Філософське вчення Платона про світобудову

Питання

1. Космологія Платона. Світобудова та її вселенська організація.

2. Платонівська діалектика ідей як «світу ейдосів».

3. Діалектика мислення і знання.

ПЛАТОН (427—347 рр. до н.е.) був афінським філософом, учнем Сократа. Він тяжко пережив смерть свого вчителя і одразу подався у мандри. Був у кіренаїків (Арістіпп), мегариків (Евклід), у Єгипті, Вавілоніі, здогадне в Індії. У Сіцілії був проданий у рабство і викуп­лений кірінаїком Аннікеридом. Заснував свою філософську школу —

Академію, яка проіснувала 915 років. Був найвидатнішим філософом, який заклав у філософії «лінію Платона», котра вважається у марк­систській філософії ідеалістичною, очевидно, з тієї причини, що неоп­латонізм ліг в основу християнської релігії. Платона дійсно можна віднести до об'єктивних ідеалістів за існуючими критеріями філософської класифікації. Проте рівень його філософської культури виходить далеко за межі вузького догматичного тлумачення «ма­теріалізм-ідеалізм»; тим більше, Що у своіх творах він ніде не проти­ставляв свою філософію матеріалізмові.

Філософія Платона має системний характер і вже з цієї причини може бути віднесена до класичної. У нього представлені онтологія, гно­сеологія, космологія, психологія, соціологія, етика, теологія. У своїй філософії Платон об'єднує багато елементів попередніх філософських вчень, надає їм цілісно-концептуальний характер. Висуває він і свою глибоко оригінальну наскрізну концепцію про ідеї: його вихідна по­силка така: почуттєве пізнання, почуттєвий світ — це світ позірний у своїй мінливості і непостійності, все в ньому ілюзорне і минуще. Така точка зору була достатньою мірою розвинена в античній філософії. Природний світ — це не справжній світ і на противагу йому повинен існувати його прототип як справжній світ, світ дійсного буття. Ним є «світ ейдосів». Його розуміють у перекладі як світ ідей. Але, мабуть, це неточно. Сам Платон частіше вживає термін «ейдос», а не «ідея», зміст яких різний. «Ідея» означає форма, образ, вид, зовнішність, а також рід, тип, якість, зважаючи на те, в якому смислі і значенні термін вживається. «Ейдос» семантичне щось інше, він є похідним від дієслова «ейдо» — бачу, споглядаю. Тим самим «ейдос» виявляється об'єктивованим поняттям і означає те, що об'єктивно існує при його (певному) спогляданні, баченні. У давніх греків для такого особливого об'єктивного споглядання існує спосіб прозорливого «дивлення» — «просопон», коли людина бачить не позірний несправжній світ, а світ справжній, дійсний. Не можна забувати, що поняття «ейдоо» не лише об'єктивоване поняття, є ще й віддієслівна форма, тобто Діюче, функ­ціонуюче поняття. Тоді «ейдос»— діюча ідея,що проводить спогля­дання; побачена розумова ідея, якій відповідає якась об'єктивна ідея;

об'єктивне поняття, яке існує саме по собі як ефективність; особ­ливий об'єктивний світ, котрий виробляє у нас розумові ідеї. Клю­чове значення для розуміння платонівського «ейдоса» та «ідей» має його фрагмент «Печера» у сьомій книзі «Держави». Людей вій порівнює з в'язнями, які знаходяться у печері від народження, котрі все бачать лише у слабкому відбитому світлі, що проникає у печеру знадвору. Люди бачать не самі речі, а тіні речей, але переконані, що іншої реальності, крім цих тіней, не існує. Деякі з людей прориваються за межі печери і розповідають про справжній яскравий світ, Сонце, чудовий почуттєвий світ, який зовсім не схожий на світ тіней печери. Але таким людям відповідають: ти вигадник і філософ-ідеаліст, сміються над ними, ось наш світ — примарний, тіньовий, світ, що ко­ливається, і іншого світу нема.

