Духовність як суб'єктивована соціальність.

Саме культурна сутність людини рано чи піздно ставить перед нею проблему людської цілісності, всезагальності, універсальності, задачу самореалізації до рівня «універсальної людини» (за Фейєрбахом). З розвиткомкультурноЇ сутності людини у неї виникає «ціннісний образ» оточуючого світу, духовно-ціннісне бачення себе у цьому світі як головної цінності природи. Вона починає усвідомлюватицінність знання і самопізнання, розуміти цінність істини та істинність цінності, бачити смисл буття і своє покликання у цьому бутті.

НАУКОВІ ОСНОВИ АНТРОПОГЕНЕЗУ. Мова йде про родову структуру людини за її походженням, тобто це генно-родова структу­ра, яка представлена даними палеонтології, що доводить еволюційний характер виникнення і розвитку людини (але часто виявляється і зво­ротне).

1. Пітек (мавполюдина). Його головна відмінність — прямо-ходіння (Ьопю егесіих) і стадний промисел їжі з спільним її поділом. Це початкова форма людини, яка стоїть біля самого витоку антропо-генеза. Вихідні форми: сивапітеки і рамапітеки (Сиваликські пагорби у передгір'ї Гімалаїв), австралопітеки. Переважна оцінка віку — 8— 10 млн. років. Для них характерні перші спроби оволодіння вогнем, використання факелів при вагонному полюванні. Прямоходіння було повним (не епізодичним) і розвинена здатність до швидкого бігу.

2. Пітекантроп. Він — початкова стадія формування власне лю­дей у вузькому розумінні цього слова. Пітекантроп володіє в зачат­ковій формі всіма людськими рисами. Головні з них: облаштування місця свого перебування, критерій облаштування — використання вог­ню; облаштоване общинне життя; праця по облаштуванню місця про­живання і спільне полювання, добування вогню. Пітекантроп — це розвинена мавполюдина з яскраво вираженим «тропним оточенням» (численні сліди місця перебування). Мав досить розвинений мозок:

яванський пітекантроп — 900—950 см², китайский пітекантроп (си­нантроп) — 1100—1150 см², у окремих пітекантропів мозок досягає сучасного об'єму — 1400 см². Вік 1,5—2,0 млн. років.

Після пітекантропів починають формуватися центри пралюдей нового типу. Період архантропів (палеантропів) змінюється періодом неантропів.Вони володіють досить розвинутими людськими рисами, які придушують маопоознаки. Для них характерна більша тери­торіальна експансія, виготовлення знарядь праці, систематична праця і, отже, дуже високе виживання внаслідок певної незалежності від природних процесів.

3. Неандерталець. Відноситься до гомінідів і явно придушує всі інші еволюційні види, внаслідок чого отримує широке розповсюджен­ня. Перший неандерталець знайдений у Неандерталі, у міжгір'ї кань-ону, що виходить у долину Неандера ріки Рейн (Рурська область у Німеччині) палеонтологом Р.Х.Шмерлінгом. Знахідка мала принципо­ве значення, бо доводила існування «допотопної людини», причому у великій розселеності, що релігією заперечувалось. Неандертальці мог­ли ефективно користуватися камінними знаряддями (гремнієві руби­ла); найчастіше проживали у печерах біля рік, мали домівку, мабуть, жили великими сім'ями-родами. Вони здійснювали обряди поховання померлих, що свідчить не тільки про наявність свідомості, а й про мислення. Для утеплення печер закривали вхід у і«-їі створювали г.л-хилі навіси над входом (до 4-х метрів), будували всередині печери ха­тину для кращого її нагрівання і «комфорту», користувались жировими світильниками для внутрішнього освітлення (у вигляді видовбаних ми­сок, в яких горів гніт із моху). Створювали вони і перші «твори мис­тецтва»: гравюра коня, що пасеться, намиста — прінрасн з каменів і черепашок; зображення ведмедя, що лежить на зігнутих лапах (по­зиція сфінкса) із глини, до якого прикріплювалась справжня ведмежа голова. Неандерталець — уже «людина вміла» (пото паЬіІііі). «Про­гресивний європейський неандерталець-» відрізнявся від інших більшим об'ємом мозгу — на 300—400 см². Вік — 70—300 тис. років. Найпізніший вік знахідок сучасних людей (кроманьйонців) — 40—42 тис. років. Отже, існування неандертальців і кроманьйонців пе­ресікались (на 10—12 тис. років) і вони могли утворювати Метисні форми. Водночас інституціонально вони дуже різнились, не кажучи про те, що людей неандертальського типу не залишилось, що є однією із загадок людської історії.

