Виникнення і розвиток держави англосаксів

Становлення феодальної держави в Англії пов’язано із чисельними завоюваннями германського та скандинавського походження. Римське завоювання залишило про себе практично лише архітектурні та лінгвістичні пам’ятки. Після вторгнення германських племен на територію Англії, яку населяли кельтські племена (V ст.), останні були витіснені на окраїни островів (Шотландія, Уельс, Корпуел). Племена-завойовники (англи, сакси та юти) в VІІ ст. прийняли християнство та утворили сім ранньофеодальних королівств (Уесекс, Сасекс, Кент, Мерсію та ін.), які в ІХ ст. під егідою Уесекса утворили англосаксонську державу – Англію. На початку ХІ ст. англійський престол був захоплений датчанами, які правили аж до повернення англосаксонської династії в особі Едуарда Сповідіча (1042р.).

1066 року правитель Нормандії герцог Вільгельм розгромив англосаксонське військо та став англійським королем. Норманське завоювання значною мірою вплинуло на історію англійської держави.

Характерною рисою Англійської держави було те, що починаючи з ХІ ст. тут відбувалася досить рання централізація, була відсутня майже феодальна роздробленість.

Основними періодами розвитку англійської феодальної держави були:

період англосаксонської ранньофеодальної монархії (ІХ–ХІ ст.);

період централізованої сеньйоріальної монархії (ХІ–ХІІ ст.) та громадянських війн за обмеження королівської влади (ХІІ ст.);

період станово-представницької монархії (ІІ пол. ХІІІ–ХV ст.);

період абсолютної монархії (кін. ХV – сер. ХVІІ ст.).

Формування феодального суспільства у германських племен в Британії відбувалося повільними темпами. Це повною мірою було пов’язано з дією племінних звичаїв англосаксів на острові та стійким впливом скандинавських традицій. У правдах VІ–VІІ ст. серед населення відокремлюється родоплемінна знать (ерли), вільні общинники (керли), напіввільні (лєти) та домашня прислуга – раби. Згадуються також священики і король, причому вергельд єпископа був вищим, ніж вергельд короля.

У VІІІ ст. поширюється практика індивідуального патронату, коли людина повинна була знаходити для себе покровителя (глафорда) та не мала права йти від нього без його дозволу. У пам’ятках VІІ–ІХ ст. особливо згадуються дружинники – тани, до числа яких входили як ерли, так і керли, які повинні були нести військову службу на користь короля. Єдиним критерієм входження до цієї категорії було володіння земельним наділом певного розміру (5 гайд). Таким чином, межі між різними соціальними групами вільних не були обмеженими і англійський селянин міг стати паном, отримавши від господаря чи короля наділ землі.

Одночасно продовжується розвиток відносин панування та підкорення. У Х ст. всім, хто був не здатний відповідати за себе у суді, було передписано знайти собі глафорда (примусова комендація). Будь-яка людина перед тим, як звертатися за правосуддям до короля, повинна була звернутись до свого глафорда. Життя пана було проголошене недоторканним як для ерлів, так і для керлів. Паралельно закріплюється інститут поручительства - за будь-яку людину заручався її глафорд та певна кількість вільних людей (не більше 12 чоловік).

У ХІ ст. визначились поземельні служби як панів, так і залежного селянства. Пани мали право володіння землею та повинні були виконувати три основні зобов’язання: брати участь у поході, у будівництві укріплень, у ремонті мостів. Поступово пани утворюють військовий стан.

Серед збіднілих керлів утворились чисельні категорії залежного селянства - як з фіксованими повинностями, так і без них. Повинності визначалися звичаєм помістя. Після смерті селянина глафорд отримував усе його майно.

Значного поширення набула рабська праця завойованого населення. Церква осуджувала свавілля та жорстоке ставлення до невільних: раб, який працював у неділю за вказівкою свого господаря, ставав вільним.

Богослужіння в Англії велося на місцевій мові. Представники духовенства брали участь у вирішенні світських справ у місцевих і королівських зборах.

Англійська церква була великим землевласником. Їй належала одна третя всіх земель.

У цілому на момент нормандського завоювання процеси реалізації англосаксонського суспільства були ще не завершеними.

Незважаючи на зростання королівської влади в англосаксонський період, зберігається ставлення до короля як до військового ватажка та принцип виборності при заміщенні престолу. Поступово монарх затвердив своє право верховної власності на землю, монополію на чеканку монети, податки, на отримання натуральних постачань від населення, на військову службу вільних. В англосаків існував прямий податок на користь короля – так звані “дитячі гроші”. За відмову брати участь у поході стягувався штраф. Королівський двір поступово стає центром управління країною, а королівські наближені – посадовими особами в державі.

