пов'язані із західною філософською думкою, здійснюють численні переклади іноземних філософських праць. Часто багато які українські філософи продовжують своє навчан­ня за кордоном і Москва проявляє явне прагнення залучити південно­українських учених на свій бік. Значний прогрес розвитку вітчизняної думки спостерігається у натурфілософії, гносеології, психології, державно- праврвих ідеях («Конституція» вихованця Академії П.Орлика).

Після насильственного закриття Академії царським самодержав­ством у 1817 р. ЇГінтелектуальні сили використовуються Росією і даль­ший розвиток національної філософії переважно відбувається на транснаціональному грунті. Київська школа філософської думки відроджується тільки у другій половині XIX ст.: П.Д.Юркевич, В.В-Ле-севич, Г.І.Челпанов, Н.Я.Грот та ін,

Спадкоємність у розвитку класичної філософської думки в Ук­раїні і новий потужний імпульс для її прогресу здійснив Г.С.Сковорода (1722—1794). Його філософська творчість визначила характер і спря­мованість національної філософії на тривалий час, вона відчутна і до­тепер.

Основні філософські праці Г.С.Сковороди: «Сад божественних песней», «Наркисс», «Диалог, или розглагол о древнем мире», «Разго-вор дружеский о душевном мире», «Разговор, називаеммй Алфавит, или Букварь мира», «Икона Алкивиадская», «Убогий Жайворонок», «Потоп змиин».

Відомий вітчизняний філософ В.В.Зеньковський, який створив багато в чому унікальну працю *-^торія російської філософії» і чимало зробив для розвитку класичної філософської думки в Україні і розпов­сюдження національних філософських ідей у світі, писав, що Г.С.Ско­ворода «перший філософ на Русі в точному смислі цього слова». Філософію Сковороди він уважав глибоко оригінальною, і вона була безсумнівно продуктом його особистої філософської творчості. Зень-ковський називав Сковороду «російським Сократом», але, що цікаво, і сам Сковорода ставив собі це за свідому мету і «замислив розумом і побажав волею бути Сократом на Русі»².

Філософію Сковороди можна розглядати як певний історичний підсумок попередніх п'еріодів розвитку вітчизняної філософської думки і як попередника сучасної філософської думки в Україні. І в цьому розумінні Сковорода — сукупне філософсько-історичне явище і в такій якості його філософські ідеї і побудови виходять далеко за межі власне " вітчизняної філософії і належать усім слов'янським народам, є загаль­носвітовою цінністю.

Сковорода у своїй філософській творчості використовував різні методи, що давало підстави дослідникам його спадщини відносити Ско­вороду до різних філософських напрямів, найчастіше представляти як релігійно-містичного філософа. Але не можна відокремити життя філософа від його філософських поглядів, а жив він далеко не за релігійними критеріями і провів життя у мандруванні, заповівши на­писати на своїй могилі афоризм «світ ловив мене, але не спіймав». Метод викладу його філософських розвідок — алегоричний. Метод аналізу і міркування — антитетичний, метод антиномій. Метод філософської рефлексії і самопізнання — інтуїтивно-містичний.

Метод дослідження людини і природи — метафізичний. Метод пізнання вищого божественного світу — символічний. Метод його природно-здорового сприйняття дійсності, у відповідності до якого він побудував своє особисте життя, можна було б назвати методом «безпосередньої діалектики». Сковорода безпосе-редньо-діалектично будував уже своє існування, не відділяючи своє міркування про життя від самого життя, що є свого роду «екзи­стенціальний синкретизм», «екзистенціальна діалектика» з централь­ним принципом «жити згідно з натурою».

Подібний методологічний плюралізм давав підстави деяким його дослідникам відносити Г.С.Сковороду до еклектиків, уважати його або пантеїстом, або дуалістом. Але фундаментальне вчення Сковороди про «три світи», на якому будується вся його філософська творчість, дає підставу твердити, що Сковорода — філософ-косміст, який у всіх своїх філософських побудовах розробляв наскрізну ідею космічності людсь­кого духу, духовної сутності людини і її духовних сил.