4. Кроманьйонець. Ця людина сучасного типу (погоо заріепсе, *людина розумна»). Вік — 30—42 тис. років. Перша сучасна людина була знайдена у печері Кро-Маньон у долині ріки Везер (Франція), вік оцінюється в 25 тис. років. Морфологія черепа сучасної нам людини без будь-яких перехідних форм від неандертальця. Розрізняють навіть риси кроманьойнців: комбкапельська, гримальдійська І шанселадська. Це високі люди (зріст 170—180 см), з орлиним" носами, з високими і крутими лобами, обличчя широке, череп подовжений. Вони мають добре обжиті житла, добре володіють навичками знаряддєвої діяльності, є ознаки парної сім'ї. Центри формування людей сучасного типу — Східне Середземномор'я (Передня Азія).

Існують дві основні проблеми палеолюдини, які виникли в пале­онтології в ході практичного дослідження останків першолюдей:

1) це явне незбігання етапів морфологічної еволюції людини та її знаряддєвої діяльності: стадіальна гіпотеза послідовного оволодіння більш досконалими знаряддями в міру сходження людини на більш ви­сокі ступені еволюції не підтверджується, бо техногенез не стимулює біоантропогенез (принаймні у прямій пропорції);

2) часовий ритм палеоеволюції людини від спільного стовбура ан­тропоморфних приматів (предковий стовбур налічує 43,3 млн. років і від нього першими виокремились гіббони, 10, 86 млн. років — оран-гутани, 3, 67 млн. років — горили, 2, 68 млн. років — шимпанзе) не збігається з часовим ритмом біохімічних І молекулярно-генетичних процесів, що відбуваються. Так, час дивергенції палеоантропологічних змін становить 7—9 млн. років, біохімічного поліморфізму — 5—7 млн. років (процеси йдуть швидше), молекулярно-генетичних — 3—5 млн. років (за ознакою гетерогенності ДНК митохондрій), тобто більш як у 2 рази швидше за палеоморфологічних змін у приматному стовбурі.

Звідси і бере свою підставу наукова гіпотеза про свідомість як фактора антропогенності, яка цілком доказова принаймні при розгляді еволюції людини в системі ноосферогенезу. Гадка будується в рамках функціонування природи як екологічної системи з генно-молекуляр­ним джерелом перетворень. У такій системі людина виступає як «по-занішова істота», відкрите біологічне, соціальне і духовне утворен-ня-ціннісність, що знаходиться у відносно самостійній автоеволюції, антропоруху за законами саморозвитку. З утворенням ноосфери свідомість стає антропогенною, безпосередньо перетворюючою в ро­зумінні прямого впливу на біоенергетику людини через біохімічні і мо­лекулярно-генетичні процеси (котрі, як науково встановлено, йдуть набагато швидше, ніж процесе конституціонально-морфологічних змін людини). Якщо в системі «людина — екосфера» первинна природна матеріальність, то в системі «людина — ноосфера — екосфера» при збереженні природою фундаментальної первинності, первинний імпульс по лінії зворотного зв'язку надходить від свідомості. Соціобіогенез людини в принципі є доведеним, на порядку денному доведення ноосферогенезу людини. Уже вдалося зафіксувати моменти надзвичайно високої активності людського мозку, коли на фоні стаціонарних процесів виникають короткочасові нестаціонарні проце­си, які ведуть до нових нейрокомпозицій загальномозкових сегментів. Значність зміни нейрозв'язків у щойно утворених композиціях нейро-структур така, що відбувається навіть перебудова просторово-часових зв'язків (що змінює характер міжпівкульної асиметрії мозку). При цьому стабілізації нового паттерна в структурі мозку досягається шля­хом відповідної діяльності і закріплюється новою логікою трудових дій (психо-енцефалографічні дослідження В.М.Русалова, М.Б.Бодунова, М.Г.Ніколаєнко). Чітко зафіксовані емпіричні факти«саморегуля-тивного удосконалення»людини за допомогою психічної діяльності ЇЇ мозку.

СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ ТА П СУТНІСНІ СИЛИ. «Феномен лю­дини» всесвітньо відомий французький філософ-антрополог Тейяр де Шарден (знайшов синантропа — «китайську людину») визначав дво­яко:

а) як здатність до проявлення радіальної енергіїабо «енергії жит­тя», вітальної енергіїрозгорнутого існування людини в природі, що ініціює вітально-інформаційні процеси; вона розповсюджується по го­ризонталі із силою згорнутої спіралі;

б) як здатність до проявлення тангінціальної енергії або «енергії свідомості», психічної енергіїрозгорнутої сутностілюдини, що спрямовує її у заприродні межі і виводить у космос; вона ініціює психо-інформаційні процеси і приводить до утворення ноосфери Землі і мен-талосфери у кожної окремої людини; її дія — по вертикалі з «прони­зуванням» фізичних планів буття.