Друга ключова ідея Платона — це ідея блага. Людина-філософ, яка відкриває людям очі і закликає поглянути на світ очима розуму, бажає людям добра, блага. Ця людина байдужа до переслідувань у відношенні до себе, вона приносить себе в жертву. Благо є ідея всіх ідей.Благо — джерело істини, пропорціональності, гармонії і краси. Воно задовольняє критерії найвищої доброчесності. Благо — активно діюча доброчесність, приклад тому — Сонце. Благо дозволяє світлом розуму розрізняти істинне і неістинне, хороше і погане, протиставляти абстрактне — конкретному, сутність — явищу, добро — злу.

Платонівський світ ейдосів — це світ блага,повною мірою ре­алізованого блага. Це досить складний світ, в якому ейдос-відношення представлені не лише у вигляді співіснування ідей, а й підпорядкування і співпідпорядкування. Але це не відношення влади-підпорядкування, а відношення загального до менш загального, як відношення роду і виду, роду і типу. вид підпорядковується роду, рід — типу. Тут при бажанні можна побачити якийсь системно-утворений світ з упорядкованими структурними і функціональними зв'язками, співпідпорядкованими структурно-функціональними рівнями і з сис­темною якістю «благості», найвищої доброчесності. Такий благий сис­темний світ даний людині в об'єктивованих ідеях-поняттях, які про­зорлива людина (філософ) може споглядати і навіть сприймати доти­ком. У давньогрецькій філософії є поняття «сенсус» і «айстетіс», які, функціонуючи в різних відношеннях, дозволяють зробити висновок, що деякі давньогрецькі філософи володіли здатністю «дотику до по­чуттів». Використовуючи її як метод дотику до почуттів у пізнавальних актах споглядання (почуттєвого або інтелектуального, філософ-дослідник таким чином міг побачити-прозирнути більш «тонкі», субстанціональні реальності всезагального буття (або інореальності), Видимо, методом дотику до почуттів Платон володів досконало, судячи з того, що його система ідей утворює цілісну ре­альність світу ейдосів.

Труднощі Платона можна передбачити: як із світу ейдосів (світу ідей) утворюється світ речей? Щоб уявити ступінь складності пробле­ми, поставимо собі сучасне запитання: як мікросвіт стає макросвітом, яким чином людина як мікрокосм відображає у собі мегакосм? Тут потрібні найтонші наукові експерименти. Платон підходив до відповіді на це «суперзапитання» так: ідеї і речі знаходяться у взаємовідношенні наслідування, причетності і присутності. Наслідування речей ідеям розуміється як прагнення речей до ідей (у подальшому ми знаходимо розробку поняття «прагнення», «устремління» у Фіхте справжньг.і «Я»-суб'єкта до несправжнього «Я»-об'єкта). Відношення причет­ності регулює виникнення речі з ейдосу шляхом ЇЇ причетності, тобто зв'язуючого відношення до «особливої сутності» — нею є світ ейдосів або сам ейдос як сутність, або ейдос в сутності речі. Відношення при­сутності ставлять речі в зв'язуюче відношення схожості, спорідне­ності з їх ейдосами; відношення присутності зумовлює знаходженні ейдоса в самій речі як їх прообраз і прототип (у Арістотеля це «активна форма», яка надає матеріальній речі визначеність). Платон визнає, ідо механізм зняття речі по її прототипу-ейдосу йому невідомий. Намага­ючись все ж якось з'ясувати відношення «ейдос-річ» (діалог «Пар-менід»), Платон роз'яснює механізм причетності речі ейдосу так. У кожній речі міститься частина ейдосу в тому розумінні, що інші час­тини ейдосу можуть знаходитись в інших речах. Але ці різні частини зв'язані відношенням подібності як один день схожий на інший. Ейдас несе загальну ідею — рід-тип, а речова реалізація може бути лише подібною: або схожою (відношення присутності), або такою, що різниться, при іншому образі-вигляді речової реалізації. Іншими сло­вами, можна думати, що ейдос як загальне може мати різні природ­но-фізичні реалізації у вигляді конкретних речей різної природи ^ фізичної реальності. Це передбачає сам принцип подоби; крім ейдосу людини повинна бути ідея подоби людини (заперечення Парменіда), тобто мас з'явитися «третя людина» — таким шляхом реальності мо­жуть множитися (через дію закону ідеї ідеї, подоби подоби, розрізнення розрізнення за механізмом діалектичного закону зміни зміни, заперечення заперечення. — (Прим. автора). Індивідуальне втілення може бути різним і різнореальнісним, тому виникають кос­мос, світобудова.

