|
Питання
1. Філософські основи гегелівської «феноменології духу».
2. Духовна свідомість і її структура в системі «абсолютного знання».
3. «Абсолютний дух» як знання знання.
Самий характер «духовного генезису» і внутрішньої еволюції німецької класичної філософії зумовив появу «феноменології духу» в системі ідеалістичної діалектики Г. Гегеля (1770—1831). Його основні праці: «Феноменологія духу», «філософська пропедевтика», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права», «Лекції з філософії релігії», «філософія історії», «Лекції з естетики», «Лекції з історії філософії» (останні чотири праці видані після смерті Гегеля за його лекційними записами).
Перша велика філософська праця Гегеля — «Феноменологія духу». Вона являє собою виток усієї гегелівської філософії, з цього духовного джерела випливає вся його наступна філософська система. До цієї праці ві.і знову повертається перед самою смертю для збагачення її новими філософськими висновками, проте не завершив цю роботу. Очевидно, він доходить уявлення про реальне існування духу в природі і людині, про його реальний прояв і сутнісне виявлення в нашому світі, що наше фізичне буття не є інобуттям для «абсолютного духу», і воно таке саме істинно-сутнісне, як і ідеальне буття духу, що людський дух, одиничний, конкретний, цілком відповідає космічному, вселенському духові (всезагальному, абстрактному). Ключем до розгадки є заключний абзац «Науки логіки»: «Ми тепер повернулися до поняття ідеї, з якої почали. І водночас це повернення назад є рух уперед. Ми почали з буття, з абстрактного буття. На тому етапі нашого шляху, на який ми тепер ступили, ми маємо ідею як буття.'Але ця ідея, яка володіє буттям, є природа»1.
У Гегеля буття духу стає абсолютною реальністю, або абсолютним буттям. Дух, який має абсолютне буття, є Абсолютним Духом. Зрозуміло, що це вічний і передвічний Дух, який володіє абсолютним знанням («абсолютною ідеєю»). Це істинне буття духу, його ж природна модифікація — інобуття духу.
Якщо у Фіхте духовне не існує поза людською самосвідомістю і до неї людина може підійти тільки в процесі моральної діяльності (синтезувавши Я і не-Я), якщо у Шеллінга позапокладене духовне в природі перебуває у відношенні нерозривної тотожності з духовністю людини і поза цією тотожністю не розвивається, то в Гегеля дух дістає власний самостійний розвиток від людини і природи, свою діалектику духу.
Гегель Г.В.Ф. Наука логики. — М., 1974. — Т. І. — С. 424.
Гегелівська «наука феноменології духу» відкриває, як дух маніфестує себе в людині, тобто емпірично відкриває, виявляє себе в людській свідомості. Гегель на відміну від Канта вважає, що такий досвід цілком доступний людині. Тому своє дослідження в цій частині він так і називає — «наука про досвід свідомості». Філософську пропедевтику Гегель у такому структурному порядку і будує:
— на початку: наука про свідомість («феноменологія духу, або
наука про свідомість»),
— потім: наука про логіку («вчення про поняття»),
— усе разом: «феноменологія духу і логіки». «Досвід свідомості» говорить людині, що феномени духу спостерігаються («спостерігаючий розум») на двох рівнях:
а) на рівні індивідуальної свідомості — як право і моральність, правові і моральні відносини, в які люди вступають, утворюючи сім'ю
і громадянське суспільство;
б) на рівні суспільної свідомості — як мистецтво, релігія і філософія — це найвищі форми самосвідомості «абсолютного духу» у суспільній людині.
