Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Італійська філософія. Елеати.

КСЕНОФАН (поліс Колофан в Іонії). Основа всього сущого зем­ля і вода.Сонце утворилося зі скупчення іскорок, а самі іскорки — випари води, що спалахнули (спостереження явища атмосферної електрики). Сонце завжди нове, і воно своє для кожної місцевості. Ксенофан найбільш активно виступає проти міфологізму і його пере­несення в релігійний світогляд. Не може бути богів, схожих на коней і биків, тому вони не можуть бути схожими і на людей. Бог єдиний. Єдиний бог подібний лише небу як цілісності. Бог — це чистий розум. Його сила не в тілі, а в мудрості. Він спирається лише на розум і мудрість, тому що почуття і відчуття несправжні, а людину і розум обдурює. Бог — космічний філософ-мислитель,богофілософ, який править у Всесвіті лише силою своєї думки, не докладаючи ніяких фізичних зусиль. Він не якась персоніфікація, бог у всьому і утворює все різноманіття у вищій єдності, думці (пантеїзм). Бог подібний до кулі і тотожний космосу, він — сам бого космос: єдиний, вічний, од­норідний, незмінний і неушкоджений (такий, що не знищується). Ця особливість бога породжує у відповідь особливість людського пізнання. Людині дано таке знання про пізнання, істина не відкривається лю­дині як божественне одкровення, істина — результат людських по­шуків, вона є процес. Лише досягаючи істини, ми переконуємося, що розум нас не обманює. Тут ми бачимо великі пізнавальні здогадки Ксенофана, які були розроблені в подальшій гносеології.

ПАРМЕНІД. Жив у Елеї і його філософські погляди склали ос­нову філософії елеатів. Він першим по-філософському розробив кате­горію «буття». Світоглядне питання буття і небуття і відношення людського мислення до них є для Парменіда центральним, його голо­вна теза про буття — мислиме лише те, що існує. При цьому думка про предмет тотожна предмету думки. Небуття не може існувати тому, що воно немислиме. А коли б воно людиною було мислиме, то одразу ж стало б буттям як предмет думки. В онтології за первоначало Парменід приймає ефір і те, що всі світила небесні знаходяться в ефірі; його головна якість — всюдисутність. У гносеології Парменід розрізняв видимий і невидимий світ. Проте це не буття і небуття, а дві картини світу: картина істинного світу і картина неістинного світу — картина людської думки як смертної істоти. Але у Парменіда картина істинного світу — це лише позірний фізичний світ, який насправді не є істинним. У наявності діалектика істини і позірності, але фізична істина ви­являється невірною. Насправді існує тільки буття думки.

ЗЕНОН (V ст. до н.е.). Був учнем Парменіда й уважається ви­нахідником діалектикияк мистецтва спору (за Арістотелем і Плутархом). По суті у Зенона представлені елементи суб'єктивної діалектики: докази від противного, спростування доказів опонента і доведення до абсурду його точки зору, яке стає протилежною власній. «Апорія Зе­нона» — поставити опонента у безвихідь, у ситуацію логічної без­просвітності, загнати у глухий кут: Ахіллес, який не може наздогнати черепаху; стріла, що летить, яка насправді перебуває в спокої та ін. В онтологічному плані Зенон своїми апоріями поставив проблеми єдності і множинності, руху і спокою (які і до теперішнього часу за­довільно не розв'язані). Гносеологічне він поставив проблему діалектичної суперечності і способів її розв'язання і, отже, філософського доведення логічної і фізичної аргументації (які не були методом прямого доведення, які знали до цього за законами формаль^-ної логіки).