І тут Платон висловлює вельми оригінальну, можливо, геніальну думку про те, як долається подібне «дурне умноження» реальностей, ейдосів \ речей (щось схоже на гегелівську «дурну безкінечність»). За­микаючим регулятором співвідношення ейдосів і речей (за Їх реальним умноженням) виступає «космічне трете» — Світова Душа. Світова Ду­ша не лише динамічна і творча сила світобудови, джерело руху і жит«тя, свідомості 1 пізнання — це все деривати головної її «космічної функції», яка цілком інструментальна; зв'язувати світ ейдосів і світ речей через механізм одушевдення. Світова Душа охоплює ці світи через одушевлення двояко: а) присутності-вкладеності ейдосів у речі («одушевлення речі») і б) шляхом наслідування-подоби речей ейдосам. Головне, що залишилось непоміченим у цій концепції Платона його дослідниками, — те, що і світ речей і світ ейдосів у акті їх взаємооб’ємності проявляють однакову активність, тотожну ак­тивність взаємодії. І це фіксує сам Платон. Світ речей не є пасивним наслідувачем, формністю, сліпим продуктом світу ейдосів. Він такою самою мірою акгивно «відгукується» на світ ейдосів, стає подібночастковим йому (за Анаксагором), причетним, а отже, контро­люючим якість його зразків, станлярт.в, проти гипів, їх слушність і ко­рисність для втілення (тут можи;) сфгрмулювати закон «зворотності системи», зворотного зв'язку сисісми: чим повніше речі відповідні та адекватні їх ейдосу, тим нони більш ддатні до управління і контролю над цими еіідосамн. — Прим. автора). І Платон саме про це і говорить далі: щоб охопити речі та їх еішиси Світова Душа повинна бути су­перечливою («космічна діалектика»⁷). Але суперечливість Світової Душі не діалектична, а триалектична, бо складається з трьох проти­лежностей: тотожного, іншого і сумішітотожного та іншого. Само-тотожні самі ейдоси, іншим у відношенні до самототожних ейдосів є матерія ((,.)на «антитотожна», тобто «пе-ейдос». —Прим. автора). Річ — суміш тотожного та іншого. Механізм зв'язку представлений самими речами і замість схеми «ейдос-річ» ми маємо істинно діалектичну схему полярностей «ейдос-матерія» і «триалектичну схе­му» з розв'язувальним механізмом-посередником: «ейдос-річ-ма-терія». Платон дає визначення речі «зверху» (від ідеального) — вона є втілений ейдос. Арістотель дає визначення речі «знизу» (від ма­теріального) — річ є активна форма матерії. Природа поєднує в собі два начала: ті, що йдуть «зверху» — свідомість, розум, душа, дух; і начало, що йде «знизу», — матеріальна тілесність. Тому в людині і представлені ідеальна свідомість і матеріальне тіло — «єдина при­рода» в синтезі матеріального та ідеального.Перше має вихід у мно­жинні світи і реальності, друге — вихід в єдиний самототожний світ, ще не поділений на інші матеріальні світи. Це й намагався висловити Платон у своїй філософській системі.

«Речовий світ» — це світ «втілених ейдосів». З подальшою їх ма­теріальною реалізацією у більш «низьких матеріальностях» сутність ейдосів втрачається («ідея ейдосів» як «ідея ідей») до повного зникнен­ня. І в «матерії як такій» (пасивному коєному началі, за Арістотелем) ідеальне начало, психіка, свідомість уже не наявні — цілковите «ви­родження» ідеального, не здатного до формного речоутворення, і зво­ротно — в ейдосі як такому відбувається повне «виродження» ма­теріального без здатності до речоутворення через свого самото-тожність. Наявність природно-речового світу як самостійного реального утворення робить буття як принцип («принцип буття») мож­ливим, а закон збереження буття — діючим. Так знаходить смисл за­кон розвитку і всезагального зв'язку.

