Джерела та основні риси права феодальної Англії

В епоху феодалізму сформувались основні інститути й принципи англійського права. Його джерелами були статутне право, загальне право і суд канцлера, або “суд справедливості”.

Статутне право включає в себе правові норми, викладені в актах парламенту і корони (королівських хартіях, асизах, ордонсах, прокламаціях, провізіях), починаючи з Великої хартії вольностей 1215 р.

Наприкінці ХІІІ ст. в Англії відбувалась уніфікація загального права. Цьому сприяла діяльність королівських судів. Після реформи Генріха ІІ Плантагенета судові органи стали розглядати одні й ті самі категорії справ і підпорядковувались одним і тим самим правовим нормам, що виходили з центру. Було вироблено кілька видів так званих “початкових наказів”, без яких не можна було починати справу. У міру потреби створювалися нові накази.

Першу спробу узагальнити практику королівських судів зробив 1189 року головний суддя Англії Р. Гленвілль у трактаті “Про закони Англії”. У середині ХІІІ ст. загальне право досліджував відомий юрист Г. Брактон у праці “Про закони і звичаї Англії”. Р. Гленвілль та Г. Брактон вважаються в Англії “великими класиками права”.

Загальне право в Англії зазнало помітного впливу римського права. Так, Г. Брактон 1250 року вказував на принциповий зв’язок між римським і англійським правом. Його думку високо цінували практики. Судді загального права, не знаходячи допомоги і відповіді в прецедентах, звертались до трактатів Г. Брактона і засвоювали деякі принципи римського права. 1350 року в одному з актів підкреслювалось, що “загальний звичай і є загальним правом”.

Загальне право виправдовувало свою назву тим, що, по-перше, діяло на території всієї Англії. Феодали-імуністи повинні були застосовувати його норми. Лише маноріальні суди керувались “звичаями манору”, тобто місцевими. По-друге, загальне право не робило ніяких відмінностей між категоріями вільних під час розгляду цивільних справ, будучи привілеєм усіх фріменів, яким останні відрізнялись від усіх залежних (принцип “винятковості іланства”). Щодо кримінального права, то під його дію підпадали і вілани. Воно було справді загальним для всього населення Англії.

Загальне право ще не називалось звичайним. Воно склалось як результат дії судових звичаїв, що виникали всупереч офіційному законодавству. В основу звичайного права покладено фікцію його загальновизнаності і загальновідомості. Вважалось, що при вирішенні тієї чи іншої справи суддя знає застосовуваний ним закон, тобто він використовує вже існуючу правову норму. Чиновники вестмінстерських судів відвідували різні райони країни і були ознайомлені з місцевими звичаями. Узагальнюючи практику, судді виробляли правила, якими керувались, застосовуючи ті чи інші звичаї. Якщо звичай суперечив законові або загальним принципам звичайного права, то його відхиляли. Отже, у своїх постановах суди закріплювали правові норми, що склалися раніше.

Магістрати, вирішуючи спірні, але недостатньо точно урегульовані законом казуси, могли виходити з власних доктрин. При цьому використовували презумпцію, що суддя завжди застосовує вже існуючу норму права. Отже, встановлений ним принцип ставав судовим звичаєм (прецедентом), обов’язковим для всіх інших судів. Відхилити прецедент могла лише вища судова інстанція. У цьому випадку він втрачав свою юридичну силу.

Захист у судах загального права могли дістати тільки ті правовідносини, з приводу яких були “судові накази”. Видаючи їх, корона фактично створювала раніше невідоме право на позов. Тісно пов’язані з палатою общин чиновники вестмінстерських судів відмовлялись визнавати такі нові підстави для учинення позову, оскільки вважали, що лише статути можуть вносити зміни в правові норми. Одержання наказу, на їх думку, не було рівнозначним задоволенню претензій позивача і могло означати лише те, що відповідач зобов’язаний з’явитися до суду і дати пояснення відносно обставин справи.

Основною в англійській юридичній системі є ідея, що вже існуюче право буде виявлене судовим рішенням. Суддя не створює право, а лише відкриває його. Протягом тривалого часу прецедент не мав імперативного значення, а тільки з ХVІІ ст. став обов’язковим.

Судове рішення, винесене у якійсь справі, набувало сили закону для всіх подальших аналогічних справ, і суддя не мав права відійти від нього. Отже, загальне право виступало як система судових прецедентів для юридичного регулювання таких відносин, що не передбачались законом.

На початковій стадії загальне право ввібрало в себе деякі ідеї й елементи римського та канонічного права. Разом з тим загальне право протиставлялось як місцевим звичаям, так і чужоземному римському праву. Воно відіграло важливу роль у подоланні роздробленості, централізації управління і суду. Систему загального права підтримували всі стани. Це було однією з причин того, що Англія запобігла рецензії римського права.

