Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. розглядати, дивлячись, чи відповідає вона обов'язкові, і так само її можна оцінювати з

(ББ). Дух 455

розглядати, дивлячись, чи відповідає вона обов'язкові, і так само її можна оцінювати з позицій одиничності: адже як дія — це реальність індивіда. Отже, судження виводить дію з її існування й відображує її у внутріш­ньому, у формі індивідуальної одиничності. Якщо дію супроводить слава, воно знає це внутрішнє як праг­нення слави; якщо дія загалом відповідає становищу індивіда, не виходячи за його межі, й конституйована так, що індивідуальність не вважає, ніби цей стан їй накинуто як зовнішню визначеність, а виповнює цю загальність собою і саме завдяки цьому показує себе здатною до чогось вищого, судження знає її внутрі­шнє як честолюбство й т. ін. Оскільки в дії загалом виконавець дії доходить до споглядання себе у формі об'єктивності, або до відчуття себе у своєму існуванні, а отже, до насолоди, судження знає це внутрішнє як потяг до особистого щастя, навіть якщо це щастя по-лягатиме лиш у внутрішньому моральному марно­славстві, втісі свідомості від власної неоціненності й передчутті та сподіваннях майбутнього щастя. Жодна дія не може уникнути такого судження, бо обов'язок задля обов'язку, ця чиста мета, — це щось нереальне; свою реальність обов'язок має в діяльності індивіда, тож і дія, таким чином, має в собі аспект одиничнос­ті. Жоден герой не буде героєм для свого слуги, і то не тому, що герой — не герой, а тому, що слуга — це слуга, з яким герой спілкується не як герой, а як лю­дина, що їсть, п'є, одягається, — взагалі як індивід, що має свої потреби та думки. Тож і для судження немає жодної дії, в якій воно не могло б протиставити ас­пект одиничності, властивий індивідуальності, загаль­ному аспектові дії й відігравати відносно виконавця дії роль слуги, що дбає про мораль.

Таким чином, свідомість, що висловлює судження, й сама є ницою, бо поділяє дію і створює та підтри­мує нетотожність дії з нею самою. Крім того, це лице­мірство, бо свідомість видає таке судження не за ін­шу манеру бути лихим, а за правильне усвідомлення дії, видає себе у своїй нереальності та марнославстві за того, хто знає більше і краще, ставить себе набага­то вище від виконаних дій і прагне, щоб її далекі від

дій балачки сприймали за якусь неоціненну реаль­ність. Отже, уподібнившись до виконавця дії, про якого вона виголошує судження, ця свідомість стала визнана з боку виконавця як те саме, що й він. Вико­навець бачить не тільки те, що свідомість, яка вислов­лює судження, не сприймає його як щось чуже й не тотожне з собою, а ще й те, що ця свідомість за сво­єю будовою тотожна з ним. Бачачи й виражаючи цю тотожність, він немов сповідається тій свідомості і тому сподівається, що й це інше, фактично ототож­нившись із ним, теж скаже своє слово, висловить у собі свою тотожність, і, таким чином, вони існувати­муть за стану взаємного визнання. Його признання — аж ніяк не приниження, упослідження у відносинах з іншим, бо це не однобічне проголошення, яким би він утвердив свою нетотожність із ним, а проголо­шення, висловлене тільки задля споглядання своєї тотожності з іншим; у своєму признанні він, зі сво­го боку, висловлює їхню тотожність, і висловлює тому, що ця мова — існування духу як безпосередньо­го Я; він сподівається, що й інший зробить свій вне­сок до цього існування.

Проте, коли признаються, що скоїли зло: "Це зро­бив я", -— не чути у відповідь такого самого признан­ня. Адже те судження аж ніяк не мало цього на увазі, навпаки! Свідомість, що висловлює судження, відки­дає від себе таку спільність; ця свідомість — кам'яне серце, що існує для себе й відкидає неперервність з іншими. Таким чином, сцена змінюється. Той, хто признався, бачить, що його відкинули, і вважає, що інший чинить несправедливо, відмовляючи своєму внутрішньому постати в існуванні як мова і протиста-влячи злу красу своєї душі, а признанню — негнучкий хребет завжди самототожного характеру й затяту мо­вчанку людини, що зберігає себе для себе й ні перед ким не принизиться. Таким чином, утверджено най­вищий ступінь бунту, до якого може піднятися дух, впевнений у собі: адже він споглядає себе, будучи цим простим знанням Я, в іншому, і то так, що навіть зовнішня форма цього іншого — не якась несуттєва річ, як тоді, коли йдеться про багатство, а думка, саме