Разом з тим правові пам’ятки ІХ–ХІ ст. свідчать про певну тенденцію до передачі великим земельним власникам прав і повноважень королівської влади: права засуджувати своїх людей, стягувати штрафи, збирати ополчення на своїй території.

Існував вищий державний орган в англосаксонську епоху – вітанагемот – рада вітанів, “мудрих”. Це збори пристойних мужів, які включали і короля, вище духовенство, світську знать. Усі важливі державні справи вирішувались “за порадою та за згодою” цих зборів. Їх основні функції – обрання королів і вищий суд.

Місцеве управління в Англії значною мірою базувалося на принципах самоуправління. У законах англосаксонського короля Етельберта (Х ст.) та його послідовників згадуються одиниці місцевого управління – сотні та десятки. Сотня очолювалась загальними зборами на чолі із сотником. Ці збори збиралися раз на місяць. Сотні поділялися на десять десятків – сімей на чолі з десятником. Основним завданням їх було підтримання правопорядку та сплата податків. На сотенних народних зборах розглядалися всі місцеві, у тому числі судові, справи. Двічі на рік відбувалася перевірка десятків.

Короля було визнано верховним власником землі, а землевласників – її держателями або безпосередньо від короля, або через інших держателів.

На відміну від порядків, що склалися на континенті Західної Європи, військову службу мали відбувати королю не тільки його безпосередні васали, але й ті, хто були держателями цих васалів. Стосовно юстиції, то англійські феодали не мали тих прав, які мали феодали на континенті – вони не мали права “вищої юрисдикції”, тобто права застосовувати смертну кару. Королівській владі вдалося досягти того, щоб скарги на рішення феодальних судів подавались не у вищий суд феодалів, а у королівські суди.

Приблизно у той же час країна була поділена (у військових цілях) на 32 великих округи (графства). У центрі кожного графства було місто. Збори графства з кінця Х ст. збиралися двічі на рік для обговорення з цивільних та кримінальних справ. У цих зборах брали участь усі вільні люди і, насамперед світська та церковна знать. Міста та порти мали свої власні збори, що перетворилися пізніше у міські та купецькі суди. Існували також збори сіл. Десятки, сотні та графства не становили чіткої ієрархічної системи й управлялися автономно одні від одних.

На чолі графства стояв, як правило, елдормен, якого призначав король за згодою вітанагемоту з представників місцевої знаті. В основному його роль полягала у керівництві зборами графства та його збройними силами. Поступово в управлінні сотнею та графством зростає роль особистого представника короля – герефи.

Герефа – королівський міністеріал – призначався королем із середнього прошарку служилої знаті. У Х ст. герефа поступово набуває важливих поліцейських і судових повноважень, контролюючи своєчасне постачання казни податків і судових штрафів.

Таким чином, уже в англосаксонську епоху став складатися на місцях механізм централізованого бюрократичного управління через посадових осіб адміністративних округів.

Норманське завоювання Англії призвело до подальшої феодалізації англійського суспільства.

Основою феодальної держави стає манор – сукупність земельних володінь окремого феодала. Становище селян манору визначалось маноріальними звичаями. Більше половини судів сотні перетворились у маноріальні суди – приватні курії феодалів.

Значна частина конфіскованої в англосаксонської знаті землі увійшла до складу королівського домену, а решта розподілялась між норманськими та англосаксонськими феодалами не соціальними масивами, а окремими ділянками серед інших утримань. Більш того, король проголосив себе верховним власником землі та вимагав від усіх вільних земле володільців прийняття ними присяги на вірність королю.

Така присяга перетворювала феодалів усіх рангів на васалів короля. Усі феодали Англії поділялися тепер на дві категорії: безпосередніх васалів короля (великі землевласники – графи, барони) та васалів другого ступеня (під васалів – середніх і дрібних землевласників). Значна частина духовенства відбувала таку ж службу на користь короля, як і світська.

Таким чином, феодали в Англії не набули тієї самостійності інших імунітетів, якими вони користувалися на континенті.

Право власності короля на землю послужило утвердженню принципу верховенства королівського правосуддя по відношенню до судів феодалів усіх рангів.

З метою податкової політики та виявлення соціального складу населення країни 1086 року було проведено перепис земель і жителів, результати цього перепису викладені у “Книзі страшного суда”. Більша частина селян була закріпачена та виступала як особисто невільні спадкоємні утримувачі земель від лорда (віланів).

Дата добавления: 2015-08-21