Культура творчої самореалізації людини

Питання

1. «Реалізаційна парадигма» буття людини.

2. Культурологічні основи творчої самореалізації людини.

3. Духовне самоздійснення людини.

Суть «реалізаційної парадигми» буття людини — самоподолання своєї егоїстичної самості на користь самореалізації духовної сутності. Це самоподолання людинидуховною суттю своєї природи. Подібна зміна історичної парадигми етики людини здійснюється не без впливу вітчизняних філософів. Так, добре відома розроблена Н.Ф.Федоровим «Філософія Спільної Справи» всіх існуючих і неіснуючих людей. Раціональне зерно федоровської філософії — це ідея самоспасіння людства шляхом розвитку і реалізації творчих потенціалів, що закла­дені в духовній природі людей. Філософсько-онтологічні і гносеологічні основи людини, за Федоровим, такі:

людина є самоціль для себе, головна мета її буття — духовне воскресіння, яке є не задачею бога, а практичною справою самої лю­дини;

самореалізація людьмиідеї «космічного братерства» на землі пе­ред тим, як вони знайдуть «надсвідомість» і «наджиття» в космічному бутті;

духовні сили людей — це «животворні сили справи людства» (а не однієї людини), і, якщо вони не здобудуть перемогу в Спільній Справі, то людей попереду чекає Ніщо, і вони позбавляються всякого майбутнього;

^людина самореалізує себе через індивідуальне пізнання, іншим шляхом вона не досягає результату, а тільки на основі індивідуального досвіду мислення і самопізнання;

смисл життя у самому житті,в життєвій самореалізаци; той, хто шукає смисл життя, позбавляє життя смислу.

Задача філософії, за Федоровим, — відповідати на запитання, які перед нею поставлені самою історією, сформувались історично. філософія не розгадує загадок, а має їх. Вирішуючи Історичні питання, що постали перед людиною, філософія тим самим самореалізує себе для людини, підказуючи шляхи самоспасіння людства. Для Федорова великий російський письменник Лев Толстой був «поганим філософом» тому, що він створював філософію для себе, «секстанську філософію», а не загальнолюдську культуру духу.

Самореалізація людини в нормативному визначенні — це опред-мечування духовного багатства людини, її внутрішнього світу в створюваних нею духовно-предметних цінностях. У самореалізації спостерігається своєрідна пульсація-взаємоперехід внутрішнього у зовнішнє і зовнішнього у внутрішнє, що звичайно описують ме­ханізмом «обернення-перетворення». Це є об'єктна самореалізація лю­дини по об'єктивній мірі її духовної сутності. Така самореалізація дозволяє людині досягти життєрозуміння, напрацювати життєвий досвід, а потім вибудувати адекватний своїй духовній сутності життєвий шлях.

На такому життєвому шляху людина здійснює свій екзи­стенціальний вибір між своєю самістю і духовною сутністю. Це е ціннісне самовизначення. У процесі ціннісного самовизначення люди­на здійснює вибір між свободою самості і свободою індивідуальності, тобто вибір між особистісним і духовним. Вибір свободи самості по­збавляє її індивідуальності, тому що самість підпорядковує людину соціальним вимогам, перетворює на механічного носія соціальних оа-нак, на репертуарно-рольову особистість. Це особистість людини-пристосуванця, що адаптується і постійно змінюється. Свобода самості від-чужує людину від її духовного начала, а не на-ближає до нього. Набуваючи соціальне право відходити від несвободи самості, робити її штучно свобідною, людина не набуває справжньої свободи, а саме — духовної свободи. Тому що вона одразу ж бере зобов'язання підпорюватись і дотримуватись соціальних стандартів, соціальних пра­вил поведінки. Це описує теорія «соціальної дії» американського соціолога Р.Рарсонса. За непідкорення правилам соціальної поведінки суспільство відразу ж. накладає на самість-особистість соціальні санк­ції. Тут діє цілком визначений суспільний закон:особистість свобідна тією мірою, в якій її поведінка відповідає соціальним очікуванням суспільства. Ось чому свобода особистості є відчужена свобода від її людської духовної сутності. Це добре показав Г.Гегель у своїй «Фено­менології духу». Правий також 1 Ф.Енгельс: свобода є усвідомлена не­обхідність, коли йдеться про соціальну свободу. З цієї причини всі ве­ликі філософи вели мову про моральну поведінку, моральну свободу свого «Я» (Фіхте), про моральний категоричний імператив (Кант). Там же, де етичні принципи свобідної індивідуальності порушувались («що розумне, то дійсне; а Що дійсне, то розумне» — Гегель), там треба було виправдовувати абсурдні державні порядки як гаранти свободи.