Тому функція бога у світобудові, за Платоном, цілком інструментальна. Його головне завдання — виступати деміургом Всесвіту, посередником, який зв'язує світи. Платонівський бог — не творець, а регулятор і контролер якості зв'язку світів відповідно до наявних «світових стандартів» (ейдосів). Позбавлена життя, позапро-сторова, позачасова, безтілесна матерія завдяки богу знаходить своє втілення. Проте відбувається це в природно-речовому світі, який існує сам по собі без божественного втручання. Бог у Плагоаа — це супер-людина і міра у них одна: бог — міра всіх речей (міра, критерій, ре­гулятор, космічний деміург-улащтовувач-майстер. Таким богом цілком може бути якийсь космічний Центр з астроінженерного конт • ролю сталості світобудови та її нормального функціонування.

Така концептуальність формує відношення Платона до фізичного світу, до вчення про природу як такого, що не викликає особливої зацікавленості. Вивчати природу — не варта справа через неістинність речового світу. Головна проблема фізики — не природа як така, а пошук причин її доцільності (телеологізм). З якою метою природа існує (створена) — це і є істинна причина її буття, цільова причина. Оскільки ж природа існує — значить, вона доцільна, само­достатня, влаштована найоптимальнішим чином. Що є в природі най­кращим, вищою цінністю, яким способом ця найвища цінність ре­алізується в речовому світі — ось головний предмет вивчення фізики. І фізика повинна відшукати цю телеологічну силу, котра Д'іє в природі в ролі «сили, яка найкращим чином влаштувала все так, як воно є зараз». Звичайно цей погляд Платона визначається як ціннісний, етичний телеологізм. Але переосмислюючи його погляд на природу з сучасних позицій, можна сформулювати поставлену ним задачу цілком інструментальне — «як природа стає самотехнологічною?», «як у ній забезпечується гомеостатичний баланс?», «де у природи межі екологічного саморегулювання?* А наша сучасна екологічна максима — «природа як цінність» — повністю збігається з платонівською кон­цепцією про природу, і великий філософ виявляється правим.

Цю телеологічну силу, яка робить природу самоціннісною, Пла­тон знаходить у розумі-деміурз) (духовно-ментальна сила). Він вла­стивий як богові, так і людині, але тільки різною мірою. Розум-деміург є сутність душі, в тому числі і Світової Душі (бога). Відмінність ро­зуму-деміурга від просто розуму в тому, що перший володіє волею. Це воля, яка улаштовує світобудову, надає їй вселенського порядку. Тому розум-деміург — улаштовувач Всесвіту, який своєю волею долає опір пасивної матерії (цей опір матерії тлумачиться людиною як не­обхідність) і найкращим чином влаштовує негармонійний і безладний рух у космосі. Але це розуму-деміургу вдається зробити дише в частині космосу — у речовому світі, в природі, у фізичній реальності, там, де ейдос змішався з матерією (іншим). Тому хаос продовжує існувати. Звідси завдання для розуму-деміурга — розповсюдити доцільну при­чинність на всю матерію, подолавши її природну необхідність — опір.

Космос у цьому плані являє собою натуралізацію бога в речовому світі (супранатуральність). Космос свого роду особливий організм. Він має живе космічне тіло, душу і розум; розум вміщується в душу, а душа — в тіло. Але космічна душа (Світова Душа) така, що охоплює космічне тіло, виконуючи роль третього начала, яке об'єднує ейдоси і матерію в речах. Душа космосу твориться розумом-деміургом раніше, ніж космічне тіло, вона пронизує гчсмічне тіло і охоплює його. Уп­равляється космічне тіло волею розуму-деміурга — це подолання опо­ру матеріальної необхідності і встановлення космічного закону як правління волі, яка придушує хаос і приводить Всесвіт у стійке ста­новище.

Космологія Платона замикається на космогонії (походженні світу), космогонія — на космічній психології, а остання -- на пізнанні. Розум-деміург як «улаштовувач Всесвіту» стикається з двома світовими сутностями — неподільною і подільною. Перша самототож-на і субстанціональна (духовна сутність?), друга — неперервно зазнає тілесного розділення, нетотожна і явлена (про-явлена) у речах. Розум-деміург з допомогою волі намагається примирити їх шляхом причет­ності одна до одної, змішати «тотожне» та «інше». Таким чином одер­жується третя'сутність — річ як суміш ідеального і матеріального. Щоб подібні суміші не розпалися в тілі космосу, Світова Душа і охоп­лює ці речові світи, пронизуючи їх зовнішнє і внутрішнє. Звідси голо­вний атрибут Світової Душі —рух-пронизування космосу. В рамках земнокосмосу Платон зовнішнім уважав зіркову сферу, внутрішнім — Сонце, Місяць, планети, Землю, інакше кажучи: зовнішнє — це ма-гакосмос, внутрішнє — макрокосмос-природа і далі; зовнішнє — мак-рокосмос-природа і внутрішнє — людина-мікрокосмос.