Дух у людині — це «володар» (Негг) її самосвідомості, тобто в своїй самосвідомості людина відокремлює духовне від інших проявів психіки і ментальності внутрішнім самовідчуттям панування в її свідомості якогось вищого начала. Всі інші психічні й ментальні прояви виявляються «підневільними робітниками» духу (КпесМ), За Гегелем, поняття «аристократ духу» виявляється тим самим не таким вже уособленим чином. Гегель вважає, що подібні внутрішні взаємовідносини в людській самосвідомості —«дух як володар» і «не-духовне як підневільні робітники» — потім переходять у зовнішні суспільні взаємовідносини, у всю суспільну конструкцію. «Дух як володар» має цілком визначену суб'єктивну предметність. Це скат роду внутрішній «абсолютний дух» у людині в її істинному бутті («абсолютному бутті») в стані «безпосередньої самосвідомості», коли він ще не відокремився від самосвідомості і не набрав форми поняття, тобто 4юр-ми зовнішньої предметності (природи як інобуття духу) в психіці людини. Дух як володар самосвідомості «споглядає себе у формі буття,..., не буття, яке властиве чуттєвій достовірності, а буття, наповненого духом»1.
«Самосвідомість духу, яка відійшла від свого предмета» духу як володаря або безпосередньої самосвідомості, є не більш як «поняття духу». Гегель яскраво це ілюструє. Таке «поняття духу», позбавлене внутрішнього, безпосередньо чуттєвого буття духу в самосвідомості, «є нічний морок його сутності» на противагу «денному світлу» безпосереднього буття духу.
' Гегель Г.В.Ф. феномсиологня духа. - М, 1959. — С. 369—370.
В такій співвіднесеності до духу-володаря перебуває вся зовнішня реальність його «озовніщнення»: якщо самобуття духу в самосвідомості людини «е чиста, така, шо все містить і все наповнює світла істота сходження, яка зберігається у своїй безформеній субсганцічнальності». Його інобуття є так само просте негативне, морок. «Морок» — це свідомість духу, який вийшов за межі внутрішнього «чистого світла» як «у-собі-буття» і «для-себе-буття» і поринув у ста.. «негативного розсіяння» («негативності розсіяння»), який набув форми дійсної самосвідомості «розсіяного духу». Конкретно — це рослинні й іваринш форми духів, загальний дух, який розпався на безліч нижчих ворожих духів поза духовною всезагальністю, «які у своїй ненависті борюгься між собою на смерть і починають усвідомлювати певні тваринні форми як свою сутність, оскільки вони є не чим іншим, як тваринними духами»'.
Надзвичайно цікавим є діалектичне пояснення Гегелем появи людського духу в самосвідомості його всезагальності. Ненависть і взаемовпс.іп жувальна боротьба «тваринних духів» (за антагоністичним принципом: «у боротьбі перемагає той, хто сильніший», «війни рсіх проти всіх») призводить до того, що «виснажується визначенії'і ь суто негативного для-себе-буття, безглузда боротьба тваринних духів самовнчерпусться і тваринні духи вступають «в інше фор-моугворення». Провідною формою природного предмета починає вис-гупати «самісіь», яка є не стільки «руйнівним духом», скільки «дух, який створює», за Гегелем, «дух, що працює». Він бере гору над іншими духами, оскільки «діяння є не лише негативним, а й умиро-гворювальним і позитивним».
Важливо зрозуміти, що «дух, який працює», який самовизначається в трудовому процесі як частина всезагальності, частина «абсолютного духу», не може породити рабські відносини в суспільстві. І тут Гегель суперечить сам собі, але це діалектична суперечність. За Гегелем, «дух, який працює», є в людській свідомості «як майстер». Він як майстер виявляє себе у зовнішньому оточенні, творячи речову культуру, але, головне, як майстер виступає щодо своєї свідомості.
Дух, що працює», як майстер починає творити, власний психічний і ментальний світ у якості «матеріалу», що ним оброблюється, і з якості предметного «твору», що ним створюється, перетворює свідомість людини у «самосвідомість, яка працює».
Її завдання: спрямування зусиль «на усунення цього поділу душі й тіла — душу саму по собі облачити та надати їй форми, й тіло — одушевити». У дусі-майстрі всезагальний дух як абсолютна цілісність ще не виявився, ця цілісність має в ньому поділений характер: а) діяльна самосвідомість, б) створений самосвідомістю предмет діяльності (речовий і духовний).