Невідчужувана лише духовна свобода. Вона не підвладна соціальним санкціям і не ліквідується за наказом. У соціальній сало-реалізації можна знайти свободу, якщо вона здійснюється по мірі духовної сутності людини — адже вона вища від людських законів 1 підкоряється тільки законам вселенського буття. Суб'єктна саморе-алізлція людини настає тоді, коли вона є для-себе-самоціль-ов'єкт са­мовдосконалення, тобто коли в ній відбувається самоздійснення духов­ного начала через «індивідуум» людського «суб'єктума».

Яку такому разі виглядає природно-фізична і соціальна саморе-алізація людини по мірі її духовної сутності? Вона, звичайно, суттєво відрізняється від звичайних уявлень і практичних способів самовдо­сконалення. З одного боку, вона виходить за межі грубо-фізичної виз­наченості людини як «речовини існування» і робить її «істотою існування». А з другого боку, входить у сфери ментальності як певної психофізичної предметності, в індивідуальну ноосферу людини (мента-лосферу).

Можна розрізнити такі основні види природно-фізичної саморе-алізації людини по мірі ЇЇ духовної сутності:

1. Універсально-природна самореалізація. Це всезагально-при-родна, природно-космічна самореалізація, яка відбувається на енерго-інформаційному рівні позанішових природних взаємодій, на якому природно-космічний світ об'єднується в єдину систему буття-діяльності людини. Це відбувається через механізми «.інформаційного поля», яке зв'язує всі відомі види природного руху (фізичний, хімічний, біологічний, соціальний, духовний) на основі слабких енер-говзаємодій. Інформаційне поле, як гадають, ^Г об'єднувальним у відношенні до чотирьох базових взаємодій нашого фізичного світу (сильна, слабка, електромагнітна, гравітаційна), єдиною взаємодією на сутнісному рівні природно-космічного буття. Воно глибоко про­низуюче, бо здатне проникати всередину природних форм («ін-форм», ін-формація) і здійснювати взаємодію на субстанціональному рівні універсально-природних процесів.

У керованому режимі подібний універсально-природний процес може забезпечити тільки людина як істота, що володіє духовною сутністю:

як позанішова істота за своєю вихідно-родовою природою;

як істота, що володіє найвищим видом природного руху — соціальним і духовним рухом;

як сутність, що має у своєму розпорядженні енерго-інформаційний механізм універсальної природної взаємодії — мозок, і потужний психічний перетворювач природних процесів — свідомість (як трансформатор матеріального в ідеальне);

як сутність існування, здатна при подібному перетворенні ма­теріальних процесів у ідеальні забезпечувати їх адекватність і зберігати при цьому їх трансформативну процесуальність у вигляді пе­редавального інформаційного поля.

Універсально-природна самореалізація людини в суб'єктивному плані (онто-гносеологічному) — це творча діяльність-буття. Вона є предметно-духовна діяльність, яка змінює характер відображальної діяльності свідомості. Вона вже не просто відображає, а нідображає-творить. При цьому досягається «шеллінгіанська тотожність» суб'єкта і об'єкта по творчій моделі духу-суб'єкта. Це тотожність фізичного і психічного по мірі духовної сутності людини. І саме вона стає універсальним джерелом інформаційного поля для всього природного оточення. Тут мову можна вести про третю сигнальну систему — інформаційну систему сигналів: позамовну, основану на інтуїції, не-дискурсивності, чуттєзнанні.

Вступаючи в енерго-інформаційний обмін з природою (генно-інформаційний і віто-інформаційний), людина через свою сутність об'єднує, транслює всі інші природні сутності, перетворюючи себе ра­зом з ними у «всезагальну, універсальну сутність». Екологічний смисл такої універсальної сутності цілком раціональний — забезпечити в та­кий спосіб екобаланс, гомеостазис на Землі на набагато нижчому рівні енергетики. Таким шляхом природа отримує додатковий і значно більший енергетичний резерв своєї екологічної потужності, який на­багато подовжує ресурс її існування. Стає можливим еволюційний розвиток ие тільки антропоїдів, а й істот неантропного принципу буття. Інакше кажучи, в земноприроді реалізується креативний принцип буття як всезагально-універсальний, природно-космічний принцип. Стає можливим утворення у земносфері «креативних реальностей», «астральних структур», морфологічних типів свідомості за зовнішньою формою об'єктів, польових форм життя, включаючи «розумне поле», ментальні енергоструктури та ін. При цьому вельми «психорухливою» виявляється енергоструктура людини.