ЕМПЕДОКЛ (місто Акрагас у Сіцілії). Його вчителями були піфагорійці Ксенофан і Парменід. Проявив себе в багатьох областях: оратор, ритор, лікар,поет, інженер, філософ; був марнослівним і видавав себе за божество (як і Піфагор). Розробив концепцію світобудо­ви як боротьбу двох начал —Філії (любові, інші назви: Гармонія, Радість, Афродіта) як космічної сили проти Нейкос (ненависть, гнів). Коли філія є космічна причина добра, то Нейкос — причина множин­ності зла. У цій боротьбі Філія і Нейкос поперемінне беруть гору. У першій фазі перемагає Філія і виникає світобудова у вигляді «офейрос» (куля): у ньому всі чотири стихії рівномірно перемішані (земля, вода, повітря, вогонь), а ненависть витіснена за межі світу. Друга фаза бо­ротьби утворює рівновагу любові і ненависті, вона нестійка, фази ди­намічні. Третя фаза — обертання вихора стихій, ненависть неподільно панує і розділяє стихії, однорідне з'єднується тільки в ненависті. У четвертій фазі здійснюється зворотний перехід у порівнянні з другою фазою; перехід від множинності і зла до єдності і блага. Чотири фаз»» обертання космічного вихору — це фатальна череда, яка відбувається за волею долі, бо таким є «коло часу». Геніальна здогадка Емпедокла про спиралеподібність галактик та їх утворення внаслідок космічного вихороруху може викликати лише подив гд вищої прозорливості філософа. Сам Емпедокл уважав, що сучасне йому людство живе в четвертій фазі «обертання вихора» (переходу від зла до блага).

Загрузка...

Глибокі і діалектичні побудови Емпедокла.

Світ одночасно мінливий і немінливий, але у різних відношеннях і частинах (як тут не згадати відкриття сучасних астрофізиків, що пов'язане з нестаціонарністю окремих частин Всесвіту!). У своєму корінні (субстанціональному) і в межах «кола часу» світ незмінний. Але світ мінливий на рівні речей (тобто проявленої сутності) всередині «кола часу». Він послідовно проводить закон збереження буття. Для вселенського буття не існує понять «народження» і «смерть», але «розділення» і «змішування»: існує лише одне змішування з розділенням того, що змішалось.

У психології стояв на позиції метемпсихозу, розповідав про свої численні перевтілення. Але його позиція тут цілком матеріалістична і грунтується на принципі біологічної доцільності, зародження живого із неживого, визначає наперед теорію еволюції видів. Так, у четвертій фазі переходу від зла до добра окремі живі органи в природі починають сходитись і об'єднуватись (голови, потилиці без шиї, голі руки без пле­чей, очі без лобів). Посилення сили любові почало з'єднувати їх хао­тично і різнорідне, тому утворилось багато нежиттєздатних частин: дволикі істоти, бики з обличчям людини, жіночої природи чоловіки, двогруді істоти. Більшість загинула, але деякі підійшли один до одного і вижили, немовби вони були створені за заздалегідь продуманим пла­ном. Таким шляхом природа з величезною витратою енергії і часу і речовини створила все існуюче (шляхом природного відбору, адже, за Емпедоклом, природі не треба економити).

Геніальна здогадка Емпедокла про швидкість світла: воно поши­рюється з великою, але конечною швидкістю (Арістотель з ним не згодний). Воно випромінюється з тіла, що світиться, спершу поши­рюється у проміжному просторі, і лише потім досягає землі; при цьому його рух залишається непоміченим для людини через величезну швидкість. Природа світла — матеріальна.

Подібні здогадки Емпедокла наводять на думку про те, що він володів знаннями про них! І дуже шкпда, що більшість його філософ­сько-літературних праць загинули і не дійшли до нас (хоча його по­гляди достатньою мірою описані в доксографії, яка дійшла до нас).