¹ Зеньковський В.В. История Русской фнлософии. — л., 1991. — Т.1. 4.1.

ТЕОРІЯ ТРЬОХ СВІТІВ. Світобудову Сковорода уявляв як таку, що складається з трьох світів. Перший світ — це світ природи як «світ обітельний», тобто світ для всезагального буття всього існуючого. Він — «світ світів», «великий світ», макрокосм. Другий світ — це світ лю­дини і суспільства в цьому «обітельному світі», існуючий як «малий світ», мікрокосм. Третій світ — це світ символічний, або біблейський як світ вищий, божественний, надприродний. Людський мікросвіт — не надприродне явище, він «сство», «натура» природи і виникає з мак­росвіту. Мікросвіт є природне продовження макросвіту, макрокосм відбивається і продовжує себе в людині.

Світ перший і другий відкриті для людини, тому що вони видимі і матеріальні. Тут «природа є первоначальна, всьому причина і при­чина, що саморухається». Інша справа «світ символів», третій світ. Для людини він невидимгй, тому що має внутрішню духовну причину. То­му він утруднений для людського пізнання і розуміння. Його опис дає Біблія, але він не вищий за «бабські казки». Потрібне раціональне, розумне тлумачення біблейських сюжетів про походження світу. Тому для пояснення «світу символів» найбільш розумним і раціональним є алегоричний метод, алегоричне тлумачення Біблії.

ТЕОРІЯ ДВОХ НАТУР. У цій теорії Сковорода здійснює спробу пояснити універсальну структуру трьох світів. Його припущення є, можливо, геніальним. Кожний із світів за своєю структурою єдво-сутнісний, двоприродний світ. Перша сутність — зовнішня, видима і має матеріальну природу.Друга сутність — вн; чірішня, невидима і має духовну природу.Людина — двосутнісна істота, яка одночасно на­лежить двом натурам. Вона має матеріальне і «духовне тіло»: як «двоє в одному і одне у двох, нероздільне і неістинне ж». Видима натура — це «тварний світ» («тварь»), невидимий світ — божественний світ («бог»). Цілком очевидно, що бог Сковороди розчинений у природі і людині як внутрішня сутність речей і закономірність світобудови, і він особисто намагався шляхом містичної інтуїції проникнути у цей не­видимий світ і побачити його очно.

ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ. Вона — центр філософсько­го світогляду Сковороди. Тут можна побачити три найбільш цікаві концепції.

1. Концепція «двох тіл» людини. Вона прямо виходить з його теорії «двох натур». Володіючи двосутністю, людина тим самим є ме­тафізичною істотою. Вона — втілення двох тіл: «тіла земляного», тобто матеріального («тілесність») і «тіла духовного». У, духовному началі людини міститься «правда божа», тобто певна духовна етика: «правда», «істина», «доброчесність».

Духовне тіло проявляє себе в людині двояко:

а) як «іскра Божа», яка є «похованою в людині»;

б) як таке, в якому «таїться Дух Божий»: саме він є «істинна людина», він несе у собі духовний «логос» «небесної людини», Христа. Індивідуальність у нас — це «істинна людина», яка невіддільна від «небесної людини» («вселюдини»). Таким шляхом у людині сходиться індивідуальне і вселюдське, вона є їх цілісним осереддям.