Наявність подібних можливостей була помічена оде в стародав­ньому світі. Відомий цілитель Гіппократ здійснив цілком унікальну класифікацію людей (людських темпераментів) за енергетикою рідини, що протікає в людському організмі» Це людські морфотипи, які визнаються і сучасною наукою: сангвініки (кров), флегматики (слиз-лімфа), меланхоліки (жовч), холерики (гаряча кров). Подібну «енергетичну класифікацію», але вже за зовнішньою формою людини здійснили американські психологи Шелдон і Кречмер. За Шелдоиом, фіксуються: екзоморфна людина (округла куля), мезоморфна (атлет), ектоморфна людина (тонка). За Кречмером: соматоніки (тільний тип), астеніки (слабкотільний тип), вісцератоніки (мускульний тип), еці-лептоніки (розумовий тип).

2. Сутнісно-індивідуальна самореалізація. її можна представити в якості «субстанціональної» самореалізації, при якій відбувається зняття особистісної формності людини і її природної формності і вста­новлюється єдність індивідуумів «суб'єктума» і «об'єктума». Тим са­мим інтегруються субстанціональні основи людини і космоприроди в якомусь їх спільному континіумі. При цьому відбувається перехід свідомості на нове просторово-часове сприйняття і звичайний фокаль­но-фізичний зір доповнюється особливим «психічним зором». За раху­нок включення в людському мозку механізму функціональної аси­метрії мозку в психіці людини з являється «психічний простір» і «психічний час» (як психічна основа для духовного простору-часу), виникають «голограмні ефекти» прозріння об'ємних неприродних ре­альностей. Багато людей, найчастіше вчені і крупні мислителі, відзначають у своєму мисленні феномени «надиктування інформації», передачі «космічних повідомлень» і т.п. З фізичної точки зору духовна сутність може являти собою те, що позначається як квантова-елект­ронна структура (тобто польова), або як лептонна структура (тоб­то тонко-речова, що складається з найлегвдих елементарних частинок, що не розділяються), або як нейтронна структура, котра нашим фізичним світом майже не вловлюється (але 50% речовини нашого Всесвіту, як гадають, представлено нейтрино).

Все це можна визначити одним поняттям — «тонка реальність». Вона лежить в основі сильно взаємодіючої реальності («грубо» речовинної). Граничним рівнем субстанціональної основи фізичного світу є: у мікросвіті — кварковий, рівень виникнення кольорів, кольоровості світу; у мегасвіті — «чорні дірки» (І, можливо, «білі дірки»), у які колапсує наша реальність; у перехідних модулях мегасвіт-мікросвіт — це «важка» елементарна частинка, що з'єднує їх, — «максимон», яка при її енергоприскоренні здатна розширюватись до мегасвіту, а при зниженні енергорівня перетворюватись у важку елементарну частинку (адрон) мікросвіту.

Для людини сутнісно-індивідуальна самореалізація є виявлення у своїй сутності духовної індивідуальності як «своєрідної сутності» і процесе розрізнення.духовної сутності і самості, здійснення духов­ного вибору на користь розвитку у собі найвищого начала, свого сутнісного самоздійснення. Це є духовно-сутнісне самовизначення людини. За ним вона вже шукає форми не стільки об'єктної саморе-алізації і самовдосконалення, скільки суб'єктної самореалізації, са-мовтілення не в речовині природи, а в сутності людини як природної екстракції. Це є початок духовно-індивідуального самопізнання люди­ ни: самоузнавання, спогадання, самоподолання, самовідкриття в новій якості. Головні способи — рефлексія і аутокомунікація. Свої одкровен­ня вона присвячує не собі,алюдям. Іншими словами, це «філософствуюча людина»як архетип, або «моральні люди». У цьому відношенні вельми йаочна типологія «моральних людей» за їх альтер­нативними парами:

люди віри: схильні до породження утопічних ідеологій;

індивідуум фіксують в собі як ^релігійний дух»;

люди фактів: це суб'єкти практичної свідомості і тому продуку­ють практичні ідеї і реальну ідеологію, схильні до наукової діяльності й індивідуум фіксують в собі як науковий дух»;

люди честі: романтичний тип людей, схильних породжувати ро­мантичні ідеали, схильні до ідеалізації дійсності, фіксують в собі індивідуум як «благородний дух»;

Дата добавления: 2015-07-08