АНАКСАГОР. Жив у Афінах в період правління Перікла, коли спостерігався найвищий розквіт Греції: Анаксагор входив у гурток Перікла, де згуртувались найбільш визначні вчені того часу, архітектори, скульптори, художники і філософи. З Анаксагора і поча­лась філософія в Афінах. Вона відзначалась високим демократизмом: своєю філософією Анаксагор вдихнув у народ «величний спосіб думок» і надав йому «високу гідність» (Плутарх). Походив він з іонійського міста Клазомени. Головна проблема для Анаксагора — якісні перетво­рення речей. І тут Анаксагор первісне неметафізичний і первісне вик­лючає надбуття, виходячи із законуніщо не виникає із небуття. Головна теза Анаксагора — все знаходиться у всьому, все виникає з усього. Природа багатоякісна і як «якісник» Анаксагор — ультраплю-раліст. Первоначало представлено у нього численним «насінням ре­чей» — гомеомеріями («подібночастковий»), кожна з них зберігає всі якості тієї речі, яка мас з неї походити. Існує насіння заліза, насіння крові і т.д. Гомеомерії — невидимі, найдрібніші, надпочуттєві частин­ки. Якісні взаємоперетворення речей можливі, тому що кожна річ містить у собі насіння всіх інших речей. Але якість речі визначається тими гомеомеріями, які в ній переважають. Якісні перетворення — це зміна однієї більшості гомеомерій на іншу більшість. Кожна гомеомерія сама утворює безліч насіння всіх інших речей, тільки меншого поряд­ку. Принцип «все в усьому» діє на нескінченну глибину гомеомерій і їх «подібночасткове» ділення не має межі і кінця. Неймовірна здогад­ка про нескінченність матерії вглиб! Навіть Зенон уважав неможли­вим таке в множинності. Але, за Анаксагором, річ, що складається з «подібночасткових» елементів, і велика, і мала одночасно, і в ній нема ні найбільшого, ні найменшого. Інакше кажучи, річ — це єдність мікрокосму і макрокосму, і цю єдність Анаксагор, видимо, припускав у нескінченних масштабах!

Наша світобудова створена з переважанням гомеомерій ефіру або повітря. Природа як така відрізняється від інших станів тим, що вона не допускає хаотичного змішування речей і гомеомерій, бо тоді не мог­ли б зберігтися ті якості речей, які існують вічно. Тобто тоді не збереглась би субстанція і природа б не виникла. Гомеомерії, що входяя, в матерію, пасивні, і вони не змогли б розвитися з первісного хаосу в космос і природу без певного активного начала. Таким активним на­чалом є «нус» — розум творця космосу з первісного хаосу. Для Анак­сагора це світовий розум. Світовий розум виконує дві основні функції — надає рух світові і здійснює пізнання світу. Коли гомеомерії дуже складні за своєю структурою і своїй множинності, то «нус» —простий, незмішаний, чистий, є найтоншою і найчистішою річчю з усіх речей. Його головні властивості — мислення, безконечність, самодержавністі. (належність лише самому собі як активне начало серед інших начал, що не змішується). Через пізнання «нус» набуває величезної сили, яка дає йому цілковите знання.Сила його знання поширюється не лише на сучасне, але й на минуле і на майбутнє, яке «нус» визначає напе­ред. Як є матеріальним «нус», так само матеріальна і дія сили знання. Якщо розум — причина активності матерії, то знання — пояснення причини.

У гносеології Анаксагор стоїть на методологічній основі, що все пізнається собі протилежним — адже все різноякісне (у Емпедокла — подібне пізнається подібним). Відчуття не дають істини, тому що пов'язані зі стражданням, а також тому, що гомеомерії можна осягну­ти лише розумом, але не почуттями. Через страждання можна пізна­вати (бо це деяка екстремальність почуттів, їх загостреність), але воно пов'язане з надмірним подразненням органів чуттів і тому неадекват­не. Тут Анаксагор не сформулював, шо в пізнанні треба йти шляхом міри, хоч і підійшов дуже близько. Мета пізнаннязнаходженняси­ли знання,яка даєсвободу.