Іноді подібні уявлення здаються фантастичними, як і погляди німецьких філософів класичної школи про «абсолютне Я», «абсолют­ний дух», «абсолютне значення», «універсальну людину», як і космізм вітчизняних філософів. Але річ в тому, що подібні уявлення про сутність людини існували ще в античній філософії, тому нічого по-тенціально нового не несуть.

Основні положення античної філософії з приводу сутності люди­ни можна представити в аспекті філософських розробок на цю тему таких відомих вітчизняних мислителів, як А.Ф.Лосєв¹, А.Н.Чанишев², які присвятили античній проблематиці не один десяток років.

1. Людина є природний об'єкт, який являється як об'єкт буття природи у своїй натуральній предметності (він — не суб'єкт, що про­тистоїть природі або суспільству як об'єктам).

2. Під людською об'єктивністю підкладена людська суб'єктивність («суб» — під). Суб'єктивність («субєктум»), підкладена під людською об'єктивністю, і є сутність людини. Це її сутність-об'сктум в якості «індивідуума» — неподільного всередині нас начала. Якщо «об'єктум» відкритий нашим почуттям і є ним, то «суб'єктум» — невидима для нас сутність, яка не дана безпосередньо нашим почуттям. Неподільність індивідууму в суб'єктумі розуміється в тому смислі, що при його вилученні об'єктум втрачає свою якість, тобто людина перестає бути людиною за своєю сутністю, за своїм суб'єктумом. Звідси нерозділимість індивідуума і суСєктума, людини та її сутності (бо без своєї сутності вона не є людиною). Призначення філософії — не абстрактна жадоба до знань (чого в античності було більше, ніж досить), але відкривати за людською об'єктивністю люд­ську суб'єктивність, прояснювати сутність людини, її індивідуум.

3. Як же по-філософському представити суб'єктум-сутність людини та її якість індивідуума? Яке призначення цієї сутності в людині? І антична філософія робить сміливий, але природний крок: оскільки людина є природний об'єкт, отже, вона є і об'єктивний чуттєвий кос­мос. Єдність людини і космосу забезпечує дух, душа, тому що сам кос­мос одушевлений і розумний. Сутність людини забезпечує єдність її з космосом за духом. Суб'єктум цілком функціонально здійснює цю єдність, треба тільки знати, як це досягається. Оскільки людина є міра всіх речей (за своїм суб'єктумом-сутністю, постільки вона є і міра космічна. А значить, людина підвладна космосу тією ж мірою, якою космос підвладний людині. Космос людиноподібний, як і людина космоподібна. Космос не більше як «космічна людина», з якою злитз за своєю сутністю земнолюдина.

4. Земнолюдина є сутність космолюдини, і навпаки.Через своє духовне начало вони надають саморух Всесвітові.Людина і космос сама собі абсолют. Людина і космос сама собі межа, а значить — бог, вище якого нічого нема. Людина як бог виступає в суб'єктумі космо­людини, але тільки тоді, коли вона знає, як це здійснюється. А саме, знаходячись в «індивідуумі» з суб'єктумом космолюдини, тобто в не­подільній з і їм єдності. Таким чином людина може виступати в якості Всесвіту (мікрокосм), що і є її божественний прояв у суб'єктумі (бог-суб'єкт).

Досягати свої індивідуалізації з космосом людина може по-різному — звідси і пішли різні напрями у філософській думці, мис­тецтві, архітектурі античного світу. Але що дійсно вражає і до остан­нього часу здається непояснимим — це дійсно космічна краса і гар­монія того, що було створено в античному світі, це вища краса, яка вражаь своєю передвічністю і неминущістю, явно побаченакраса кос­мосу, передана через суб'єктум художника-творця. Гадається, в цьому причина надзвичайного розквіту античного світу, який тривалий час «космічна краса» рятувала від деградації і руйнування.

Вельми характерно, що стародавні скульптори намагались через земне тіло людини втілити своє бачення тіла космічної людини. І в цьому полягає не тільки чисте мистецтво (передачі у внр;ізі обличчя космічної мудрості, спокою, незворушності), але, втілюючи себе в скульптурі, людина осягає таємницю «космічного втілення»: си­метрію, «метрон» (міру), ритміку, число, якість, просторовість, час, буття духу в мармурі.