У цьому пункті у Сковороди метафізика людини переходить у діалектику людини. Він не впадає у моральний утопізм порятунку лю­дини через дух божий, який таїться у ній. Він чітко бачив у глибині кожної людини і «царство боже» і «царство зла», які створюють у ній «вічну боротьбу». У цій боротьбі утверджуєтьсядуховна сутність людини, але вона може переходити і в зле начало. Ці положення Ско­ворода розвинув у своїй етиці,

2. Концепція «духовного серця». Духовне серце людини е його душо. Духовна сутність людини проявляє себе через її душу. Духов­ному тілу відповідає і духовне серце: «сердце єсть корень й существо. Всяк єсть тем, чье сердце в нем»¹. Духовне серце — це «бездна, кото-рая все обіемлет», а її ніщо вмістити не може. Але це не пуста безодня, а безмірний континіум думок (духовних думок), вони — живильне джерело розвитку людини: «Что єсть сердце, если не душа? Что єсть душа, если не бездонная мислей бездна? Что єсть мисль, если не ко-рень, семя, зерно всей нашей плоти-крови, й прочей наружности?» «Мисль єсть тайная пружина всей нашей телесной машини». Людина — це її «тілесна машина» і «духовне серце», душа.

Знову слід підкреслити, що в концепції духовного серця Сково­роди немає нічого містичного. Він бере бібдійське поняття і раціоналізує його, доводячи до діалектичного осмислення. Духовне серце, душа не є абстрактне поняття. Тут можуть поєднуватись про­тилежності. Існують два роди душ:«хамське серце» і «чисте серце». Основа чистого серця-душі цілком матеріальна — це серце «трудолюб-ствующее», обто душа, яка любить працю, істинна людини з чистим серцем — це «вол молотящий», тільки в невпинній праці і розвива­ються кращі якості людської душі. Головне серед них — це доброта, представлена як «добре серце».Добро пробуджується працею покли­кання, і вона духовно наповнює серце людини — це «дух благочестя», «дух премудрості».

3. Концепція «сродності» • покликання людини. Щоб знайти саму себе, відкрити в собі справжню духовнулюдину і розвинути чуйність, людина повинна слідувати своєму покликанню. Жити за своєю людською натурою — це значить працювати в «сродном деле», знайти собі заняття за покликанням і в ньому добитися успіхів. «Сродна праця» є «природна праця»,яка приносить людині щастя. «Сродність» робить людину господарем власного духу, вона — «господар у людині», «господь твій — сила твоя». Праця за природним по­кликанням, за природною схильністю є джерело сили людини, дає їй щастя і можливість здійснити духовне самопізнання.

¹ Сковорода Г.С. Твори: В 2 т. — К., 1961. — Т.1. —С.182.

ТЕОРІЯ САМОПІЗНАННЯ. До самопізнання людина закли­кається самою своєю природою, це її природне прагнення. У са­мопізнанні особлива мудрість, бо тільки воно породжує«веселие сердца», радість буття. У самопізнанні долається таємна печаль і таємні сльози, і людина виривається «из клешней стихийности мира».

Самопізнання здійснюється на двох етапах, які відображають «дві натури» світобудови: а) самопізнання в природі як ковзання по поверхні видимого світу і б) самопізнання в Возі як «осяяння духу». Пізнаючи себе, людина пізнає Бога в собі, відкриває свою духовну сутність —«познать себя й уразуметь Бога — один труд». Щоб щось узнати про план земний і план небесний, людина повинна звернутися до свого тілесно-психічного і духовного начала. Конкретно перед нею стоїть задача пізнання міри самої людини, а по ній — пізнати міри інших істот. Вищою мірою людини є її духовна сутність, тому об'єктом самопізнання є «духовне тіло».

Предмет самопізнання — «істинно людина», що таїть у собі «іскру божу» і «дух божий». Мета: «когда хорошо себя узнаешь, одним взором узнаешь й Христа», тобто свою духовну сутність. Метод са­мопізнання — містична інтуїція,- яка у Сковороди по суті є творчою інтуїцією (виходячи із загальної концептуального його філософської творчості). Тим самим несподівано виявляється, що Сковорода доско­нало володів (200 років тому!) найсучаснішим і, мабуть, найефек­тивнішим методом наукового дослідження.