За своєю доцільною причиною функцією Світової Душі є пізнання. Пізнання того, як найкращим чином здійснити рух-регу­ляцію в космосі і збалансувати природно-речові світи. Друга функція — поєднати різнорідні функції (першу і другу) і досягти стійкого за-коноположеного зв'язку («логос») на рівні вселенського закону не-зруйновуваності і незнищуваності світобудови. Космічне знання вира­жено в космічному слові: воно не промовляється, а представлене самим гармонічним характером саморуху світу, числовими співвідношеннями світової душі як проявленого руху.

Простір, за Платоном, — це місце, яке займає матерія, матерія немов резервує місце для простору 1 тим самим простір може мати буття поза матерією. Час не має прямого зв'язку з простором, а пов'язаний з народженням світу і з цього моменту починається відлік. А оскільки космос є уречевлення бога і править ним розум-деміург, то час народжується по суті з розуму-деміурга, він — місце для часу. Тим самим час, як і простір, має онтологічне буття і після свого народження з розуму-деміурга існує самостійно. Своє існування час проявляє як якась подоба вічності, що рухається. Коли за Меліссом буття — вічність у часі, то за Платоном буття — час, що рухається у вічності, або час — процес вічності. Але тоді час не ст'іьки буття, скільки існування — і справді народження часу у Платона збігається з виник­ненням «неба», тобто існуючої природи (природного існування у бутті). Цим процесом управляють небесні боги як особливий рід богів («небесний рід богів») для улаштування земних справ. Вони існують і на інших планетах і мають вогньову природу. У цьому пункті космічна філософія Платона переплітається з космічною релігією у формі космічного політеїзму. Це реальні боги-деміурги, які мають фізичну, а не ідеальну природу, і тим самим більше схожі не на богів, а на «надлюдей»-титанів. По суті це «альтернативні боги», що утверджують надздатності самих людей.

Основним методом в теорії пізнання Платона є анемнезис, тобто знання як пригадування (набагато пізніше у Гегеля — спогади). При­гадування е сходження до вихідних ейдосів як усвідомлюваного знан­ня, тобто одержання знання безпосередньо, шляхом споглядання істин-ідей, а не в результаті сходження від часткового до загального, філософського узагальнення. Метод анамиезиса застосовується також при спогляданні речей, речового світу, який є відображенням ейдетич­ного світу. Тоді пригадування знання відбувається за схожістю і за контрастом. Але головний метод пізнання все ж діалектика і тут у Платоні можна побачити «давньогрецького Гегеля», у якого діалектичний метод протистоїть ідеалістичній системі, метафізиці. Але це не так: треба сильно хотіти, щоб правильним методом побудувати неправильну конструкцію. У Платона його світ. ейдосів такою ж мірою діалектичний (якщо не більшою), ніж фізичний світ речей. Діалектика у надго представлена в різних модусах її застосування:

це вміння ставити питання і давати на них відповіді (і тим вик­рити суперечника-софіста);

це діалектична сутність (пізнання сутності речей), діалектика «неподільного»;

це діалектика мислення людини за певними логічними законами:

закон заборони суперечності, закон перетворення на протилежне (Платон ще не формулює ці закони логіки, бо не було поняття логік*), але підходить до логічних законів дуже близько);

це діалектика сходження (до загального) і зіщестя (до конкрет­ного); для Платона межа сходження до загальною і— це ідея блага як найвища ідея, звідси у нього — діалектика сутності блага;

це діалектика «вершини, що осягається розумом», граничного умовиводу (у Канта — «критики розуму», «здатності судження»);

це діалекика розрізнення (за родами) і зв'язку (всезагального), діалектика дії і взаємодії.