· Гегель Г.В.Ф Феноменологик духа. — М., 1959. — С. 371—372
Але дух-майстерабсолютно чітко розрізняє діяльність своєї свідомості як свідомість діяльності, яка виділяє його із загальної стихії природи як одиничність і починає вводити у нову стихію (в духовну природу). Самість духу-майстра усвідомлює повернення своєї сутності з природи до себе самої. Усе зовнішнє щодо духу самість сприймає на рівні «неістотної шкаралупи», лише «покрову» для внутрішнього. Хоча «це внутрішнє є спочатку ще простим мороком, чимось нерухомим, чорним безформеним каменем»'. Дух-майстер розривається у суперечності між виявленою «внутрішньою сутністю» і «наявним природним буттям». Те й інше має бути якимось незбагненним чином поєднане, але це так само важко, як сотворити «душу статуї». Він намагається змішувати «форму природну і форму, яка володіє самосвідомістю», до стану, коли природні «потвори за формою, мовою і дією розчиняються у духовне формоутворення».
У момент, коли дух-майстер у діяльності самосвідомості творить думку, в якій знято зовнішнє формоутворення, а подано внутрішнє «ясне наявне буття, яке себе народжує і дістає відповідно до себе формоутворення», в цей момент «дух став митцем», «майстер піднявся у своїй роботі до роздвоєння своєї свідомості, коли дух зустрічається з духом». Дух-майстер стає духом-митцем. У тій самій художній формі це можна назвати «феноменом Галатеї» Пігмаліона, коли майстер оживляє своє творіння, вдихнувши душу в нього, і в цей момент він, трансформугавщись із майстра в митці, тут же закохується в своє творіння.
Дух-митець поринає в іншу, неприродну стихію свого буття. Це «стихія свого наявного буття», формоутворена як своя свідомість, самосвідомість. Тут уже немає синтетичної роботи духу-майстра (який змішує природне і психічне), тут «формотворення набрало форми діяльності, яка має самосвідомість». Дух, який працює, тим самим перетворюється в «духовного робітника»^.
Дух-митець користується зовсім іншою мовою свого вираження. Це мова внутрішніх смислів і значень, яка зрозуміла лише посвяченим у «духовні робітники». У такій якості «мова є душа, існує як душа»3. Вона дає «всезагальне зараження», «плинність» і єдність багатьох самостей. Це особлива, художня мова (і часто мова оракула). Найяскравіша вона в образотворчому мистецтві, оскільки зримо подана і сприймається. Але вона цілком представлена і в філософії і релігії (як мистецтво логічного або божественного). Художня мова виражає одне — «всезагальну самосвідомість» духу. Ось чому художні твори маюгь неминущу цінність і не втрачають свого значення у всі історичні часи, хоча постійно і переосмислюються інакше.
* Гегель Г.В.Ф. Феноменологня духа.М., 1959. —С. 369-370.
2 Там же. — С. 374.
3 Там же. — С. 379.
Гегель визначає такі основні форми вияву художньої мови:
1) в абстрактних творах мистецтва це:
— зображення божества: є відокремлення буття своєї діяльної свідомості від нижчих природних духів; при цьому вельми характерним є те, що образ божества прибирає поліпшеного людського вигляду, який різко контрастує з тваринними образами; «людський образ стирає тваринне начало», «сутність божества є єдністю загального наявного буття природи і духу, який володіє самосвідомістю»';
— гімн: художня передача іншої стихії буття людини — духовної природи, перед якою людина виявляє в гімні своє благоговіння;
передає «духовний потік», який спалахнув у людині, «чистий пафос субстанції духу», який здійнявся в ній, прояв предметності, «світлої ісіоти, яка підноситься» і яка є в людині, яка в ній живе вічно і про яку ніхго не знає, звідки вона з'явилася"2;
— уявлення—зображення в обрядових формах вищої духовної стихії, формоутвореної «чуттєвої стихії самосвідомості»; у культі представлена чуттєва імітація сходження на людину вищої сутності, яка людиною у звичайному її стані не сприймається, а в культі стис чуттєво сприйманою;
2) в живих творах мистецтва:тут художньою мовою є художня фі'рма вияву всезагальності і всеєдності духу як
— пафос духовного сходження тієї духовної сутності, що «закотилася всередину себе і в самій собі містить своє згасання»; у пафосі ноч;і здійснює «рух свого перетворення в дійсність» (духовну);
— несубстанціоиальне натхнення як здобуття через художню мопу «ясного і всезагального змісту», а із змістом і певної форми, в якій «Я» митця «у всіх його пориваннях пройняте душею, яка володіє сл мосвідомістю»3.
