Американська мрія в Україні

Як же іноземцям жилося в країні Рад. Німецький архітектор Рудольф Вольтерс пригадував, як радянські співробітники постійно казали йому: «Ви мусите читати газети. Те, що ви бачите на власні очі, викликає у вас хибні враження про нашу систему». Враження іноземних спеціалістів і справді створювали аж надто разючий контраст із більшовицькою пропагандою. У Запоріжжі ще й зараз розповідають байки про те, як американські інженери билися об заклад, скільки часу радянські будівельники даватимуть згоду мішати бетон власними ногами? Навіть офіційна історія Запоріжжя визнає, що в будинках соцмістечка (район забудови 1930-х біля Дніпрогесу) жили переважно інженери Дніпробуду, «американські консультанти» та «відповідальні працівники компетентних органів». Будівельники ж смакували злиднями у бараках робочих таборів. Більшість «ударників індустріалізації» – це селяни, які втекли зі своїх сіл, бо там лютував Голодомор.

Американські інженери були шоковані умовами будівництва у Радянському Союзі. «Замість екскаваторів – землекопи, замість бетономішалок – дерев’яні ящики, замість транспортерів та електричних підйомників – люди, які пере­кидають цеглу руками і нещадно її б’ють. На найважчих роботах задіяно чимало жінок», – ділився враженнями американський інженер Гаррі Майтер. Ще більше проблем створювали відверто паршиве постачання і низька якість керівних кадрів. Розлючений Гаррі Майтер скаржився: «У вас є плани й графіки, але немає бетону й гравію. У вас є інженери-виконроби, але вони відсиджуються в конторі, коли їхнє місце на будмайданчику. Вони саботують наші вказівки, переробляють наші проекти, економлять на якості, руйнуючи всю справу!»

Компетентність радянських інженерів і справді не витримувала жодної критики. Альберт Кан скаржився: «Виявилося неможливим забезпечити достатню кількість добре кваліфікованих радянських інженерів та архітекторів. Наші люди були змушені самі виконувати значну частину креслярської роботи. Вони стали креслярами замість того, щоб бути керівниками креслярського бюро».

Проте більшовицька влада не звертала уваги на труднощі. Вона мала багато дешевої робочої сили. Крім селян, готових жити навіть у смердючих бараках, аби тільки не повернутися в охоплені Голодомором села, були ще й інші «комсомольці – ударники соціалістичних будівництв». Абревіатуру ЗК недарма розшифровують як «запорізький комсомолець». «Удосконалюючи Соловецький досвід, ГУЛАГ спорудив перші гігантські будівництва комунізму, причому відсутність механізації заміняли мускульною силою сотень тисяч голодних, погано вдягнених в’язнів (Дніпрогес, Біломорканал, БАМ)», – писав у «Довіднику по ГУЛАГу» колишній в’язень сталінських таборів француз Жак Россі. Варто згадати, що саме 25 квітня 1930 року було створено Управління таборами ОГПУ (УЛАГ), що з листопада 1930-го здобуло свою лиховісну назву ГУЛАГ.

Проблеми між інженера­ми-американцями та радянськими працівниками виникали не тільки безпосередньо на будмайданчиках. Кан скаржився голові Союзбуду Комарову: «З 300 працівників вкрай небагато мають досвід, більшість… має невеличкий стаж, а чимало просто є учнями… Якби якась ділова організація в США або в іншій країні мала такий склад працівників, не минуло б і кількох місяців, як ця організація зазнала б банкрутства».

Американський архітектор не міг збагнути, чому його інженерам підсовують новачків, а тих, хто набрався бодай якогось досвіду, майже одразу переводять до іншої установи. Ці причини добре розумів радянський голова Головпроектбуду Анатолій Фісенко. По лінії свого керівництва він мав наказ прогнати через співпрацю з американцями якомога більше молодих спеціалістів, щоб вони набралися досвіду та культури проектування. Американцям же про те, що вони не лише проектуватимуть заводи, а й навчатимуть радянських інженерів, з певних причин вирішили не казати.

У 1932 році радянський уряд почав розривати угоди з американськими компаніями. Американці зробили свою справу – побудували заводи та підготували кадри. Більше вони були не потрібні. Зрештою, в СРСР з’явився пріоритетніший партнер – нацистська Німеччина. Протягом 1932–1934 років інженери-іноземці виїхали з СРСР. Ті ж, хто залишився через комуністичні переконання або через шлюб із радянськими дівчатами, невдовзі були підметені НКВС і згинули в таборах ГУЛАГу. Така доля спіткала колег Ханса Майера: Белу Шеффлера, Антоніна Урбана, Філіпа Тольцнера та інших.

Вкрай доречне запитання: а що ж виробляла вся ця маса заводів та фабрик? Відповідь проста: 21 500 гармат та мінометів, 4013 бойових літаків та 11 783 танки, втрачені Червоною армією лише до 10 липня 1941-го. Загалом за роки війни СРСР втратив 96 500 танків і САУ, створених на заводах, побудованих у 1930-ті. Але американцям за будівництво заводів ніхто не подякував. Навпаки, радянська преса стала старанно змішувати з багном імена інженерів-амери­канців, «які прагнуть привласнити самовідданий подвиг радянських людей».

Інше доречне запитання: звідки керманичі СРСР знайшли гроші на будівництво всього цього промислового громадища? В серпні 1930-го Анастас Мікоян докладав Сталіну: «Щодня вивозимо (за кордон) 1,5 млн пудів хліба». Сталін був незадоволений: «…збільшити до 4 млн, інакше ризикуємо лишитися без металургійних і машинобудівних заводів».
Можемо зробити висновок. Секрет «ефективного менеджменту» від більшовика Сталіна виглядає так: частина громадян країни відправляється за колючий дріт, а їхнє майно привласнюється і продається з молотка. На виручені кошти наймаються інженери із США, котрі проектують заводи, які потім будують ті самі відправлені за колючий дріт небораки. Схвалювати такий бузувірський менеджмент чи ні – це вже справа власної совісті.

Ілюстрація: К. Трохименко, "Кадри Дніпробуду"

Дата добавления: 2015-07-08