Корона всемірно підтримувала інститути англосаксонського права. Суди загального права були судами корони, у них засідали стряпчі короля, які були провідниками його політики. У ХV ст. судді об’їжджали країну в супроводі власних писарів, зупиняючись у замках, помістях місцевих землевласників. Їх урочисто зустрічав лорд-лейтенент.

Небезпека відтиснення на другий план загального права римським правом пізнього періоду, що освячувало необмежену владу монарха, виникла за Генріха VІІІ. Однак традиції виявились сильнішими. І загальне право як специфічне англійське явище змінило англійську державну систему, було основною юридичною опорою державності, судочинства й регулятором суспільних відносин. Однак подальший розвиток їх висував все нові й нові категорії справ, які не мали судового захисту в судах загального права. Таке становище було виправлене створенням суду канцлера, або “суду справедливості”.

Раніше монарх у вигляді “милості” сам розглядав такі справи. А коли кількість їх різко зросла, то “справедливе” вирішення цих позовів було покладене на канцлера. Спочатку він розглядав кожну справу на підставі спеціального указу королівської ради. Потім канцлерський суд став самостійно розглядати скарги приватних осіб. За законом 1329 р. всі петиції, що стосувались правових питань і прохань на помилування, повинні були надходити до монарха через канцлера, який на звороті прохань коротко викладав свою думку.

У суді канцлера застосовували нові, невідомі для загального права процесуальні форми. Це давало змогу дієвіше захищати інтереси феодалів і буржуазії, що народжувалась. Для розгляду справи при цьому не потрібно було мати розпорядження про виклик відповідача, яке в загальних судах видавали лише при певних правовідносинах, які захищались законом. Досить було простої заяви з викладом обставин позову.

Перші справи, якими став займатись канцлер, стосувались довірчої власності (трасту), тобто випадків, коли одна особа передавала своє майно іншій особі, причому остання розпоряджалась ним в інтересах власника або третіх осіб за вказівкою власника. Загальне право не визнавало цього інституту. Згідно з нормами загального права особа, якій було передано майно, ставала його власником, а довіритель втрачав будь-які права на нього. Однак інститут довірчої власності в Англії набував дедалі більшого поширення. До нього вдавались рицарські ордени, монастирі, купецькі гільдії та корпорації. Наприкінці ХV ст. більш як половина земель Англії мали статус довірчої власності.

Канцлер, розглядаючи пов’язані з довірчою власністю позови, ставав виходити з умислу при складанні договору. Справа в тому, що канцлерами тривалий час призначались духовні особи, які добре знали римське й канонічне право. Лорд-канцлер Томас Мор (1478–1535 рр.) був першою світською людиною на цьому посту. Церква і канонічне право надавали умислу першорядного значення, спрямованості дій у вчинках індивіда. Отже, траст дістав судовий захист.

Найчастіше до інституту довірчої власності вдавалась католицька церква. У середні віки в її руках, особливо в абатствах, зосереджувались величезні багатства. Разом з тим канонічна доктрина формально забороняла ченцям здирство, тому монастирі передавали своє майно для управління третім особам, що за положенням національного права призводило до втрати власником його повноважень. У результаті, коли Генріх VІІІ секуляризував церковне майно, виявилось, що кількість його мізерна. У зв’язку з цим у 1535 р. було встановлено, що власником речі є той, у чиїх інтересах нею управляють. На цій підставі корона конфіскувала церковне майно, незалежно від того, у чиїх руках воно перебувало. Отже, траст був деякою мірою законодавчо врегульований.

До сфери канцлерської юрисдикції потрапили договори, укладені усно без свідків. Суди загального права вважали основними доказами документи і не брали до уваги показання свідків, а особливо показання заінтересованих осіб, якими насамперед були позивачі й відповідачі. Тому сторони не могли свідчити в судах загального права. Канцлер, навпаки, приймав їхні показання. У його суді застосовували перехресне опитування свідків під присягою. Канцлер вимагав пред’явити йому документи, які були в супротивної сторони і призначались для боротьби з конкурентом. Якщо ці документи були втрачені, канцлер приймав під присягою показання про зміст їх і розглядав спірну справу так, начебто документ реально існував. Невиконання рішень, винесених канцлером, каралось штрафом або тюремним ув’язненням.

Канцлер повинен був визнавати вироки й рішення вестмінстерських судів. Щодо судів загального права, то він міг під загрозою тюремного ув’язнення заборонити стороні, що виграла, виконувати їх постанови.