3) у духовних творах мистецтва: в них здійснюється «чисте споглядання... всезагальної людськості» як дійсності народного духу, в якому представлена всеєдність народної самосвідомості як:
— епос або моральний світ народного духу; в епосі охоплюється вся людська і природна спільність, люди можуть фігурувати як боги, а бога між собою поводять себе як люди; за своїм духовним визначенням боги і люди можуть виступати як рівні один одному (зустріч людського духу «знизу» з божественним духом «зверху»);
' Гегель Г.В.Ф. Феноменолопія духа.М., 1959. — С. 377.
2 Там же. — С. 380.
3 Там же. — С. 385.
— трагедія, в якій закони дії вищих сил поєднуються з природними і людськими; герой у трагедії намагається діяти одночасно за «божественними законами» космічного світу і за земними законами» «розсіяного духу» («зближує і об'єднує розсіяні моменти істотного і діючого світу») і тому зазнає краху в земному плані буття, коли здійснює духовний подвиг за мірками космічними; трагедія розвивається такими основними фазами:
а) індивідуалізація духовних сил героїв трагедії і божественних сил на духовній основі їх всезагальності; «всезагальна індивідуалізація» героїв трагедії відбувається внаслідок їх діяння за законами всезагального буття як «розчинення суб'єкта» в духовній індивідуальності і відмови від несправжньої самосгі1;
б) утворення двоїстості свідомості Індивідуальності: діючий дух героя починає протистояти «знаючому» здоровому глузду звичайної поведінки, і він робить вчинки, виходячи з «моральної суттєвості» духу; часто подібне повеління до духовного діяння виходить від божественних сил і тоді народжувана духовна свідомість героя стикається з його звичайною «знаючою свідомістю»; герой повинен зробити вибір між знанням (духовним) і незнанням (здоровим глуздом), між «знаючою свідомістю» як «знанням для себе» і духовною свідомістю як самосвідомістю духу; він повинен розрізнити цю двоїстість свідомості, ввергаючи себе «в протилежність достовірності себе самого і предметної сутності» духу2;
в) загибель індивідуальності при здійсненні вчинків героєм трагедії; загибель має місце внаслідок того, що «діяння сутності є непослідовним, випадковим», що індивідуальність героя «лише поверхово додана до сутності», і тому вона виявляється «-'несуттєвою індивідуальністю», позбавленою духовності3;
— комедія: у ній подана не дійсна індивідуальність, а лише її маска, наділена формою індивідуальності; в комедії заявляється претензія «маски» бути самістю, але відкривається, що за нею немає лиця індивідуальності — це або «природна самосвідомість», яка загрузла у дріб'язках життя («сутність природного наявного буття»), або «одинична самість» як «негативна сила», що є «пустотою зникнення», а найчастіше це «ницість» одиничної самості, яка виявила себе, самосгі, що стала для себе єдиною дійсністю («одинична самість, що достовірно знає себе як абсолютну сутність»4.
* Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа.М., 1959. — С. 392.
2 Там же. ~ С. 394.
3 Там же. — С. 395.
4 Там же. — С. 397—398.
Своєю художньою мовою дух-художник виявляє свша субстанціональну форму як все/загальне» євідомосгі. ПЇЄЯ» ^устррп» художнього духу з вищою духовністю, «абсолютним духом» змінюється характер формотворення свідомості людини. У ній виникає уявлення про свою сомість як абсолютну сутність. І в такій якості — «самість є абсолютна сутність» — виникає нова «свідомість себе як предметної субстанції»1. Свідомість переводить рвоє субстанціональне начало в суб'єктивну якість, мислить себе як «предметну субстанцію», у предметності суб'єкта «підносить субстанцію до суб'єкта». Таким шляхом «дух з форми субстанції перейшов у форми суб'єкта*. Тут існують два шляхи «суб'єктива ції» духу;
1. Дух.судожній стає духом релігійним,тобто предметним духом з предметною ефективністю Бога, коли він захоплюється релігією і «релігія створює форму суб'єкта». Перед ними — релігійний дух, або дух-Бог з олюдненою божественною сутністю. Тут через суб'єктивність Бога субстанція відновлюється в своїй абсолютності і дух-суб'єкт «відновлює субстанцію так, що свідомість духу відводиться назад до свого початку, до природної релігії».