456 Ґ. Б. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ББ). Дух 457

знання, що протиставлене йому це та абсолютно плинна неперервність чистого знання, що відмовля­ється почати спілкування з ним, — з ним, що вже сво­їм признанням зрікся відокремленого буття-для-себе й утвердився як скасована одиничність, а отже, як не­перервність з іншим, як загальне. Проте інший збері­гає в собі своє буття-для-себе, що не спілкується; для того, хто признається, він зберігає таке саме буття, але той уже відкинув його. Внаслідок цього свідо­мість, що висловлює судження, засвідчує себе як по­лишену духом свідомість, яка заперечує дух, бо вона не знає, що дух, у своїй абсолютній самовірогідності, абсолютній упевненості в собі, панує над будь-якою дією і будь-якою реальністю й може відкинути їх і зробити так, щоб вони не відбулися. Водночас свідо­мість не помічає суперечності, до якої вдається, не дозволяючи відкиданню, здійсненому на словах, пра­вити за справжнє відкидання, тим часом як вона сама впевнена у своєму духові не в якійсь реальній дії, а у своєму внутрішньому, що має своє існування в мові її судження. Таким чином, це вона сама гальмує повер­нення іншого від дії до духовного існування мови й цією своєю суворістю породжує нетотожність, яка ще лишається.

Отже, тією мірою, якою дух, упевнений у собі, — як прекрасна душа, — не має сили відчужити знання про себе, яке він тримає в собі, він не може досягну­ти будь-якої тотожності з відкинутою свідомістю, а отже, не може дійти до споглядання своєї єдності в іншому, дійти до існування, і тому тотожність постає тільки негативним способом, як буття, позбавлене духу. Позбавлена реальності прекрасна душа перебуває в суперечності між своїм чистим Я і необхідністю, пе­ред якою опиняється це Я, відчужити себе і стати бут­тям, перетворитися в реальність, тобто перебуває в безпосередності цієї стійкої протилежності, — безпо­середності, що сама і є середнім терміном та прими­ренням протилежності, посиленої до чистої абстракції, і є чистим буттям, або пустим ніщо; усвідомлюючи цю суперечність у її непримиреній безпосередності, ця душа розхитується до божевілля й розпливається в

тужливих сухотах. Таким чином, вона фактично, від­мовляється від твердого наполягання на своєму бут-тг-для-себе, але породжує лише позбавлену духу єд­ність буття.

Справжнє, а саме: самоусвідомлене й безпосередньо сутнє вирівнювання двох аспектів уже міститься, від­повідно до своєї необхідності, в попередньому. Роз-оивання кам'яного серця і його піднесення до загаль­ності — це той самий процес, що був виражений у свідомості, яка сама признавалася. Рани д у х у зажили, не лишивши рубців; дія — це не щось неминуще, і дух знов увібрав її в себе, тож аспект одиничності, наявний у ній чи то у формі наміру, чи то її сутньої негативності й межі, є тим, що негайно зникає. Я, що реалізується, форма його дії, — _це тільки момент ці­лого, так само як і знання, що визначене судженням і утверджує різницю між одиничним та загальним ас­пектами дії. Лиха свідомість, про яку ми говорили ви­ще, утверджує це своє відчуження, або себе, як мо­мент, приваблена в існування, що признається, чара­ми споглядання себе у своєму іншому. А л е в цього ін­шого має розбитися його однобічне невизнане су­дження, так само як у того першого, зла, мало розби­тися його однобічне невизнане існування одинично­го буття-для-себе; як зло демонструє владу свого духу над своєю реальністю, так і це інше має показати вла­ду духу над своїм визначеним уявленням.

Проте це інше зрікається думки, яка поділяє та ві­докремлює, й суворості буття-для-себе, що дотриму­ється такої думки, бо й справді споглядає себе в пер­шому. А це перше, що відкидає свою реальність і стає скасованим конкретним цим, репрезентується через це фактично як загальне; зі своєї зовнішньої реально­сті воно повертається в себе як у сутність, і, отже, за­гальна свідомість упізнає в ньому саму себе. Прощен­ня, яке вона дає першій свідомості, — це самозречен­ня, зречення своєї нереальної сутності, оскільки вона ототожнює з нею те інше, що було реальною дією, і визнає за добро те, що було назване злом (а таке ви­значення дає дії думка); чи, радше, вона зрікається рі­зниці між визначеним мисленням і своїм визначаль-

Дата добавления: 2015-07-10