Розвиток феодальної держави в Німеччині. Особливості цього розвитку

Німеччина як самостійна феодальна держава утворилась у результаті розпаду Франкської імперії в середині ІХ ст. на землях східних франків. На початку її територія складалась з кількох герцогств – Саксонії, Франкенії, Швабії (Аллеманії) та Баварії. Пізніше до Німеччини приєднано герцогство Лотарингія, яке було відвойоване у Франції.

Оскільки основною тенденцією розвитку Німеччини феодального періоду була тенденція до децентралізації, то можна умовно виділити два етапи щодо існування єдиної цілісної Німецької держави:

І етап – встановлення відносно-централізованої ранньофеодальної держави в рамках імперії (Х–ХІІ ст.);

ІІ етап – територіальна роздробленість у Німеччині, розвиток автономних німецьких князівств – держав (ХІІІ – поч. ХІХ ст.).

Щодо розвитку феодальної держави і права після роздробленості згідно з раніше прийнятою схемою (т. 3, 4, 5), то досить умовно історію феодальної держави і права Німеччини можна розділити на такі етапи:

період феодальної роздробленості, утворення Священної Римської імперії німецької нації і переважання звичаєвого права (Х–ХІV ст.);

період олігархії курфюрстів, станово-представницької монархії та рецепції римського права (ХІV–ХVІІ ст.);

період князівського абсолютизму (Прусcія, Австрія) та утворення національного права (ХVІІ–ХVІІІ ст.).

Особливість процесу розвитку німецької державності полягає у тому, що об’єднання німецьких земель у єдину централізовану державу в середніх віках проходило то з більшою, то з меншою результативністю, з основною тенденцією до розпаду на окремі суверенні князівства.

Розглянемо особливості цього процесу та вплив на нього характерних для Німеччини об’єктивних і суб’єктивних факторів.

Одним з таких характерних та об’єктивних факторів є те, що етнічний склад населення одних земель досить рідко відрізняється від іншого. Як наслідок неоднорідності населення – суттєва різниця у рівні економічного розвитку князівств-земель, різний ступінь розвитку феодальних відносин, економічна та політична відокремленість князівств – ще один характерний, об’єктивний фактор німецького державотворення.

Уся друга половина ІХ ст. та початок Х ст. проходить у міжнародній боротьбі між герцогствами, які ще не до кінця втратили племінний характер і були зв’язані між собою.

Після нетривалого періоду відносної єдності Х–ХІІ ст. в Німеччині почався необоротній процес феодальної роздробленості. Німецькі імператори постійно намагалися розповсюдити свою владу на всі герцогства. При цьому вони намагалися використати підтримку римо-католицької церкви і Папи Римського, з яким теж велась боротьба за розподіл влади.

Після вдалого походу на Італію 962 року король Оттон-І коронується в м. Римі Папою Римським, який тоді шукав підтримки у німецького короля проти місцевих феодалів.

Його (Оттона-І) титул носить назву імператор Священної Римської імперії німецької нації, хоча імператорська та папська влада на загальнодержавному рівні була досить слабкою. Постійні походи німецьких королів, а пізніше імператорів в Італію та на слов’янський Схід стали ще одним суттєвим фактором, що призвів до ослаблення централізованої влади імператора всередині Німецької держави та фактичного розпаду держави на окремі самостійні князівства.

Ще одним децентралізуючим фактором був довготривалий конфлікт з папською владою за право на світове володарювання. Ця боротьба забирала значні сили королівської влади. При цьому влада місцевих феодалів ставала все сильнішою. І це зробило неможливим створення єдиної міцної Німеччини.

Під тиском феодалів на початку ХІ ст. імператори змушені погодитись на створення ради (гофтага) з представників вищої знаті, спільно з якими імператор вирішував найважливіші справи.

Гофтаги з ХІV ст. розвинулись у рейхстаги – імператорські збори (3 колегій):

світських, духовних князів – курфюрстів;

князів графів і вільних панів;

представників імперських міст.

Рейхстаги не були повністю схожі на подібні станово-представницькі органи в Англії та Франції. Перш за все, у них були відсутні представники середнього, дрібного дворянства й заможних верств не імперських міст. Духовенство не утворювало окремої колегії, а засідало в першій чи другій, оскільки вищі священики були князями.

Компетенція рейхстагу не була точно визначена. Імператор запитував його згоди з міжнародних, військових та фінансових питань. Рейхстаг мав право законодавчої ініціативи; а також затверджував укази імператора, видані разом з членами гофтагу (імператорської ради). Акти рейхстагу, як правило, не мали обов’язкової сили і носили здебільшого характер імперських рекомендацій.

Доречно відмітити, що зростаюча автономна влада імперських міст теж була суттєвим фактором розпаду єдиної Німецької держави. Розвиток самоврядування цих міст сягнув досить високого рівня.

Так зване Магдебурзьке право (збірник норм місцевого права) – стало основою сучасного Європейського міського самоврядування.

Дата добавления: 2015-08-21