2. Коли ж дух залишається «суб'єктом субстанції», тобто володіє «свідомістю цієї субстанції», «породжує субстанцію в якості суб'єкта», то він залишається «власною самістю». Вона здатна до пізнання і досягнення «абсолютного знання», і тоді перед нами — дух, що філософствує, або дух-філософ з людською духовною сутністю. Тут через суб'єктивність людини субстанція відновлюється в абсолютності знання.
У релігійному духові суб'єкт «зникає» в субстанціональності, у філософському духові субстанціональність залишається лише предикатом суб'єкта, що пізнає.
Гегель «релігію одкровення» подає в строгих філософських категоріях, і таким шляхом релігійний дух як дух-Бог стає цілком доступним для філософського та наукового осмислення. Його головні філософські «іпостасі», за Гегелем, такі:
1. У структурі простого змісту «абсолютної релігії», яка представляє «дійсність влюднення Бога»:
— безпосереднє наявне буття божественної самосвідомості (тобто ідея Бога в людській свідомості);
— «завершення поняття вищої сутності в тотожності абстракції і безпосередності одиничної самості» (тобто доведення буття Бога людським мисленням)',
— «спекулятивне знання як представлення общини в абсолютній релігії» (тобто формування суспільної релігійної свідомості);
1. У структурі розвитку поняття «абсолютної релігії», що являє собою богослів'я (теологія);
Гегель Г.В.Ф. Феномеполопія духа. — М., 1959. — С. 389—400.
— «дух всередині себе самого, триєдність» тобто сутність божественного духу);
— «дух в своєму озовнішненні; царство сина» (тобто існування Бога на земному плані буття);
— «світ» як божественне створіння (тобто система божественного світу як створеного божественною сутністю);
— «зло і добро» (тобто головний законопокладений принцип божественного світу, «божественна діалектика». — Прим. авт.);
— «спокутування і примирення» (тобто механізм розв'язання земної суперечності в божественному світі)',
Дух у своєму здійсненні; царство духу» (тобто перехід людини в ідеально-духовне існування у формі «всезагальної самосвідомості ідеальної духовної общини»): «Божественна людина, що померла, або олюдинений Бог є в собі всезагальна самосвідомість; вона повинна стати такою для цієї самосвідомості^.
Що собою являє, за Гегелем, ідеальне духовне буття «божественної людини», яка померла? Вона існує як всезагальність, знання-діяльність і любов:
1. Це «всезагальна божественна людина, община» (духовна) на ідеальному плані божественного буття.
2. Вона має «в-собі-сущого отця» як свою власну діяльність і знання.
3. Вона має «дійсну матір» як «вічну любов», яку тільки відчуває, але не споглядає у своїй свідомості як дійсний безпосередній предмет.
Це, як бачимо, надлюдське існування. Перед нами пспна сукупна людина-община, певна єдність духовних самостей, яка має в собі існуючого отця-знання іпоза собою — матір-любов.Матір-любов має дійсне існування (поза духовною людино-общиною), відчувається, але не споглядається. Отець-знання дійсного існування не має за межами духовної людино-общини, тому не відчувається, але споглядається. Він не відчувається як знання, яке можна лише споглядати, але представлений як безпосередність духовно-чуттєвоїдіяльності.
4. Отець-знання і матір-любов — це сторони «чистого опосередкування», які безпосередньо представлені в наявному духовному бутті.
5. Це буття духовного самопримирення, як:
а) примирення із світом, який тільки повинен ще існувати;
б) примирення в собі із своєю сутністю духовної всезагальності людино-общини;
в) примирення отця-знання і матері-любові в такій якості духовної сутності, коли «вона пізнає предмет уже не відчуженим від себе, а пізнає його як рівного собі у своїй любові».
