Основні риси Афінського права

Афінське право являє собою найбільш розвинуту в Стародавній Греції систему рабовласницького права, що мала великий вплив на правові системи інших полісів, особливо тих, які входили до складу Афінського морського союзу.

Як і в інших містах-державах, найстарішим джерелом права був звичай. З кінця VП ст. до н. е. основним джерелом права стає законотворча діяльність верховних органів держави, хоча правові звичаї продовжують відігравати важливу роль.

Широка законодавча діяльність пов’язана з іменем Драконта і Солона. Закони, які приписують Драконту, відносяться до 621 року нашої ери. Не виключено, що Драконт був особою міфічною. До нас закони Драконта не дійшли. Але з повідомлень стародавніх авторів ми знаємо, що ці закони були дуже жорстокими. Так, смертною карою каралися не тільки святотатство і навмисне вбивство, але й крадіжка овочів, бездіяльність. Характерно, що такий пережиток родового устрою, як кровна помста, був заборонений.

Законодавство Солона, що відноситься до 594 року до н. е. торкалося широкого кола питань, пов’язаних з організацією державно-правових відносин (майнова реформа, закріплення приватної власності на землю та ін.).

Активна законодавча діяльність в Афінах в V–ІV ст. до н. е. призвела до накопичення великої кількості законодавчого матеріалу, що інколи суперечить один одному, і в цілому невпорядкованого.

Афінське право розрізняло зобов’язання з договорів та зобов’язання із завдання шкоди. Підставою виникнення договорів вважалась згода сторін, що не потребувала особливих формальностей. Але найбільш важливі договори укладались, як правило, у письмовій формі. Залежно від характеру договір забезпечувався завдатком, дорученням третьої особи та заставою. Якщо від виконання договору відмовлявся покупець, то він втрачав свій завдаток, продавець був зобов’язаний виплатити подвійну суму завдатку. При дорученні матеріальні гарантії виконання договору брали на себе треті особи. Заставлені рухомі речі знаходились у володінні кредитора, який міг їх продавати, якщо боржник не виконував зобов’язання. Особливе значення в історії Афти мала застава землі іпотека. Заставлена земля залишалася у володінні та користуванні боржника, який не міг розпоряджатися нею. При невиконанні зобов’язання боржником земля переходила до кредитора.

Серед договорів важливе місце займали купівля-продаж, що поширювалась у зв’язку з великим розвитком торгівлі як у самій Греції, так із сусідніми країнами, майновий найом рухомості та нерухомості, позики.

Безшлюбність у Афінах морально засуджувалась. Шлюб укладався через договір між нареченими та главою сім’ї нареченої. Наречений був зобов’язаний заплатити за наречену, придане нареченій давалося не в усіх випадках. Мати декілька жінок заборонялося. Після одруження жінка знаходилася як під владою батька, так і під владою чоловіка. Становище її було принизливе. Розлучення для чоловіка було зовсім вільним, для жінки цей процес був досить ускладненим. Влада над дітьми до часів Солона була майже необмеженою. Діти були зобов’язані підкорюватись батькові. Батько міг продати дітей у рабство. З часів Солона ця влада послабла, але залишилась досить значною. Якщо діти не підкорялись своєму батькові, то він міг позбавити свого сина спадщини, а дочку видати заміж за своїм бажанням.

Шлюб набував різновиду договору купівлі-продажу, одруження жінки було справою її батька чи старшого брата. Вступ у шлюб вважався справою обов’язковою, до холостяків ставилися як до хворих. Дружина в умовах офіційно моногамної сім’ї перебувала на становищі старшої служниці, а усі жінки жили в своїй частині будинку. Чоловік був законним представником її прав. Для розлучення достатньо було покликати свідків. Невірну дружини можна було вигнати з дому, а майно її присвоїти. Зрада чоловіка не тягнула відповідальності перед дружиною, але впіймавши на місці злочину коханця своєї дружини, ображений чоловік міг безкарно його вбити.

Дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, між братом і сестрою.

Існувала свобода заповіту. Як спадкоємці виступали сини, а у разі їх відсутності -–“дочки-спадкоємці”. Улаштування їх майбутнього брала на себе держава.

