Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. На тлі цієї споглядальної свідомості [хору], немов на байдужій основі вистави

(ВВ). Релігія 499

На тлі цієї споглядальної свідомості [хору], немов на байдужій основі вистави, дух постає не у своїй строкатій розмаїтості, а в простому розколі поняття. Через те його субстанція засвідчує себе тільки як ро­зірвану на дві крайні сили. Ці елементарні загальні сутності є водночас самоусвідомленими індивідуаль­ностями, — героями, що вкладають свою свідомість в одну з цих сил, мають у ній визначеність характеру і становлять усю активність і реальність цих сил. Ця універсальна індивідуалізація, як ми пам'ятаємо, опус­кається ще до рівня безпосередньої реальності влас­тивого існування і стає репрезентована перед юрбою глядачів, що вбачають у хорі свій образ, чи, радше, свою думку, що виражає себе.

Зміст і рух духу, що є тут об'єктом для себе, ми вже розглядали як природу й реалізацію моральної суб­станції. У формі релігії дух досягає свого усвідомлен­ня, або репрезентує себе своїй свідомості у своїй чис­тішій формі й простішій конфігурації. Тож якщо мо­ральна субстанція розпадається внаслідок свого по­няття й відповідно до свого змісту на дві сили, які бу­ли визначені як божественне право і людське право, або ж підземне право і вище право, причому перше право — це право родини, а друге — право державної влади; перше має жіночий характер, а друге — чоло­вічий, то й раніше поліморфне та хистке у своїх визна-ченостях коло богів теж скорочується до цих сил, які завдяки такій визначеності наближаються до справж­ньої індивідуальності. Адже давніше розпорошення цілого на розмаїті абстрактні сили, які видавалися субстантивованими, — це розпад суб'єкта, що розу­міє їх тільки як моменти у своєму Я, і тому індивідуа­льність — це тільки поверхова форма тих сутностей. І навпаки, більшу відмінність у характерах, ніж на­звану, слід приписати випадковій та зовнішній у собі особистості.

Сутність водночас поділяється з огляду на свою форму, або знання. Дух, діючи, постає, будучи свідо­містю, перед об'єктом, на який він діє і який, отже, визначений як негативне того, хто знає. Виконавець дії опиняється, таким чином, у протилежності між

знанням і незнанням. Він бере свою мету зі свого ха­рактеру, і знає її як моральну сутність, проте завдяки визначеності свого характеру знає тільки одну силу субстанції, а інша прихована від нього. Через те наяв­на реальність має різний характер: у собі — це щось одне, а для самоусвідомлення — щось інше; вище і нижче право набувають у цих відносинах значення сили, що знає й відкривається свідомості, та сили, що ховається і чаїться в засідці. Одна з цих сил — ас­пект світла, Бог оракула, що, відповідно до свого природного моменту, постав із сонця, яке освітлює все, знає все і розкриває все; це Феб і Зевс, його бать­ко. Але веління цього правдомовного бога і його од­кровення про те, що існує, радше облудні. Адже це знання у своєму уявленні безпосередньо є незнанням, бо свідомість, діючи, є в собі цією протилежністю. Той [Едіп], хто спромагається розгадати загадку само­го сфінкса, так само як і той [Орест], хто по-дитячому довірливо ставиться до слів, — обидва приречені на смерть саме тим, що розкрив їм Бог. Жриця, вустами якої промовляє прекрасний Бог [піфія], — це не що інше, як ті двозначні сестри долі [відьми з п'єси "Мак-бет"], які своїми обіцянками спонукають до злочину, а двозначністю слів, що їх вони видають за безпереч­ні, ошукують того, хто покладається на "їхнє очевидне значення. Через те свідомість [Гамлета], яка чистіша за цю останню свідомість [Макбета], що вірить у відьом, і розважливіша та статечніша за першу свідо­мість [Ореста], що вірить жриці і прекрасному Богові, вагається з помстою, коли сам дух його батька роз­крив йому злочин, що призвів до загибелі батька, й вимагає ще інших доказів, — на підставі, що дух, який робить одкровення, може виявитись і дияволом.

Ця недовіра обґрунтована, бо свідомість, що знає, утверджує себе в протилежності між самовірогідніс-тю і об'єктивною сутністю. Моральна справедливість, яка наполягає, що реальність — ніщо в собі, на від­міну від абсолютного закону, дізнається в процесі до­свіду, що її знання однобічне, що її закон — це тільки закон її характеру і що вона опановує тільки одну си­лу субстанції. Сама дія — це перетворення відомого у

32*

Дата добавления: 2015-07-10