1 Гегель Г.В.Ф. феноменология духа. — М., 1959. — С. 402—416.
У цьому пункті Гегель робить зовсім несподіваний по видимості висновок! Оскільки для самосвідомості всі ці безпосередньо наявності духовного буття «не мають форми духу», оскільки ці форми духу не розрізним! у «дусі общини», у всезагальності самосвідомості людино-общини, — остільки «дух общини таким чином у своїй безпосередній свідомості відокремлений від своєї релігійної свідомості»'. Релігійна свідомість, яка визнала наявність духу-суб'скта, приходить до самозаперечення Бога! Воїстину «божественна» діалектика духу! Релігія при розгортанні --воїх вихідних засновків приходить до самозаперечення Бога. Віру неможливо не тільки виправдати розумом, але віру не можна виправдати вірою!
Гегель робить єдино можливий висновок у своїй феноменології духу — дух ПОЗАРЕЛІГІЙНИЙ. І з цього пункту розвиває концепцію «абсолютного знання» як поля для діяльності духу, що філософствує, а за ним — «наукового духу».
Як розуміє дух-філософ абсолютне знання?
Абсолютне знання стає доступним духу-суб'єкту, який філософствує (як свідомість всезагальності) вже завдяки особливому характеру діалектичного рухуабсолютного духу. Сама струкгурна побудова гегелівської феноменології духу втілює у собі цей діалектичний спосіб руху духу в досягненні ним абсолютного знання про себе самот.
Суб'єктивний дух: «Свідомість», «Самосвідомість». ^Рі'пм» — тезис абсолютного духу;
Об'єктивний дух: «Дух» — антитезис абсолютного духу;
Абсолютний дух: «Релігія», «Абсолютне знання» —- синггднс.
Нефілософська свідомість може спостерігати лише «явлення духу» в пізнанні, «феномен духу» в його зовнішньому образі — у формі знання. У нсфілософській свідомості, отже, ніколи не може бути до сягнута істина про дух, оскільки дух — це втілена істини або само-тотожне знання. У нефілософській же свідомості завжди є наявним факт її розщеплення на «знання», з одного боку, і «предмет знання» — з іншого, розпадання свідомості на «форму знання» і «зміст знання».
Філософська свідомість, або дух-філософ, здійснюючії духовно-діалектичниіі рух у процесі пізнання абсолютного духу, досягає син-тезису елективної і елективної ідеї в абсолютну ідею суб'єктивного і об'єктивного знання в абсолютному знанні. Подібний синтезію не повинен мати кантівського апріорного (до досвідного) характеру, фіхтевського позадосвідного «абсолютного Я», шеллінгіанської досвідно не перевірюваної «абсолютної тотожності». У Гегеля сама свідомість (як самосвідомість) повинна провести «дослід» і в процесі цього досліду переконатися в духовній природі всього, що існує. Дослід повинен мати науковий характер, тобто доказовий.
1 Гегель Г.В.Ф. феноменология духа. — М., 1959. — С. 420—421
Тому такою симптоматичною є підназва «феноменології духу» — «наука про досвід свідомості», а потім — «наука логіки». І тільки у зв'язку з досвідом, наукою відкривається сутність гегелівської феноменології духу як наукового явлення духу, науково осяжного духовного феномена в його сутності. 1 в такому науково-феноменологічному русі свідомості виявляється прихована діалектика духу, яка скорочено відтворює хід розвитку пізнання людства. Феноменологія — саме в такому скороченому відтворенні духовного шляху свідомості і самопо-верненні духу до себе як абсолютного знання. Феноменальність міститься в самій діалектиці як принципі розвитку духу, його якісних перетвореннях, самозапереченні і самоімпульсації (самосупе-речливпсті).
Це дух, якому властиве безперервне становлення:
—дух-робітник («працюючий дух»),
— дух-майстер («умілий дух»),
— дух-митець («художній дух»),
— дух-суб'єкт («релігійний дух» як бог-дух і дух, що філософствує як дух-філософ),
— дух — науковий працівник («науковий дух*, «дух, що пізнає»).
Це дух-знання, який стає абсолютним духом, абсолютним знанням.