Діти не повинні були утримувати батьків, якщо ті не навчили їх якогось ремесла.

У карному законодавстві справи про поранення, крадіжки, вбивства, перелюби розглядалися в судах тільки за заявою зацікавленої сторони. Винятком було лише вбивство посла, яке розглядалося як релігійний злочин, оскільки посли перебували під захистом богів.

Державними злочинами вважалися зрада державі, обман народу, образа богів, внесення протизаконних пропозицій на розгляд народних зборів. За законом 410 р. до н. е. кожний, хто намагався скинути демократію в Афінах, оголошувався поза законом і його можна було безкарно вбити. Релігійні злочини також каралися смертю. Так, Сократ мусив випити чашу з отрутою як винний у безбожництві, філософ Анаксагор – піти у вигнання, бо стверджував, що Сонце – розпечена куля, а не бог Аполлон.

Визначення покарання залежало від важкості злочину, а також таких характеристик, як приготування, замах, підбурювання. При покаранні смертною карою засудженому пропонували самому виконувати вирок за допомогою самогубства (отрута, меч, шворка). Найважчим покаранням було позбавлення політичних і громадянських прав (атімія). Застосовувалось також обмеження громадянських прав, конфіскація майна, штраф. В’язниця була лише місцем попереднього утримання до винесення судового вироку. За хабарі та розкрадання посадові особи обкладалися штрафом у десятикратному розмірі. Штраф накладався за облудний донос на сікофантів, тобто професійних донощиків.

Грабіжники і розбійники могли бути продані у рабство, нічного злодія дозволялося вбити на місці. Покаранню могли бути піддані і тварини чи неживі предмети (наприклад, колоди і камені), якщо вони ставали причиною випадкової загибелі людини.

Афінських громадян не піддавали катуванню чи тілесним покаранням (за винятком страти). Натомість допит раба, навіть якщо останній проходив лише свідком у справі, обов’язково здійснювався із застосуванням тортур.

Афінське право виступало знаряддям класової держави у формі рабовласницької демократичної республіки. Саме цією обставиною пояснюються всі його характерні ознаки та особливості.

Афінське право розрізняло злочини проти особистих інтересів. Але межа між ними була часто умовною. Як у першому, так і у другому випадку звинувачення висувалося або самим потерпілим, або громадянами, що вважали себе зацікавленими в притягненні до відповідальності винного.

Найтяжчими злочинами вважалися державна зрада, обман народу, внесення протизаконних пропозицій у народних зборах, образа богів, крадіжка храмового майна. До серйозних злочинів належали також вбивство, нанесення тілесних пошкоджень, наклеп, погане ставлення дітей до пристарілих батьків, зрада жінки, викрадення дівчини. Ці злочини могли розглядатися і як злочини проти особи, і як злочини проти державних інтересів. Близькими до них були майнові злочини, які не розглядалися як злочини проти державних інтересів. Характер покарання залежав, перш за все, від характеру злочину. При злочинах проти особистих інтересів мова найчастіше йшла про відшкодування та штраф (як правило, у подвійному розмірі від шкоди); при злочині проти інтересів держави–про покарання як таке. Найбільш тяжкі злочини (зрада, навмисне вбивство) каралися смертельним вироком. Злодія-рецедивіста віддавали у рабство. Були значно поширені штрафи та конфіскація майна. Тілесні покарання застосовувались лише до рабів, відповідальність яких за злочин була більшою, ніж для вільних. Поширеною була атимія (безчестя), що позбавляла засудженого політичних прав (участь у народних зборах, обійняття державних посад). За неправдиве звинувачення в політичному злочині донощчик міг бути переданий суду.

У складі судових відділень вибори проводять за жеребкуванням дев’ять архонтів, кожен в одній філі, а секретар фесмофетів – у десятій філі.

Суддями можуть бути особи, віком старше 30 років, за умови, що вони не є державними боржниками і не позбавлені громадянської гідності.

Більшість судових відділень складаються із 501 члена, їм надається судити у цивільних справах. Коли необхідно поставити особливо серйозно справу на обговорення тисячного складу, до гелії обирається подвійний склад суду. Справи виключної ваги передаються на розгляд 1500 суддів, тобто потрійного суду.

Дата добавления: 2015-08-21