Тема 3. Феодальна держава франків

При вивченні теми необхідно звернути увагу на загальну характеристику епохи феодалізму; характерні особливості дофеодальної держави; виникнення держави франків, роль Хлодвіга І у цьому процесі; правління Карла Мартелла; розквіт Франкського королівства за Карла Великого; право салічних франків.

При розгляді даної теми також слід зупинитися на історико-правовому значенні Салічної правди (кінець V ст.) та інших варварських правд, на основних положеннях Салічної правди як пам’ятки звичаєвого права.

За результатами вивчення теми курсанти повинні знати:

риси феодалізму як соціально-економічної формації; передумови та процес утворення держави франків, державотворчу діяльність Хлодвіга, роль Карла Великого в об’єднанні франкських земель та розширенні території держави; основні джерела права франків; риси головних галузей права.

3. 1. Походження феодальної держави і права та їх характеристика

Після падіння Західної Римської імперії салічні франки на чолі з королем Хлодвігом (481–511) на початку VІ ст. зайняли майже усю територію колишньої Римської провінції Галлії. На кінець VІІІ ст. вони підпорядкували собі германські племена аллеманів, тюрінгів, саксів, баварів, лангобардів.

Про германців розповідали ще Юлій Цезар, який зустрівся з ними в середині І ст. до н. е., та історик Таціт, який вивчав їх побут і звичаї наприкінці ІІ ст. н. е. За часів Цезаря це були переважно скотарі, мисливці і рибалки, без розвинутого землеробства. Земля оброблялася спільно великими родовими групами, а продукти згодом розподілялися між собою. Ще через 150 років землеробство стало основним заняттям. Землю почали ділити між так званими великими сім’ями, які включали в себе три покоління родичів. Землі було багато і довгий час її браку не відчувалося. Виникає ремесло і ринки збуту. Незначні справи роду і племені вирішуються старійшинами. Для найважливіших справ скликаються народні збори. У германців такі збори припадали на “щасливі дні” – при повному чи новому місяці. Проходили озброєними, згоду чи незгоду висловлювали, потрясаючи зброєю. Усі дорослі общинники були одночасно воїнами, наявність зброї була ознакою вільного, повноправного члена племені. Знатні і багаті часто збирали навколо себе дружину і, за висловом Таціта, “віддавали перевагу здобути собі кров’ю те, що іншим діставалося потом”. Звісно, така дружина обиралася без огляду на належність дружинників до того чи іншого роду.

Перша германська держава остготів (східних германців) виникла в ІV ст. н. е. на Дніпрі. 375 року був розбитий союз гунами, які прийшли з монгольських степів. Перша варварська держава вестготів (західних германців) утворилася в Пд.-Західній Франції і в Іспанії 419 року. У 493 р. остготи під проводом короля Теодоріха (475–526) завоювали Італію, а 568 року Італія стала жертвою вторгнення нового германського племені лангобардів. Ці завоювання прискорили процес феодалізації суспільства, а разом з ним і виникнення держави. Серед завойовників-варварів найбільших успіхів добилися племена франків. Від гирла Рейну вони рушили за р. Шельду і в 486 р. підкорили Північну Галлію до р. Луари. Франкські королі охоче приймали до своєї дружини романізованих галлів. Вони були необхідні варварській державі завдяки своєму знанню писемності, римського і місцевого права, латинської мови. Середовище дружинників поновлювалося за рахунок королівських рабів, вільновідпущеників і кріпаків. Членів своєї дружини король щедро наділяв завойованою землею, спершу у вигляді подарунків, а згодом як пожалування суто феодального характеру (бенефіції).

Масштабні завоювання вимагали змін в управлінні. Рада старійшин була замінена постійним оточенням короля, народні збори назавжди втратили своє колишнє значення. Місце народного ополчення зайняло військо, що складалося з служилих людей. Коли франки захоплювали нові території, король наділяв у першу чергу своїх дружинників, які часто отримували володіння римської знаті, населені рабами і колонами. Так формувалася своя власна, доморосла знать.