Абсолютне знання розвивається (відбувається) у дусі-суб'єкті, проходячи такий діалектичний шлях.
1. «Простий зміст самості, яка знає себе як буття»: це є знання людським Я (самосвідомість) своєї духовної сутності, розрізнення бут-тя в самосвідомості духовної сутності; самосвідомість, що знає себе, як буття духовної сутності; нерозрізнення своєї самості і духовної сутності, ідентифікація буття духовної сутності і самості. Зовнішня предметність у такому поданні знімається, вона є не більш як перетвореною формою абсолютного духу — об'єктивного духу, який не розрізняє себе з суб'єктивним духом. У такому поданні дух-об'єкт і дух-суб'єкт виявляються єдиними, вони — лише модифікації абсолютного духу. «Зміст процесу подання є абсолютний дух», який «сукупність визначень предмета робить його в собі духовною сутністю»'. Тут подано початковий ступінь абсолютного знання. У чому воно? Це:
— освічена самосвідомість («самосвідомість, яка володіє освіченістю»), що не відчужує себе в зовнішню предметність буття, а цілком усвідомлює свою духовну сутність;
— моральна самосвідомість, що знає себе як «абсолютну суттєвість», тобто як «чисту волю» і знання; «предметна стихія» для неї — «чиста достовірність себе самої», і в якості совісті її установки не змінюються (постійна установка «духовної совісті». — Прим. авт.);
1 Гегель Г.В Ф. Феноменология духа. -- М., 1959. — С. 422
— знання «примирення духу зі своєю істинною свідомістю» у вигляді неподільної «духовної єдності», яке дає «силу цьому примиренню» (тобто розвиток єдиної «духовної свідомості» як всезагальної самосвідомості. — (Прим. авт.);
— знання духовної сутності як всезагальності з єдиним духовним знанням, яке «є чистим знанням»;
— зі.ання одиничної самості як всезагальної духовної сутності (тобто знання одиничного психічного як всезагального духовного, самості як духовної самості — всезагальності);
— знання поняття як формоутворення духу («духу, який достовірно знає себе самого»);
— знання «прекрасної душі» як «знання духу про себе самого»;
— знання самоспоглядання як самосвідомості «в її чистій прозорій єдності» з духовною сутністю (що не є спогляданням божественного);
— «знання про знання як про сутність»1, тобто як про духовну сутність.
Гегель робить впевнений умовивід, що релігія вже на цьому рівні абсолютного знання змістовного знання не має. У неї немає уявлення, що «є знання діяння самості всередині себе» на духовному рівні «усієї суттєвості і всього наявного буття» і що така здатність притаманна не Богові як «іншому» в людському суб'єкті, а самому духові-суб'єкту. Таке знання про знання є в «суб'єкті як субстанції», і це знання є знання про духовну субстанцію (абсолютний дух).
2. «Наука як осягнення самістю себе в понятті»: це є дух, що знає себе в поняттях, дух, формоутворений у поняття як знання, дух, який знає себе у формотворенні істини.
Наука єдух, явлений свідомості у понятті духовної сутності, є істина, рівна достовірності духу. Пізніше Гегель визначає науку як «опановувальне пізнання абсолютного духу», як знання, що досягло повної рівності з самим собою у понятті (розумінні) духу2.
Наука е пізнання на основі духовного досвіду, на досвіді свідомості людини як всезагальної самосвідомості (що є духом-суб'єктом). Тут Гегель проводить надзвичайно важливе положення;
наука є наукою, кали вона грунтується на емпіричному знанні, а його «феноменологія духу» — це «наука про досвід свідомості». Чому.цей досвід не е апріорним, не даним «до досвіду»? У чому полягає «досвід свідомості»? І Гегель відповідає: досвід свідомості безпосередньо представлений у дусі, в знанні про дух, тому що дух е первісна едністі, неподільне буття людської самості і духовної сутності.
1 Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. — М., 1959. -С. 424—425. - М., 1973. -
Дата добавления: 2015-07-08; просмотров: 153 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Системи Інтелектуальної інтуїції Й. Фіхте і Ф. Шеллінга | | | Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // СочТ. 2.. С. 209. |