Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. ність та випадковість їхньої діяльності, а гра їхніх дій набуває своєї серйозності й

(В В). Релігія 497

ність та випадковість їхньої діяльності, а гра їхніх дій набуває своєї серйозності й вартості в самих цих діях. Зміст світу уяви нескуто і грайливо здійснює свій рух у середньому терміні, збирається навколо ін­дивідуальності певного героя, який, проте, відчуває, що сила і краса його життя надламані, й тужить, пе­редчуваючи свою дочасну смерть. Адже міцно утвер­джена та реальна в собі індивідуальність бачить се­бе відкинутою аж до крайності й роздвоєною у своїх моментах, які ще не знайшли один одного і не об'єд­налися. Один з одиничних елементів, абстрактне нереальне, — це необхідність, що не бере участі в житті середнього терміна, так само як і інший еле­мент, реальне одиничне, співець, що тримається зовні від неї і зникає у своїй уяві. Обидві крайності повинні наближатися до змісту; одна з них, необхідність, по­винна виповнитися змістом, а друга, мова співця, по­винна брати в ньому участь, і зміст, раніше полише­ний собі, повинен набути в собі вірогідності й твер­дої визначеності негативного.

Отже, ця вища мова, трагедія, збирає докупи роз­порошені моменти сутнісного світу і діяльного світу; субстанція божественного розпадається, відповідно до природи поняття, на форми, і рух цих форм теж відповідає тому поняттю. З огляду на форму мова, оскільки вступає у зміст, припиняє бути наративною, так само як зміст припиняє бути тільки уявленим. Те­пер оповідач — сам герой, і уявлення показує слуха­чеві, що водночас є і глядачем, самоусвідомлених лю­дей, які знають свої права та цілі, силу й волю, хара­ктерні для їхньої визначеності, і вміють розповісти про них. Вони — митці, що, на відміну від мови, яка супроводить у реальному житті звичайні дії, не ви­словлюють неусвідомлено, природно й наївно зов­нішній аспект своїх постанов та ініціатив, а виявля­ють внутрішню сутність, засвідчують справедливість своїх дій, а пафос, якому вони підпорядковані, вира­жають рішуче та розважливо у своїй універсальній ін­дивідуальності, вільній від випадкових обставин і своєрідності особистості. Існування цих характерів т це, зрештою, реальні люди, що уособлюють героїв і

репрезентують їх реальною, не наративною, а своєю мовою. Для статуї суттєво бути виготовленою людсь­кими руками, а для актора не менш суттєва його мас­ка, проте не як зовнішня умова, від якої споглядання мистецтва повинно абстрагуватись; або ж, тією мі­рою, якою в цьому спогляданні однаково треба абст­рагуватися, цим лише сказано, що мистецтво ще не містить у собі справжнього і властивого Я.

Загальна основа, на якій відбувається рух цих форм, створених з поняття, — це свідомість, характе­рна для найдавнішої образної мови [епосу], зміст якої позбавлений Я і скомпонований досить вільно. Це простолюд узагалі, чия мудрість здобула мову в хорі старійшин; у безсиллі цього хору простолюд має сво­го представника, бо сам простолюд — тільки позити­вний і пасивний матеріал протиставленої йому інди­відуальності уряду. Позбавлений сили негативного, він не здатний утримувати та опановувати багатство й барвисту повноту божественного життя, а дає йому розбігтися на всі боки і прославляє кожен окремий момент як незалежного Бога — того чи того — у сво­їх вшанувальних гімнах. А л е там, де він відчуває сер­йозність поняття, коли воно, йдучи, розбиває ці фор­ми, й там, де він починає бачити, як погано ведеться його восхваленим богам, які наважуються ступити на терен, де панує поняття, — там уже не тільки сама не­гативна сила втручається дією, а й він утримує себе в межах позбавленого Я мислення про цю силу, в ус­відомленні чужої долі й породжує марне прагнення заспокоїтись і мляві балачки про вгамування. У стра­ху перед вищими силами, що є безпосередніми рука­ми субстанції, у страху перед їхньою боротьбою одна з одною й перед простим Я необхідності, що розби­ває і їх, так само як і живих істот, пов'язаних із ними, — і в співчутті до тих живих істот, про яких він водно­час знає, що вони — те саме, що й він, для нього іс­нує тільки пасивний переляк, спричинений цим ру­хом, не менш безпорадні жалощі і, зрештою, пустий спокій резиґнації перед необхідністю, чий твір не сприймано ні як необхідну дію характеру, ні як діяль­ність абсолютної сутності в собі.

32 — 4-288

Дата добавления: 2015-07-10