Життя на землі зародилось не від перетворення неживого в живе (Анаксімандр, Емпедокл), а шляхом панспермії, космічного штучного запліднення землі. Сім'я живих істот падає на землю разом з дощем і з них вже з'являються відповідні форми природного життя. Сім'я жи­вих істот також різновид гомеомерій, звідси можна зробити висновок про всезагальну «подібночасткову» організацію космосу і про косміч-ність усього живого та про їх всезагальний генетичний зв'язок. Цей вссзагальний зв'язок Анаксагор, видимо, вбачав у наявності «нуса», який в природному оточенні набував конкретні якості душі — кон­кретної душі для конкретної природи. Тому Анаксагор ототожнював розум і душу. Сама душа повітреподібна, ефірна. Людина розумна та­кож тому, що одна з усіх живих істот мас руки.

Космогонія Анаксагора має відмінності від традиційної: світобу­дова знаходиться в обертова-коловому руїі, якого йому надає «иус». За рахунок цього відбувається поділ матерії: її щільні, холодні, вологі, темні і важкі стани збираються у середині Всесвіту, а всі світлі, теплі, сухі і легкі спрямовуються вгору. Наявна теорія астрофічної конденсації Всесвіту! Таким чином внизу утворилась Земля, а вгорі — Небо, Сонце, Місяць, зірки — це все космічні камені, які утримуються на своїх місцях у світобудові завдяки її обертанню. Багато які з каменів падають на землю (метеорити), частина з них, відірвавшись від землі (внаслідок обертання земного ефіру), стали зірками. Сонце — вели­чезний розжарений камінь, більше за Пелопонесс. Місяць — земної природи і світить відбитим сонячним світлом'.

МЕЛІСС (V ст. до н.е.) — останній представник школи елеагів. Приймав учення Парменіда, але розійшовся з ним у двох принципових пунктах. У Парменіда буття — ідеальне і конечне, у Мелісса — ма­теріальне і безконечне. І подібна розбіжність збереглася до наших днів. У ідеалізмі ми завжди знаходимо конечну надсутність, а в мате­ріалізмі — безконечну в самій собі природну сутність. Мелісо спросту­вав ідеалізм формулою: з нічого ніколи не може виникнути щось. Тоб­то якщо ідеальне якимось чином не представлене матеріальним, то во­но не може бути творчим началом (геніальний здогад про необхідність об'єктивації духу в природі). Звідси і різні точки зору на буття. Для Парменіда воно єдине в осяганні розумом іна основі осягання розумом. Для Мелісса це матеріальна єдність, об'єктивно-природне об'єднання буття незалежно від суб'єктивних уявлень про буття.

Надзвичайно оригінальний і перспективний погляд Мелісса на час (який до сьогодні не реалізований). Вічність буття він розумів не як позачасовість, відсутність часу як універсальної властивості буття через його безконечність (Парменід), але як вічність у часі. А це оз­начає для матеріаліста Мелісса, що минуле і майбутнє онтологічна існують завжди, крім теперішнього. За логікою Мелісса, якби минуле і майбутнє об'єктивно не існували, то вони були б небуттям. Але не­буття онтологічне не існує — матеріально воно нам не дане, значить його нема. Для Парменіда ж минуле і майбутнє існують у те­перішньому. Для Мелісса буття вічне в тому розумінні, що воно за­вжди не тільки є, а й завжди буде одночасно з теперішнім.Якби ми­нуле і майбутнє не існували одночасно з теперішнім, то не було б ніякого сенсу говорити про вічність часу — вічності просто б не бу­ло! А значить, не було б і вічного буття! Взагалі б нічого не було. Це міркування Мелісс переносить і на простір. Він безконечний не як без-межність-позамежність, але як безконечність-безмежність у просторі. За Меліссом, він «вічний, безмежний», тобто вічний у часі і безмежний у просторі. Наявна концепція єдиного просторово-часового континуму, єдиного П-Ч виміру — і за 1500 років до Ейнштейна! Звідси і бере початок ідея «місця буття» як такого, яке «заповнюється» суб­станцією існування.