Наявне багатство діалектичних підходів у Платона, найвище вміння користуватися діалектичним методом. Для самого Платона діалектика — «вершина» всіх наук. вона вища за будь-яке знання (як метод здобування, знання).

Платон навіть розвиває в теорії пізнання діалектику буття і не­буття (виходячи з поглядів Парменіда на небуття, для якого небуття онтологічне не існує). І тут діалектична гносеологія Платона «тягне» за собою речову онтологію, яка «опирається» (у вигляді природної не­обхідності), Хід платонівської думки такий: якщо є природно-космічне буття і буття ейдосів, то повинне існувати І небуття. Це небуття Пла­тон знаходить' не в матерії як «іншому» у відношенні до «самототожного» ейдос? (до чого прийшов Гегель у відношенні до природи як «інобуття» духу), а в тому, що буття і небуття існують одночасно і своїм існуванням взаємообумовлюють один одного.

Платон знаходить прекрасне діалектичне вирішення питання: все існуюче існує як буття для себе. але для другого (іншого) не існує і є небуттям, тобто кожне як інше для другого не існує і є небуття. А кожне як тотожне для другого існує 1 є їх сумісне буття. Світ речей є суміш іншого (матерії) і тотожного (ейдосів), тому буття речей є бут­тя і небуття одночасно; в одному роді — це буття, а в другому роді

— небуття. Тим самим небуття не є щось протилежне буттю, не є са­мостійне начало — воно причетне до буття як «інше».

Подібним чином зв'язано буття І рух за їх родом. Так, головними родами буття є: саме буття. рух і спокій. Рух не перебуває у спокої, а спокій (інший у відношенні до руху) — не рухається, а буття — і ру­хається і перебуває у спокої одночасно.

Відповідно 1 знання, за Платоном, буває трьох видів: 1) знання цілком достовірне — це знання ейдосів у стані, коли вони ще не уре­чевились, а також знання пригадування, отримане шляхом діалектики (діалектичне пригадування); 2) знання, близьке до достовірного, — знання науки як знання чисел (і співвідношень), яке є пропедевтикою до знання ейдосів і діалектичного пригадування; 3) знання мниме — це почуттєве знання як суміщ істини і хибної думки, інакше кажучи, «речове знання», знання речей як явищ, якими вони являються (з'яв­ляються) в нашому недостовірному почуттєвому сприйнятті. У фізичному знанні речей почуттєвого світу природи у людини представ­лені не природні речі як вони є, а як вона творить їх своєю свідомістю, пригадує — звідси всі ремесла, техніка, мистецтво, тобто все приду­мане — створене, людиною (апріорне знання, за І.Кантом). Матерія як «інше» не підвладна людському знанню: у ній немає ідеї-ейдоса, отже, знання-істини як такого. Вона не схоплюється людськими почуттями, бо позамежна ним і не відповідає їм. Поняття про матерію постійно змінюється в міру того, як людина конструює нові судження про неї— всі вони штучні і тому хибні. Це поняття заперечення. І осягати розумом матерію можна як поняттями заперечення, так і шляхом заперечення. Наявне передбачення діалектичного закону заперечення і закону заперечення заперечення. Але не тільки його: матерії, дійсно, весь час «вислизає» від людини — діляться навіть «неподільні» еле­ментарні частинки, і вона весь час «провалюється вглиб». Досягнуте граничне уявлення про матерію як про реальність, але тоді цс така реальність, котра «провалюється» (наприклад, у «чорні дірки;») і пере­творюється в якісь інші реальності на межі фізичного світу («сингу­лярні точки» Всесвіту). І тоді матерія постає «іншою» реальністю в нашій реальності, тобто стає «плапонівською матерією». Ясно од­не, що фізичною наукою ці думки Платона про матерію явно недо­оцінені 1 не проаналізовані. А вони можуть дати ключ до відкриттів, які перевернуть наше уявлення про світ. Насамперед потребують заміни поняття заперечення (постійної зміни) матерії, які формують про матерію «негативне знання» (типу тих самих «чорнив Дірок», «конфаймента»-ув'язнення кварків, «виродженого газу», ентр⁰"^{11 як} енергетичної деградації енергетики матеріальних тіл і т.п.). Вони ма­ють бути замінені на «позитивні поняття» визнання матерії як «іншого», що знаходиться при (біля) знанні — істині. Матерія з «іншого» тоді перетворюється в «тотожне», стає не «для-себе-бут-тям», а «для-нас-буттям», буттям для людини. Гадається, ійо з цих позицій Платон розумів метемпсихоз (перевтілення людських Душ). Чи можливий цей процесе ідеально і матеріально і яка його діалектика? Коли так, то навіщо він Здійснюється, в чому його доцільність?