¹ Лосев А.Ф. Дерзание духа. — м., 1988. — 366 с.

2 Чанишев А.Н. Курс лекций по древней философии. — М., 1981. — 374 С.

5. Сутність є безособистісне начало в людині як безособистісний і космос, який є вмістилищем земносутностей. Сутність є знята (усу­нута) природна самість людини, яка є майя, щось ілюзорне. В сутнісному стані безособистості людина стає природним космосом, об'єктум усувається і залишається тільки індивідуум суб'єктума. Лю- '•:

дина починає бачити космос як об'єктум, увійшовши у нього як суб'сктум, починає споглядати світ «космічної людини». Виникає лише питання, як це практично зробити.

6. Сутність є те, у чому долається доля людини як логос і лю­дина починає визначати свою поведінку поза особистою долею, тобто позаособово жити на землі як «космічна людина», поза логосом і при­мусом, свобідно, як немовби Їй було дароване безсмертя. Жити за своєю сутністю — це знати, що помреш і знаходити мужність жити, що є героїзм і мистецтво життя. Ставши художником свого життя, людина здобуває безсмертя спочатку у своїх творах, а потім онто­логічне безсмертя як буття в сутності космічі чго буття.

7. Перше знаходження сутності у людини відбувається як по­чуття логоса, коли вона ясно сприймає і усвідомлює лінію своєї долі і всі обставини, що підкорюють її до цього, які трактуються як логос-закон, особиста визначеність наперед. Це та сторона сутності, яка за­лежна від природного буття людини, існує за законами об'єктума.

Друге знаходження сутності відбувається як почуття ейдоса: во­но виникає, коли усуваються поняття логоса (в категоріях мислення про долю людини) і за цими поняттями починають вбачатися вихідні ідеї буття поза обмежуючими залежностями. Ці вихідні ідеї-ейдоси і є космічний об'єктум, який, звичайно, не виразити в поняттях земного мислення. Та цього й не вимагається, бо не є задачею людини як зем­ної істоти.

Переживаючи почуття ейдоса («айстетіс»), людина як сутність-об'єктум присутня в космічному об'єктумі позаосо-бистісно, оДнак як індивідуум і, особистісно не втілюючись в об'єктум космосу, вона в ньому знаходиться (не привносячи свій особистий ло­гос). Це та сторона сутності людини, яка незалежна від природного буття та існує за законами космічного об'єктума.

Чуттєво-ейдитична сторона сутності людини відкриває перед нею «чуттєвий космос», який не обумовлюється техногенністю і не вимагає технічних пристосувань (складна технологія в античному світі і не роз­вивалась). Але це і неможливо, бо чуттєво-ейдитичний стан позапо-нятійний, і є чуттєвість індивідууму, не згорнута в поняття (тобто осо­бистісно не виражена). «Ейдос» — «чиста ідея» в тому розумінні, що вона онтологічне поза самістго людини і гносеологічне — ііоза понят­тями, але це не абстрактна, а чуттєил ідея, що реально існує як космічний об'єктум. І людина проникає туди через свою сутність-суб'єктум, використовуючи її індивідуум-неподільність з космосом.

З позицій більш пізньої філософської думки:

чуттєво-логотична сторона сутності як її пізнання є інтелектуальне споглядання;

чуттєво-ейдитична сторона сутності як пізнання є чуттєве спог­лядання.

Але що споглядається, наприклад з позицій німецької класичної філософії: «абсолютне Я» людини (Фіхте), трансцендент, що умоося-гається (Кант), абсолютна тотожність людини і природи (Шеллінг), «абсолютний дух», «абсолютне знання», «абсолютна ідея» у Гегеля.

Тут спостерігається те, що називається «псуванням» вихідної філософської концепції. У концепції античних філософів спогля­дається інше, і не у формі споглядання, яке несе в собі певне дистанціювання від того, що споглядається. У них здійснюється чуттєво-суб'єктивний акт, який можна назвати «третім знаходженням» сут­ності людини.

8. Третє знаходження сутності людини якчуття дотикання. Чуття дотикання як «сенсус» — це не стільки відчуття (відчуття до­тикання), скільки духовний і душевний настрій (намір, прагнення), це духовне і душевне почуття. В акті чуття дотикання ми здіснюємо доторк до духу, доторк до душі; це безпосереднє духовне і душевне переживання.

