Держава і право Стародавнього Китаю

За своїми природно-кліматичними умовами Китай дещо відрізняється від передньоазіатських країн. Його територія доволі чітко поділяється на три частини: а) долина ріки Хуанхе, або “велика китайська рівнина”; б) Центральний Китай, де поєднуються гористі райони з долиною ріки Янцзи; в) Південний Китай – гірська країна.

Держава Стародавнього Китаю формується у ХV–ХІІ ст. до н. е. Близько 1400 р. до н. е. вождь Пань Ген збудував на р. Хуанхе місто Шан, яке й дало назву всій державі. У ХІІ ст. до н. е. ця держава була завойована чжоуськими племенами, які створили свою державу Інь (ХІІ–УІІІ ст. до н. е.).

Тривалий час в економіці держави Шан-Інь велику роль відігравали полювання і рибальство, потім тваринництво (західні області Китаю), а в епоху Інь – землеробство; розвиваються різноманітні ремесла: обробка дерева, каменю, ткацтво і навіть металургія. Проте це господарство мало примітивний натуральний характер. Це пояснюється існуванням замкнених громад і громадським землекористуванням.

У період Шан-Інь велике значення відігравала патріархальна сім’я. Панування чоловіка і батька, уярмлення жінки були типовими рисами китайської патріархальної сім’ї. Авторитет батька санкціоновувався державною владою.

У цей період велику роль у житті старокитайського суспільства відігравала родова аристократія, яка входила до ради старійшин, що існувала при царі (вані). Члени царського клану посідали вищі посади у державному і військовому управлінні. Першим у цій групі був найближчий помічник царя, який зосереджував у своїх руках усе управління країною. Інколи ця посада переходила у спадщину. Цьому верховному чиновнику підкорялись начальники трьох відомств: військового, фінансового й відомства громадських робіт.

Цар (ван) вважався не тільки намісником бога на землі, але і його земним образом. Його називали сином неба, він вважався посередником між людьми і силами природи.

У VІІ – ІІІ ст. до н. е. Китай розпався на декілька держав. Проте у період царювання Цінь Ші Хуанді (246–210 рр. до н. е.) знову було відновлено єдину централізовану державу.

Розквіт держави Цінь припадає на правління царя Чженя, якому був присвоєний титул Цінь Ші-Хуанді, що значить “перший великий государ династії Цінь”. Він підкорив решту китайських князівств, а також завоював частину території Манчжурії та Монголії. У 221 р. до н. е. Цінь завоювала останнє самостійне царство Ці на Шандунському півострові, центром об’єднаної держави стала столиця царства Цінь м. Сяньян. За правління Цінь Ші-Хуанді Китайська держава була розподілена на 36 областей, створений потужний чиновницький апарат, розширена іригаційна система, прокладено дороги з твердим покриттям. Ші-Хуанді провів реформу армії (її чисельність досягла 300 тис. чол.), де основною ударною силою стала кіннота. Була здійснена низка інших культурних та економічних реформ: вводилися єдина система мір і ваг, спрощене ієрогліфічне письмо тощо. Нарешті, за Цінь Ші-Хуанді на півночі країни розпочалося будівництво Великої китайської стіни для захисту від кочівників. Імператор поширив на увесь Китай установки Шан Яна, створивши військово-бюрократичну імперію на чолі з одноосібним правителем. Цінці займали у ній привілейоване становище, їм належали усі керівні чиновницькі посади. Законом встановлювалося єдине для всіх повноправних вільних громадянське найменування “чорноголові”.

Підтримання влади в об’єднаній країні досягалося засобами терору. Тих, хто висловлював невдоволення, за законом кругової поруки співучасників обертали в рабство. За рахунок військовополонених та засуджених судами чисельність державних рабів набувала небачених розмірів. Масштабні плани імператора вимагали великих коштів, що в свою чергу призвело до посиленої експлуатації підданих. Опозицію владі склали прихильники релігійно-етичного вчення Конфуція, які спробували критикувати імператора, спираючись на приклади з історії. Розправа була жорстокою: 460 учених-конфуціанців були поховані живцем, усі історичні книги спалені.

Принцип кругової поруки за п’ятірками Шан Ян переніс і на армію: за провину одного відповідали всі п’ять. Отже, у китайському кримінальному праві утверджується принцип кругової відповідальності: покарання поширювалось і на невинного у здійсненні злочину.