Створивши суд, який безпосередньо залежав від корони, монарх наділив його широкими правами. У разі колізії між судами загального права і судом канцлера вирішальне слово належало останньому. Він формально не був зобов’язаний ніякими нормами права. Лише наприкінці ХVІІІ ст. принципи, якими керувались канцлери під час розв’язання справ, були приведені в певну систему.

У цей період було закладено основи англійського кримінального права. Воно містило принцип: злочинець посягає не тільки на особу або майно потерпілого чи його сім’ї, а й на публічні інтереси, на “королівський мир”. Для настання кримінально-правової відповідальності потрібна була наявність вини в діях злочинця.

Феодальне кримінальне право під злочином розуміло зраду васала своєму сеньйору, якому він давав клятву вірності. Поняття “зрада” охоплювало і непокору, і опір сеньйору з боку підвладних йому осіб. Звичайно це призводило до втрати васалом держання. Такий поступок називався фелонією. Потім цей термін поширився на всі тяжкі злочини, які з часів Кларендонського й Норгемптонського асизів розглядались виключно королівськими судами: таємне вбивство, розбій, підпал, фальшивомонетництво та ін. Вони каралися конфіскацією майна.

У ХІV ст. з фелонії виділився новий делікт – власне зрада, яка, зі свого боку, поділялась на високу й малу. Поняття високої зради було встановлене законом 1352 року, воно поділялось на сім видів: зрада королю, повстання проти нього, задум позбавити життя монарха, королеву або спадкоємця престолу, посягання на тілесну недоторканність останніх, спроба позбавити їх свободи, підробка королівської печатки, убивство канцлера або коронного судді.

Феодальне право передбачало, що держава складається з монарха, його сім’ї і підданих. Тому делікти проти короля та його близьких розглядали як особливо тяжкі державні злочини. 1416 року до високої зради було віднесено також фальшивомонетництво.

За такі злочини передбачались надзвичайно жорстокі покарання. Наприклад, за зраду, замах на життя государя та образу його величності злочинця колесували. Поряд із засудженими відповідальність несли і їх діти. Вважали, що державний злочинець передає “зіпсовану кров, тому діти повинні нести відповідальність за злочини батьків”.

Поняття малої зради передбачало злочинне позбавлення життя людини, вчинене особою, яка повинна була коритись йому (наприклад, убивство дружиною чоловіка, слугою – господаря, кліриком – прелата).

Менш тяжкі кримінальні делікти (місдимінор) належали до третього різновиду злочинів. Історично вони беруть початок від цивільних правопорушень. Місдимінорами були лжесвідчення, підробка тощо.

Кримінальне право передбачало суворі покарання, метою яких було залякування. Дуже багато злочинів карались стратою: спалювання, здирання шкіри, колесування, відтинання частин тіла та ін. Так, за деякі злочини високої зради жінок піддавали спалюванню, а чоловіків – четвертуванню. 1401 року парламент установив для єретиків страту через спалювання на вогнищі.

У період завоювання англосаксами Британії у них панувало звичаєве право. Роз’їзні королівські судді, здійснюючи судочинство керувались місцевими звичаями, про які вони дізнавались через присяжних. Повертаючись у Вестмістер, резиденцію вищих судів Англії, – вони відбирали кращі у масі місцеві звичаї. Таким чином, практика королівських судів стає джерелом загального права Англії. Вмотивовані судові рішення стали фіксуватися у збірниках судових протоколів. А щоб вони могли використовуватись для загального керівництва, їх заносили до так званого “Щорічника”, який видавався до середини ХVІ ст. Ці рішення були також джерелом Англійського права. У період абсолютизму (ХV–ХVІІ ст.ст.) визнання практики, за якою загальний принцип дії і застосування права встановлений і визнаний одним із вищих судів, набуває значення прецеденту. І всяка аналогічна справа мала вирішуватись з посиланням на нього.

Поява нових суспільних і економічних відносин вимагала швидкого вирішення судових справ. Тому з середини ХІV ст. канцлер за дорученням короля починає розглядати скарги на рішення вищих судів. Його рішення базується на тому, що на його думку було “справедливим для даного випадку”. Тому такий суд стали називати “судом справедливості”. Рішення лорда-канцлера мали також значення прецеденту і були джерелом права.

І нарешті, джерелом права були статути, які приймалися англійським парламентом. Ордонанси короля також були джерелом права. Певне значення для судової практики набули роботи відомих англійських юристів.