ДЕМОКРІТ (460—370 рр. до н.е., місто Абдери в Греції). Був на 40 років молодший від Анаксагора і на ЗО років старший за Платона,в Афінах спілкувався з Сократом. Був «філософом, який сміється» і на людях завжди з'являвся, сміючись (Геракліт же був «філософом, який плаче» — бачачи людські страждання, він плакав). Здійснивакт самоосліплення. Побував у Єгипті в жреців і у софістів у Індії. Написав близько 70 творів.

Первоначало у Демокріта — атом (буття) і пустота (небуття), для нього небуття об'єктивно існує у вигляді пустого простору (види-мо, як «місце» для буття і доки в цьому місці буття нема, нічого там не існує — воно небуття). Тим самим він дуаліст, приймаючи два начала у світобудові. Проте, як і Емпедокл, Демокріт ультраплюраліст, тому що трактує буття як безконечну множину атомів, але від гоме-омерій Анаксагора в атома залишилось лише властиве йому безконеч­не число форм (куле- і якореподібні, вігнуті і випуклі, вугласті і гачкоподібні). В усьому іншому атом відповідає всім характеристикам «повного» буття, він неподільний, вічний, незмінний, тотожний до са­мого себе.

Атом розрізняється порядком («діитига») і положенням («тро-пос») — вони потрібні, щоб від зміщування атомів світобудова не пе­ретворилась на хаос. Діатига і тропос атомів — це причина їх різноманітності, а «рисмос» (форма) дозволяє їм різноманітне поєднуватись. Тут діє своєрідний закон різноманітності,у відповідності до якого атоми існують не заради атомів, а заради буття світобудови. (Прим. автора). При такій організації атомів у світобудові набирає силу закон їх буття (у алсатів — «закон збережен­ня буття»), а це «гарантія» збереження буття у виглядіруху атомів. Рух атомів і гарантує збереження буття як такого. Найважливіша вла­стивість атомів — рухливість, їх рухливість забезпечується двома шляхами: 1) те, що вони оповиті пустотою і немов ширяють у ній подібно до порошинок і 2) те, що вони зштовхуються внаслідок вільного пересування. Тим самим атоми — самопричина свого само­руху, рух атомів вічний. Закон буття елеатів Демокрітом та іншими атомістами модифікується як закон збереження буття і руху. Тому не­має необхідності шукати причину початку вічності — вона знімається самим законом збереження і вічності руху. «Вічного початку» просто не існує і саме питання ставиться неправильно (некоректно). Сучасна наука, видимо, не зовсім вірно витлумачила агомістську концепцію Демокріта: атом як «неподільність» скоріше елементарна частинка. Проте і це уявлення не досить точне, тому що подільними виявляються і елементарні частинки. Атом є певний принцип світобудови. Він є «вкладена» в пустоту (небуття) субстанція, яка надає буттіо тим самим існування. Вона дає буттю властивість (атрибут) розвиватися завдяки пересуванню атомів: зміні місцеположення, порядку, форми, зіткненню. Принцип «атомності буття» утверджує відносний, а не абсолютний атомізм. Атом не стільки конкретна частинка, скільки он­тологічна денотація існуючої матеріальної даності. Принцип атом­ності буття як відносний атомізм утверджує деяку граничність ма­теріальної даності буття. Демокріт своїм описом атома лише нату­ралізував механізм дії цього принципу, щоб показати його придатність в онтологічному відношенні (у той час як сам принцип має гносео­логічний статус). Тут можна бачити близький підхід Демокріта до принципу єдності теорії буття і теорії пізнання, який утвердився лише у наш час.

За Демокрітом, світ речей існує як світ явищ. Світ речей мину­щий і мінливий. Світ атомів, із яких складаються речі, вічний і незмінний у своїй основі. Тут Демокріт примирює філософські кон­цепції Геракліта і Парменіда. Світ атомів і пустоти (буття і небуття) — це «Великий світобуд». Світ речей і живої природи — це «малий світобуд» («мікрос діакосмос»). Тут Демокріт вперше уводить кате­горію «космосу» як філософську для опису світовлаштування. Космос як філософська категорія — це устрій, організація, світовий порядок, світобудова як така. В демокрітовському космосі нема місця «нусу» — світовому розумові, бо в ньому свідомість і розум мають натуральну природу і їх утворюють особливі «вогневидні атоми». Саме поняття космосу на межі мислимого людиною і тому в пізнавальних цілях доцільніше говорити не про пограничні космічні світи, а світи в сере­дині космосу і про генезис цих світів у Вселенському бутті.