Проведення реформ сприяло концентрації землі в руках окремих осіб, що породжувало майнову диференціацію. Тому і податки стали стягувати не з урожаю, а з кількості землі, що знаходилась у того чи іншого землеволодільця. У період царювання династії Хань (206 р. до н. е.) відбувалася концентрація великих землеволодінь, що призвело до розорення селян, які змушені були продавати у рабство своїх дітей. Чимало селян попадали у боргову кабалу, і якщо вони через три роки не сплачували борг, то ставали рабами. В історії першої династії Хань вказується на тяжке становище селян: військові і трудові повинності на рік стали в тридцять разів більшими, ніж вони були у старі часи; земельна і подушна податі, збір за сіль і залізо у двадцять разів більші, ніж у старі часи; дехто обробляє поля великих землеробців за половину врожаю. Цей хід історії посилював напруження у суспільстві. Відбуваються величезні повстання селян.

У 18 р. н. е. в Північному Китаї (Шаньдун) під проводом Фань Чуна розпочалося селянське повстання “червонобрових”, спрямоване проти диктатури Ван Міна. У 25 р. повсталі здобули перемогу над його військами, після чого селянський рух починає змінювати свою направленість. До повстанців приєднуються загони аристократів, і в результаті відбувається відновлення династії Хань в особі Гуан Уді (25–27 роки н. е.). Новий імператор заборонив таврування рабів, обмежив права власника на їх убивство, а також вжив низку заходів, спрямованих на зменшення рабства та полегшення становища народу.

Правителі династії Молодших Хань намагаються зберегти централізовану владу та відновити економіку країни, розхитану утопічними реформами Ван Міна. У Ханській імперії проживало близько 60 млн чол., що становило 1/5 населення земної кулі в той час. Зрозуміло, що самими лише засобами державного примусу, без опори на аристократію тримати у покорі таку кількість людей було неможливо. Держава вимушена спостерігати за посиленням великих земельних власників з так званих сильних домів. Розвиток виробничих відносин призводить до закабалення вільних селян-орендаторів, з одного боку, та до наділення земельними наділами і власністю рабів, з іншого. Такі зміни дещо нагадують вияв колонату в умовах кризи і розпаду Римської імперії. Чисельність оподатковуваного державою (тобто економічно самостійного) населення катастрофічно падає: від 49,5 млн. чол. в середині ІІ ст. н. е. до 7,5 млн за переписом ІІІ ст. Маєтки сильних домів стають економічно замкненими господарствами, виходячи з-під контролю державного апарату. Це призвело до занепаду товарно-грошових відносин. Удвічі скоротилася кількість міст. На самому початку ІІІ ст. був виданий указ про заміну в імперії грошових платежів натурою, а згодом монета була офіційно відмінена і в обіг введені як товаро-гроші шовк та зерно. Звичним явищем в житті Китаю стають локальні селянські повстання.

У 184 р. в Китаї відбувається потужне народне повстання “жовтих пов’язок”, на чолі якого був Чжан Цзяо. Основним лозунгом руху було встановлення загальної рівності. Армія повсталих налічувала кілька сот тисяч (до 300 000) чоловік. Напружена боротьба тривала 15 років і закінчилася придушенням народного виступу. Але система державного управління була ослаблена, і єдина Китайська держава в 220 р. н. е. припинила своє існування, знову розпавшись на окремі царства (первісно їх було три).

Чисельні повстання підірвали військово-економічну могутність держави, а напади кочівників довершили її розгром.

Характеризуючи суспільний лад Стародавнього Китаю, зазначимо, що панівний клас складався з нащадків родової знаті, жерців, чиновників, військових начальників. Правове становище визначалось посадою, яку обіймала та чи інша особа. Усі чиновники мали титули, що відповідали їх посаді. Такі титули як “бo” або “цзи, означали у буквальному перекладі “дід” і “син”. Їх мали найближчі родичі царя, управителі областей, військові начальники та інші чиновники. Населення повинно було неухильно коритись їх наказам. В указі царя Сюаня (827–782 рр. до н. е.) вказувалось: “Ні в якому випадку підданий не має права скаржитись на рішення свого безпосереднього начальника, бо якби це було дозволено, то сини стали б судитись зі своїми батьками і не було б необхідної різниці між старшими і молодшими”.

Панівне становище світської аристократії визначалося не тільки привілеями і посадами, але й земельними володіннями і наявністю рабів. Так, наприклад, у сім’ї якогось Бувея народжувалось близько десяти тисяч рабів, у сім’ї Лао Ая - декілька тисяч.

Джерелом рабства був полон, продаж за борги, віддання в рабство за злочини. Китайські царі щедро нагороджували певних осіб за заслуги перед державою. У написах на посуді з бронзи зустрічаються дарування: хліборобів і ремісників – 659 осіб, рабів – 1050, вождів і старійшин варварських племен – 13 осіб.

Основну масу населення становили селяни. Характерною особливістю китайської громади була наявність системи “колодязних полів”, суть якої полягає у тому, що кожна сільська громада ділила землю на дев’ять ділянок, з яких одна називалася громадським полем. Це поле селяни обробляли спільно, а одержаний врожай з нього відправляли царю. Врожай з решти полів ділився між членами сільської громади.