Характер правової системи в Англії визначало право феодальної власності і верховної власності короля на землю. Поділ майна здійснювався на реальну і персональну власність. Земельна власність захищалась реальними позовами, тобто такими, коли вона поверталась її власнику, а решта власності – персональними. В англійському праві земельні права визначались володінням та обсягом справ володільця. Володіння зі свого боку було вільним, тобто отриманим за умови несення служби, або володіння вільного селянина, який платив лорду певну суму грошей і перебував під його юрисдикцією, і невільним, тобто таким, що було пов’язане з особистими і поземельними повинностями селянина на користь лорда і яке з часом переросло у спадкове право оренди. Невільне володіння спочатку не підлягало судовому захисту, а з ХV ст. позови, пов’язані з ним, стали розглядати у суді канцлера.

Подальше розширення прав володільців землі майже зрівняло їх у правах з приватним власником. Різниця між володінням і власністю полягала у тому, що земля володільця у випадку відсутності спадкоємців переходила до колишнього лорда.

Англійські юристи не визнавали оренди землі як реальну власність, якою б давньою ця оренда не була.

У випадку укладення договору застави землі кредитор ставав її власником, але зобов’язаний був повернути її боржнику після повернення останнім усієї суми боргу.

Суто англійським інститутом був інститут довірчої власності, суть якого полягала в тому, що одна особа передавала своє майно довіреному власнику з тим, щоб він управляв цим майном або використовував його як власник в інтересах іншої особи, у тому числі і першого власника.

Зобов’язання в англійському праві випливало з деліктів і договорів. Треба мати на увазі, що за англійським правом будь-який договір це угода, але не кожна угода – договір, оскільки угода може передбачати просто послугу. Угода як зобов’язальний договір набувала чинності тільки після скріплення її печаткою.

В англійському праві склалась тричленна класифікація злочинів: зрада, тяжкі кримінальні злочини і менш тяжкі кримінальні злочини (тризни, фелонії і місдимінор).

Звинувачення у зраді тягло за собою смертну кару з конфіскацією майна. Поняття зради весь час розширювалось і у різні періоди включало: задум вбити короля, королеви або їх старшого сина; зґвалтування дружини короля, його неодруженої старшої дочки або дружини його старшого сина; ведення війни проти короля, перехід на бік ворогів короля, убивство канцлера, скарбника або королівського судді; заклик до заколоту, змова осіб для протизаконних дій.

Поняття фелоній включало: вбивство, членопошкодження, крадіжку майна та ін. Місдимінор – це вся решта злочинів. До останнього виду злочинів з часом було включено такі злочини, як обман, виготовлення фальшивих документів та ін., що стирало різницю між фелоніями і місдимінором. Коли потерпілий висував позов по фелонії при членопошкодженні, то злочинця карали смертною карою, а коли подавався позов про порушення прав, то такий злочин відносився до місдимінору і злочинцю загрожувало ув’язнення. Підпал житла або насильницьке проникнення до житла відносились до фелоній, а тому злочинець підлягав смертній карі. Крадіжка майна також відносилось до фелоній. Тільки коли вартість украденого становила менше 12 пенсій, то це злочин входив до місдимінору. До волоцюг застосовували смертну кару, ув’язнення, фізичні покарання та таврування.

Мета покарання змінювалась з розвитком суспільних відносин: від відшкодування збитків до попередження повторного злочину. Застосовувалась кваліфікована смертна кара (спалення, колесування, четвертування, відрубування голови). Невідповідність тяжкості злочину тяжкості покарання сприяла тому, що присяжні засідателі знижували ціну вкраденого. Рятував від смертної кари за крадіжку і “привілей духовного звання”, який поширювався на усіх чоловіків, але відповідно до статуту від 1487 року миряни могли скористатися таким привілеєм лише один раз.

Англійське сімейно-шлюбне право перебувало під великим впливом канонічного права. Правовий статус жінки був досить обмеженим. Вона не могла управляти своїм майном, це право переходило до її чоловіка. Під впливом церкви було заборонено розлучення, дозволялось лише окреме проживання. Позашлюбні діти не визнавались і не могли бути всиновлені.

Успадкування реальної власності докорінним чином відрізнялось від успадкування персональної. Заповідне розпорядження майном було введене разом з інститутом довірчої власності, але на спадкоємців за заповітом з 1540 року було покладено зобов’язання матеріально забезпечити дітей, які не отримали спадщину.

Судовий процес як з цивільних, так і з кримінальних справ був змагально-звинувачувальним. Доказами у суді були присяга, свідчення, власне визнання вини. Широко застосовувались тортури. Суд присяжних виносив вердикт про винність або невинність обвинуваченого одностайно. Інституту державного обвинувачення в Англії не існувало.

Дата добавления: 2015-08-21