І перший парадокс Платона — душі не живуть самі по собі, а до «вкладення» у людське тіло (сучасна теорія «інтроекції») проявляють на зірках, тобто матеріально зв'язані! Позитивна задача матерії — бути основою-носієм душі. Всі душі перебувають на зірка.. скільки зірок, стільки і душ. Тобто душі не творяться постійно (як у христи­янстві): їх ніколи не буває більше їхніх матеріальних носіїв. Наявний космічний закон матеріального збереження душ! Другий космічний закон: «закон збереження кількості душ», тобто збереження ісількості матеріальної та ідеальної енергії (фізичної і духовної) в їх нерозрив­ному зв'язку! Душ багато, як і зірок, але все ж їх число конечне і ніколи не буває ні меншим, ні більшим своїх матеріальних носіїв. Та онтологічне виникає їх безсмертя. Безсмертя душі — це не прекрасна казка, видумана людиною, тому що вона сама фізично конечна. Це онтологічна необхідність, пов'язана з одушевленням світобуД⁰»¹¹» її всезагальною «віталізацією» — життєрозповсюджен-ням. У уявності — закон космічного життя,всезагального одушевлення Всесвіту як єдиного матеріального тіла, існування матерії виявляється цілком доцільним.

Ступінь досконалості матерії на зірках різний, тому і душі бува­ють різні. Найбільш досконалі — божественні душі, які безпосередньо споглядають знання — буття ейдосів (надпочуттєве буття). Менш до­сконалі дуті опускаються вниз до рівня почуттєвого буття і потрап­ляють у людську тілесність. У почуттєво-тілесному світі речей душа має пройти процес удосконалення. Це здійснюється протягом кількох життів і пов'язане з явищем втілення і перевтілення. Найдосконаліші душі філософів: їм достатньо тричі підряд втілитися філософами, щоб повністю очиститися і знову зійти на небо. За філософами йдуть воїни (стражі), а потім землероби і ремісники (які найбільше зв'язані з ре­чово-матеріальними справами). Суть очищення-удосконалення — на рівні знання побачити всю недостатність тілесності: нестримні бажан­ня, пристрасті, страхи і відсутність часу для спокійного розміркову­вання (філософствування). Людина на шляху до очищення, коли вона починає осягати розумом творчу любов у її різних видах:

любов як бажання блага і щастя;

любов як прагнення до безсмерття і знаходження байдужості до смерті (і навіть прагнення до смерті як вихід із в'язниці тіла);

любов як перехід від усякого небуття до буття, від матеріального до духовного;

духовна любов: прагнення до краси і знання — «платонічна лю­бов».

Відплату за свої земні справи людина отримує на «небесному суді». Платон так його іменує, віддаючи данину міфології, не більше. У цьому «суді-відплаті» немає нічого релігійного: це не більш, як інструментальний акт виборулюдською душею свого майбутнього (втілення). Душу ніхто не судить і ніхто не карає — це акт свобідної волі: душа сама усвідомлює свою провину чи досягнення, гріхи чи здійснене благо і робить вибір свого подальшого шляху буття. Ейдос їй нічого не наказує, не визначає наперед рішення душі — вибір цілком самостійний і за цей вибір відповідає сама душа і бог-деміург не несе ніякої відповідальності. Для релігії та ідеалізму у Платона місця не залишається навіть у таких «тонких» моментах? їх можна вигадати і нав'язати Платону після його смерті, що й було зроблено його епігонами. Філософське вчення иайвидатнішого мислителя вия­вилось у руках церковників. І опорочена «платонівська ідея» вияви­лась незбагненою до теперішнього часу, але існує і хвилює уми і в наші дні.

---

Дата добавления: 2015-07-08