Більше того, Сковорода вважав, що одне лише самопізнання не може у всій повноті розкрити істину. Не досить виявити внутрішній «план» людини або предмета природи, треба пізнати його призначен­ ня. Вельми характерно, що мова йде не про «божественне визначення наперед», а до чого людина зумовлена за своїм народженням, «к чему тн рождеи». І цю задачу Сковорода намагався вирішити в системі як людського суспільства (для нього воно «машинище»), так і в метаси-стемі всієї світобудови. Одну з таких відповідей ми знаходимо в етиці Сковороди.

ЕТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ. Розроблювані Сковородою етичні поло­ження зовнішньо близькі до моральних імперативів західних «філософів життя». Однак змістовно його моральні погляди глибоко оригінальні. Призначення людини Сковорода бачив у проявленні нею «доброї волі». Трудність у тому, що людині дана «не одна, а дві волі». Антитезою добрій волі є «зла воля»: неправда, беззаконня, зажер­ливість, користолюбність, дармоїдство, заздрість, наклепи, забо­бонність, лицемірність, огуда та інші недобрі проявлення. «Добру во­лю» найлегше відрізнити за такими головними ознаками: міра, вдячність, сердечна доброта, мотив. Міра — вирішальний критерій у поведінці людини, бо вона визначає «здоровий», «чистий смак». Найбільш характерною людською мірою є «сродность»: реалізуючи своє природне покликання, людина тим самим виконує своє найвище призначення. Своє призначення людина виконує шляхом здійснення «благих справ». Корінь «благих справ» знаходиться в самій «благій природі» людини. Тут Сковорода точно вбачає дію такого механізму в благій природі людини, що скеровує її до благих справ: «семя благих дел ~ благає мисли —• благое сердце — благая природа — благое дело»¹. У благих справах найважливіше — дружба між людьми, тільки на дружбі може будуватися досконале суспільство. Дружба «наукам начало й конец», «основание, союз й венец обществу», «она создала небо й землю, сохраияя мир миров в красоте, чине й мире». Призна­чення людини у світобудові — стати «новою людиною», тобто «ду­ ховною людиною», в якій гармонійно поєднуються істина і добро. Зви­чайно, можна вважати це утопією, якби не пропонований Сковородою спосіб досягнення цієї духовної якості -— праця покликання. У праці покликання людина утверджує свою доброчесність і досягає самовдо­сконалення. Велика роль дружби, пізнання, правди, істини, але виз­начальною є праця. Праця покликання є служіння своєму народові і суспільству — таким шляхом людина реалізує своє соціальне призна­чення (поняття соціальності в той час ще не було вироблене, тому Ско­ворода викладав свої погляди на соціальну природу людини у своїх педагогічних поглядах — це концепція «всенародності» освіти і вихо­вання).

Філософські ідеї Сковороди справили великий вплив на подаль­ший розвиток філософської думки в Україні. Вже у 60—70-х роках XIX ст. поч. нають з'являтися цілі філософські системи, в яких отри­мують розробку на вітчизняному грунті класичні ідеї західної філософії. На базі Київської Духовної Академії формується Київська школа філософської думки: ПД.Юркевич, ф.А-Голубинський, В.Н.Карпов, С.С.Гогоцький. їх кореневий зв'язок з ідеями Г.С.Сково-роди очевидний за їх пристрастями — це філософія людського духу і людської душі («серця»). Системність філософських поглядів ук­раїнських філософів до кінця XIX ст. набуває цілком виразного харак­теру. Це позитивізм В.ВЛесевича, неокантіанство Г.І.Челпанова і Д.Ботаашевського, персоналізм А.М.Плярова, філософія «духовної си­ли» Н.Я.Грота, філософія «духовної свідомості» М.О.Бердяєва, С.М.Булгакова, Л.І.Шестова, філософія історії (як національного ду­ху) В.В-Зеньковського, філософія мови і міфу О.О.Потебні (семантика національного духу), релятивізм П.Кудрявцева.

¹ Сковорода Г.С. Твори. — Т.1. — С.497.

Дата добавления: 2015-07-08