СОКРАТ. Він перший за народженням афінський філософ (помер у 398 р. до н.е.). Родоначальник діалектичного методу мислення (суб'єктивна діалектика), розвивав її як мислення в поняттях. Знання тільки те, що виражено в понятті. Першим визначив предметом філософії саму людину, вважаючи, що пізнати можна лише душу лю­дини і її справи (моральні). Світ сам по собі не доступний для пізнання і тому не може бути предметом філософії. Розробив метод пізнання істини як її народження (майєвтика): пізнання істини є процес навіть тоді, коли він нічим не закінчується, результат дослідження най­повніше отримується гуртом, і він поступово народжується в душі дослідників. Окрім методу майєвтики, Сократ розробив індуктивний метод пізнання і метод іронії. Сам же найчастіше користувався мето­дом розмовного діалогу — «сократичним методом», а також методом споглядання, споглядальної рефлексії, самоспоглядання. Стимулом пізнання вважає не формулу «пізнай самого себе» (дельфійський напис біля оракула), а «я знаю те, що нічого не знаю». Мета пізнання — смислоутворити себе як суспільну і моральну істоту. Тому філософія Сократа — етичний антропологізм, пробудження людини та її розви­ток як моральної істоти, в міру моральної сутності. Уважав, що мо­ральні норми мають об'єктивність, бо їх практичне застосування робить людину мужньою. Немає знання без моральності. Тому знання дає людині мужність', людина, знаючи, що таке зло, ніколи не вчи­нить погано. Маючи знання про добро, людина і чинить & міру добра, а самі етичні чесноти досягаються шляхом правильного виховання. Сократ у своєму житті повністю додержувався своєї філософії, його життя — його втілена філософія.

Сократ здійснив великий вплив на формування трьох філософських шкіл — кініків, кіренаїків і мегариків: багато хто з пред­ставників цих шкіл були його учнями або приходили до Сократа спеціально, щоб його послухати і повчитися його філософії.

АНТИСФЕН (444—368 рр. до н.е.). Ходив за 8 км з Пірея в Афіни слухати Сократа. Засновник школи кініків («кюнікос» — собачий). Школа отримала свою назву через те, що її представники настільки обмежували свої потреби, що жили невибагливе, як собаки. Антісфен зробив великий внесок у розвиток теорії пізнання, логіки. Розвинув учення про загальне, до нього зараховував знання, виражене в по­нятті, займався розробкою таких філософських понять, як знання, що втілене в загальному. Визначив поняття суперечності і довівйогодо закону суперечності: не можуть бути одночасно істинними два про­тилежні міркування про один і той самий предмет. Уважав, що щастя — мета людського життя, а засіб до нього — доброчесність. Звідси ро­бив висновок, що щастя в доброчесності. Водночас з презирством ста­вився до суспільної та державної доброчесності. Уважав, що держава недоброчесна, тому що не може відрізнити хороших людей від пога­них. У рабовласницькому суспільстві він твердив, що праця є благо і найбільший трудівник — Геракл (у суспільстві до праці ставились з презирством як до рабського заняття). Найвищою моральною цінністю є універсальна відстороненість як свобода від усяких прихильностей v житті (які роблять людину рабом власних звичок).