Чуття дотикання є безпосередня духовність, коли відбувається не чуттєве сприймання на дотик речей об'єктума, а сприймання на дотик чуттєвого духу, душі суб'єктума, духовних і душевних рухів. Тому стає зі дзумілкм високий рівень досягнень натурфілософії антич­ного світу. Адже вони безпосередньо сприймали на дотик свої чуттєві сприйняття в природі і космосі, природні і космічні феномени ними не спостерігались, а сприймались на дотик чуттям як істина сутності людини, отже, як істина сутності буття. І здобуте таким чином знання стародавніх було надзвичайно точним, адекватним істині і його до на­шого часу неможливо перевершити, а тільки довести й аргументувати науково-експериментально, технічно. Подібна техніка розкриття сут­ності людини (в мистецтві, філософії, у майстровій умілості) і носила назву «техна».

Більше того, духовні стани людини, що виникають, хвилювання її душі мали також цілком точні визначення (звичайно, з урахуван­ням, що духовно-чуттєва сторона їх для нас втрачена або «зіпсована»).

Чуття дотикання людина переживає як натхнення, зліт емоцій, фантазію («фантасіа» як «загадкова реальність», що викликає подив, потрясіння, катарсис), пафос («патос» — найсильніший емоційний по­рив суб'єктума: захоплення, ейфорія, афект).

9. Духовна сутність людини. Людина, переборюючи свою долю як загальне, свою особу як особливе і самість як конкретне, виходить в іншу сферу свого буття — у всезагальне буття самої сутності або універсальне буття, яке є буття космічної сутності людини. Земносутність людини підноситься до космосутності, що знаходиться в ній же як найвище людське начало.

Духовна сутність людини виявляється тим самим не якимось над­природним началом, що дарована людині богом і підносить людину до бога, вона цілком інструментальна і призначена виконувати цілком певну роль. Оскільки людина — це і земнопланетарна і космічна (по-запланетарна) істота за своїм буттям (одночасно існує і в земному світі і в космічному як Земля в космосі), постільки функція духу в людині — забезпечувати духовний зв'язок. А через духовний зв'язок — ду­ховну єдність «подвійної» людської природи, тобто земносутності і кос­мосутності, які різнорідні за своїми фізичними характеристиками (ре­човинність природи і вакуум-космос). Це «внутрішня задача» духу в

людині, яка реалізується через його духовну сутність психологічно, ментальне. Зовнішня задача духу — це забезпечення онтологічного ду­ховного зв'язку людської природи і космосу, досягнення онтологчної єдності двох сфер реальнісного буття людини — зомноприродної і космічної.

Така задача, як видно, постала перед людиною давно і представ­лена не тільки в античній філософії. І вирішується вона двояко — це шлях, окреслений античною філософією, тобто шляхом розвитку ду­ховної сутності людини до чуттєвого сприйняття космічного буття. Та­кни підхід можна спостерігати і у філософії даосизму, і в буддизмі, і в иогічній філософії, і в філософії дзен. На цьому шляху людина по­винна добиватися керованого самовдосконалення, тобто здійснювати керовану еволюцію, керований мутагенез,рішуче перетворювати се­бе, а не змінювати своє природне оточення, підганяти природу під свої потреби, не створювати під свою незмінність штучне оточення.

Інший шлях — еволюційна стагнація духовної сутності як с'і "-мулюючої внутрішні перетворення в людині, консервація ево­люційного потенціалу і забезпечення космічного зв'язку техногенним способом, включаючи спеціальні космічні апарати. Створюється «яру­га природа» спеціально під «незмінну людину» як штучний ареал її земнокосмічиого існування. Духовна сутність набирає перетворену форму бога, божественної духовної сутності, закинутої у максимально позамежні сфери, які людині ніколи не досягти, а можна лише ідеально прагнути.

Звичайно, боги існували і в античному світі, цілі Пантеони богів. Але і грецькі, і римські, і китайські, і індійські, та й вітчизняні боги — це, скоріше, інопланетяни, про яких люди були добре інформовані, а філософи взагалі були у близьких відношеннях як зв'язкові. Це — «боги, то співробітничають» і «боги, що навчають», які закликають людей до творчості, пізнання і знання, які окультурюють людей і виводять їх з тваринно-природного існування у більш високі сфери реального буття (а не містифікованого). Наступні боги в християнстві та ісламі — це «боги, що карають», які погрожують учинити над людь­ми «страшний суд» і суворо покарати їх абсолютну більшість. В іудаїзмі в ході Армаггедона загинуть взагалі всі люди, за винятком, звичайно, самих іудаїстів. Христос обіцяє повернутись і теж зробити це, залишивши недоторканими, звичайно, лише християн,

---

Дата добавления: 2015-07-08