Під час інського існування держави форма правління була деспотичною. Політична влада зосереджувалась у руках царя – вана – “сина неба”. Елементи деспотичної форми правління весь час розвивались. На чолі центрального управління держави знаходився сян. Йому підпорядковувались сима - командуючий армією, сикун - начальник землеробства і ситу, що керував податним відомством.

Китай ділився на 36 областей, області на округи, округи на клани. На чолі кожної адміністративно-територіальної одиниці стояв начальник. Чиновники ділились на ранги, вони були позбавлені можливості скаржитись на своїх начальників. Безперечне підкорення молодших (цзи) старшим (бо) було найважливішим принципом права і моралі як у державному управлінні, так і в сім’ї. Чиновницькі посади у ІІ ст. до н. е. - ІІ ст. н. е. обіймали особи, що успішно складали відповідні іспити. Практикувався також і продаж посад.

Судова влада зосереджувалась в руках адміністрації. Основна маса судових справ розглядалась адміністративним главою області. Він поєднував як судові, так і поліцейські функції. Його помічником був начальник місцевої поліції. Цікаво, що поліція Стародавнього Китаю мала досить розгалужену сітку інформаторів.

Основу військової могутності Китаю становили воїни-професіонали, що мешкали у спеціальних військових поселеннях і таборах. Поселення і табори мали спеціально виділені для них державою землі, що становили їх господарську базу. У розпорядженні вана було 14 армій.

Чоловіки у віці від 23 до 56 років мали пройти річну військову підготовку, протягом року нести гарнізонну службу і щомісяця кожного року відбувати службу в ополченні за місцем проживання. На захист державних кордонів направлялись, перш за все, чиновники, що провинились, злочинці, ті, хто втратив свободу, і, в останню чергу, вільні землероби.

Право Стародавнього Китаю формувалось під впливом філософсько-етичного вчення конфуціанства (VІ ст. до н. е.), у якому головним були питання етики, моралі, основний принцип якої – гуманність – жень – вищий закон взаємовідносин людей у суспільстві і сім’ї. Воно також формувалось під впливом філософсько-правової школи легістів. Протиборство цих двох вчень безпосередньо вплинуло на розуміння права, на ієрархію злочинів, систему покарань, зміст окремих правових інститутів і норм.

У шансько-інській державі головну роль відігравали етичні норми (лі), що визначали ставлення членів китайського суспільства до царя - вана, вони регулювали внутрішньосімейні відносини. Ці норми базувались на повазі до родичів, старших, на схилянні перед знатністю, на відданості вану. Зауважимо, що правові норми цього періоду ще не відокремились із загальної маси релігійно-етичних норм, з якими вони складали єдине ціле.

У міру зміцнення центральної влади набувають значення розпорядження та накази вана, його наближених, чиновників, виконання яких забезпечується примусом.

Перші писані закони з’явились у Х ст. до н. е., коли, нібито, існував кримінальний кодекс, у якому було три тисячі статей. Фактично ж писане право з’являється у VІ–V ст. до н. е., його поява обумовлена станово-класовою диференціацією суспільства.

На рубежі V–ІV ст. до н. е. з’являється “Книга законів царства Вей”, що була написана Лі Куєм на базі правових положень, які з’явилися в окремих князівствах. У 193 р. до н. е. було проведено кодифікацію.

Існували також і норми звичаєвого права. До джерел права відносились і конкретні розпорядження царів, а також ухвалені ваном судові рішення.

Рекомендована література до теми 1:

основна:

1. Хома, Н. М. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник / Н. М. Хома. – К.: Новий Світ-2000, 2005. – С. 11–99.

2. Макарчук, В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник / В. С. Макарчук. – К.: Атіка, 2001. – С. 6–37.

додаткова:

1. Федоров, К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник / К. Г. Федоров. – К.: Вища школа, 1994.

2. Черниловский, З. М. История государства и права зарубежных стран: учебное пособие / З. М. Черниловский. – М., 1995.

3. Крижанівський, О. П. Історія Стародавнього Сходу / О. П. Крижанівський. – К.: Либідь, 2000.

4. Тищик, Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього Світу / Б. Й. Тищик: в 2 т. – Львів, 1999.

5. Макарчук, В. С. Історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник. – Київ: Атіка, 2000. – С.7–25.

6. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник: у 2 т.; за ред. В. Г. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1998.

7. Гросман, Ю. М. Історія Стародавнього світу: практикум / Ю. М. Гросман, І. А. Лісовий. – Львів, 1985.

Дата добавления: 2015-08-21