А. Абстрактний художній твір

Перший художній твір є, як щось безпосереднє, абст­рактним і одиничним. Зі свого боку, він мав рухатися з безпосередньої та об'єктивної модальності до само­усвідомлення, а з іншого боку, самоусвідомлення в культі спрямоване на те, щоб скасувати відмінність, яку воно спершу дає собі, на відміну від свого духу, і, таким чином, створити художній твір, живий у само­му собі.

Перший спосіб, завдяки якому художній дух якомо­га далі відсуває одне від одного свою форму і свою діяльну свідомість, є безпосереднім: набута форма іс­нує як річ узагалі. Вона розпадається в собі на відмін­ність одиничності, що має в ній форму Я, та загаль­ності, яка репрезентує неорганічну сутність відносно цієї форми, репрезентує як її довкілля та середовище. Завдяки піднесенню цілого до чистого поняття ця форма здобуває вже свою чисту, належну духові фор­му. Це ані належний до рівня тями кристал, що міс-

480 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ВВ). Релігія 481

тить у собі мертве або ж осяяний зовнішньою душею, ані суміш, яка спершу походила від рослини, форм природи і мислення, діяльність якого була ще на­слідуванням. Тут радше поняття позбувається решток коріння, галуззя та листя, які ще чіпляються за фор­ми, і очищає ці форми до витворів, у яких прямі лінії та площини кристалів піднесені до несумірних відно­син, тож оживлення органічного взято в абстрактну форму тями, й водночас його сутність — несумір­ність — збережена для тями.

Але іманентний Бог — це чорна брила, вивільнена від тваринної оболонки й пронизана світлом свідо­мості. Людська постать позбувається тваринного, з яким вона змішана; тваринні риси для Бога — це тільки випадкове маскування; тварина постає поряд зі справжньою постаттю Бога і вже нічого не варта для себе, а опускається до рівня значення чогось іншого, простого знака. Завдяки саме цьому постать Бога по­збувається спричиненої потребами обмеженості тва­ринного існування й натякає, що внутрішні структу­ри органічного життя сплавились у поверхню форми й належать тільки цій поверхні. А л е сутність Бога — це єдність загального існування природи і самоус-відомленого духу, що у своїй реальності постає про­тиставленим їй. Водночас, оскільки це передусім оди­нична постать, існування Бога — один з елементів природи, так само як його самоусвідомлена реаль­ність — одиничний народний дух. Проте в тій єднос­ті це існування — елемент, відображений у дусі, при­рода, просвітлена мисленням, об'єднана з самоусвідо-мленим життям. Тому постать Бога має в собі еле­мент природи як скасований, як тьмяний спогад. Ха­отична й плутана боротьба вільного існування елеме­нтів, аморальне царство титанів уже подолані й ви­гнані на узлісся реальності, що стала ясною для себе, на похмурі межі світу, який знаходить себе у сфері духу й заспокоюється там. Ці давні боги, перші діти союзу світла та мороку, в яких світло диференціюва­лося, — небо, земля, океан, сонце і сліпий Тифонів вогонь землі, — поступилися постатям, що мали в со­бі тільки тьмяний спогад про тих титанів і є вже не

природними сутностями, а ясними моральними ду­хами самоусвідомлених народів.

Отже, ця проста постать знищила в собі неспокій нескінченної індивідуалізації — як в елементі приро­ди, що діє з необхідністю тільки як універсальна сут­ність, проте випадкова у своєму існуванні та русі, так і в житті народу, що, розпорошений на окремі сфери дії та індивідуальні точки самоусвідомлення, має існу­вання, розмаїте за значенням і діяльністю, — і зібрала в спокійній індивідуальності. Через те їй протистав­лений момент неспокою, їй — сутності — протиста­влене самоусвідомлення, що, будучи її джерелом і по­ходженням, нічого не лишило для себе, як бути чис­тою діяльністю. Те, що належить субстанції, митець цілком віддає своєму творові, а собі як певній інди­відуальності не дає у своєму творі ніякої реальності; він може надати йому завершеності, тільки зрікшись своєї одиничності, зрікшись свого тіла й підносячись до абстракції чистої діяльності. В цьому першому без­посередньому акті виробництва ще не відбулося во-з'єднання відокремлених одне від одного твору і са-моусвідомленої діяльності митця, і тому твір не є для себе таким, який справді має душу, а є цілим тільки разом зі своїм становленням.. Спільне для художньо­го твору те, що він витворений у свідомості і зробле­ний людськими руками, — це момент поняття, що іс­нує як поняття і протиставлений самому творові. І як­що це поняття, як митець або як глядач, досить не-егоїстичне, аби заявити, що художній твір у собі аб­солютно одушевлений, і забути про себе як виконав­ця дії або глядача, тоді, всупереч цьому, слід твердо дотримуватись поняття духу, що не може позбутися такого моменту, як усвідомлювати себе. Але цей мо­мент протиставлений творові, бо він у своєму першо­му роздвоєнні дає обом аспектам 'їхні абстрактні про­тиставлені визначеності діяльності й буття-річчю, і їхнє повернення в єдність, з якої вони походять, ще не відбулося.

Отже, у своєму творі митець дізнається, що він не створив ніякої тотожної з ним сутності. Щоправда, з художнього твору йому повертається усвідомлення,

31—4-288

Дата добавления: 2015-07-10