ДІОГЕН СІНОПСЬКИЙ. Був учнем Антісфена. Прожив 90 років і помер, затримавши дихання. Був філософом-практиком. Стверджу­вав, що філософи — громадяни світу. Філософія дана людині для того, щоб добре жити. Філософія — найвища форма культури і вища від усіх культур. Тому філософію треба перетворити на практичну науку. Практичною дією філософія стає, коли людина може знайти міру. До­тримання міри — запорука доброчесного життя. Уважав, що він — громадянин світу і в такій ролі — визволитель людства від пристра­стей. Люди повинні змагатися не в порожньому гонорі, а змагатися у мистецтві бути прекрасним і добрим — це справжнє покликання лю­дини. Людина досягає цього за допомогою філософії, вона робить її рівною богові. У Діогена бог — теж філософ. Сила філософії така, що вона зрівнює раба і пана. Діоген, проданий у рабство, на ринку про­давав свого пана, і тим хотів показати, що філософ-кінік навіть будучи рабом, може стати паном свого пана. А будучи богом-філософом? Він зробить щасливим увесь світ.

АРІСТІПП (435—360 рр. до н.е.). Засновник Кіренської школи філософії. Вчився у Сократа і Протагора. Філософська діяльність роз­горталась у місті Кірена, звідки і назва всієї школи — «кіренаїки». Гедонізм кіренаїків був протиставлений аскетизму кініків. У філософському плані це представлено вченням кіренаїків про по­чуттєве пізнання. Вони твердили, що відчуття не обманюють людину, і вони є єдиним джерелом знання. Почуттєва насолода — найвище благо. Однак вона має бути розумною насолодою, і людина не повинна стати її рабом, є міра. Причина відчуттів невідома і що за їх межами — теж неясно. Для людини світ недоступний для пізнання, їй до­стовірні лише її почуття (що споріднює із сучасним емпіріокритициз­мом) .

ЕВКЛІД. Родом з Мегари, де і розгорнулась діяльність мегарської школи філософії — «мегарики». Ходив за 40 км слухати Сократа. Зи філософськими поглядами близький до елеатів, розвивав, як і вони, елективну діалектику і логіку. Розвивав теорію загального як повної тотожності розуму, добра і бога. Звідси робив висновок, що реальним є лише загальне, тому що воно містить істину. Окреме — не істинне. Діалектичні ідеї проводив у формі софізмів, аби довести, що сфера оди­ничного помилкова і без загального не можна знайти істину (софізми «Брехун», «Рогатий» та ін.).

Філософські школи кіренаїків і мегариків знаменували собою становлення двох типів пізнання: почуттєвого і логічного. Кожний з цих видів пізнання має свої переваги і недоліки і обидва вони «пра­цюють» ефективно тільки як два взаємодоповнюючі рівні мислення. Крайні точки, що виключають одинвид пізнання іншим, сформува­лися уже в Новий час (більш як тисячу років по тому). Це сенсуалізм і раціоналізм, що були об'єднані у діалектичному методі, основи якого були розроблені тією ж античною філософією.


Дата добавления: 2015-07-08; просмотров: 188 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Условия реализации программы духовно-нравственного развития и воспитания учащихся | Ожидаемые результаты духовно-нравственного развития и воспитания учащихся | Критерии, показатели эффективности в части духовно-нравственного развития и воспитания обучающихся | Методика и инструментарий мониторинга духовно-нравственного развития и воспитания обучающихся | Тема 1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ І РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ | Тема 2. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ ІСНУВАННЯ СВІТУ ЯК БУТТЯ | Бог є самобуття». Існування речей відокремлювалось від їх сутності, таким самим розщепленим виявлялось і буття людини. Сутність та існування збігались лише у бутті бога. | Філософська система Арістотеля | Тема 4. МАТЕРІЯ І МАТЕРІАЛЬНЕ БУТТЯ СВІТУ | Простір є форма існування матерії в таких всезагально-універсальних як протяжність, упорядкованість, структурність. Простір можна розглядати як спосіб збільшення існування. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Основні концептуальні ідеї давньогрецької філософії| Філософське вчення Платона про світобудову

mybiblioteka.su - 2015-2018 год. (0.012 сек.)