Уже в VІ ст. основна маса орних земель стає у франків вільно відчужуваною власністю, “аллодом”. Земля починає зосереджуватися у руках небагатьох, переважна більшість колишніх вільних общинників вимушена шукати підтримки і захисту у сильних членів суспільства. Платою за отримане покровительство і захист ставала свобода. Бідняк отримував від покровителя ділянку землі на умовах безтермінового спадкового тримання. Іноді до неї додавалася худоба, реманент чи гроші. Натомість він був зобов’язаний сплатити за землю і відробляти своєю працею (панщина) чи продуктами тієї праці (оброк). Ці ж умови поширювалися на нащадків залежного общинника. Часто франки ставали залежними через неможливість несення військової повинності. Перші три місяці відбування служби воїн мусив харчуватися за власний рахунок, кожні три воїни повинні були мати з собою воза. Ухиляння від служби у війську каралося штрафом у 20 биків. Розв’язуючи війну, король чи герцог тим самим підштовхував збіднілих общинників до розорення і перетворення на залежних людей. Однак покровительства часто шукали і заможні члени суспільства. Земля передавалася “добровільним” актом (він носив назву комендація) новому власнику (графу чи монастирю) і поверталася попередньому уже як тримання, із зобов’язанням виконувати повинності. У більшості таких випадків, крім підтримки і захисту, тримач до своєї ділянки отримував ще й додатковий наділ. Ділянка у спадковому триманні називалася “прекарій”. Повинності селян спершу були неоднаковими, більшими чи меншими. Вони встановлювалися особливими договорами, залежно від того, яким чином набувався прекарій, був він попередньою власністю тримача чи звичайним пожалуванням.

За втратою землі йшла втрата особистої свободи. Розпочалося з безнадійних боржників або повністю безземельних, які були готові взяти прекарій за будь-яких умов. Згодом, коли цей процес розвинувся, уже у VІІІ–ІХ ст. королі забороняють перехід від одного феодала до іншого, вільні люди, з остраху за покарання, зобов’язуються знайти собі пана (сеньйора). Утверджується правило: “нема землі без сеньйора”, людину без “покровителя” можна пограбувати, убити тощо.

Землевласники-феодали поступово захоплювали судову і взагалі усяку адміністративну владу в межах своїх володінь. Для затвердження цих захоплених ними прав феодали добивалися від короля особливої грамоти, яка визнавала за ними право на те, що вони фактично захопили самі. Така грамота називалася імунною грамотою, а нова влада власника такої грамоти – імуніста – називалася імунітетом. Слово імунітет в перекладі з латини означає “вийняття”, “вилучення” в розумінні вилучення даного земельного володіння з-під юрисдикції короля чи його чиновника – графа. Власник такої грамоти віднині самочинно здійснював судову і адміністративну владу в межах своїх володінь і часто поза ними.

Важливе значення для характеру феодальних відносин мала реформа Карла Мартелла (688–741). У сфері її дії після утворення імперії Каролінгів опинилася не лише Франція, але й Італія та Німеччина. Саме ця реформа дозволила франкам узяти під свій контроль чисельні германські племена – після неї держава франків була міцнішою за сусідів, а феодальний розвиток суспільства випереджував оточення. Карл Мартелл (Молот) був майордомом, тобто своєрідним прем’єр-міністром при кількох франкських королях у першій половині VІІІ ст. Він походив з багатого та знатного роду Арульфінгів, його батько також був майордомом. 732 року франкське військо ледве розбило арабів у битві при Пуатьє. Саме в цій битві виявилася слабкість армії франків, сформованої на основі народного ополчення. Араби мали значну перевагу в кінноті. Оскільки повне оснащення кіннотника (панцир, зброя, металеві лати для коня тощо) вартувало стільки ж, як 45 корів, то у франкському війську вершників було обмаль. Влада Мартелла була настільки значною, що сучасники називали його “принцепсом”. Він скористався цією владою для створення якісно нового війська. У церкви і монастирів було відібрано частину земель і роздано воїнам у вигляді бенефіціїв. Далі йшлося за ієрархією: король роздав бенефіції герцогам і графам, ті – баронам, барони – рицарям. Бенефіцій – це землекористування на умовах несення військової служби та деяких інших повинностей. Власник бенефіція мусив на першу вимогу свого вюзерена (війна, придушення повстань) з’являтися для несення військової служби важкоозброєного кіннотника. Увесь обладунок вершник-шевальє мав придбати за власний рахунок – доходи з бенефіція. Таким чином, король чи інший феодал ставав сеньйором, а його бенефіціарій – васалом (від кельтського “gwas”, що означає “людина”). Урочистий обряд посвячення у васали називався оммаж (від латинського “homo”), тоді ж у королівському лексиконі з’являється вираз “мої люди”. Наділені землею барони ставали васалами герцогів, рицарі – васалами баронів. Сформувалася феодальна щаблина сюзеренітету – васалітет. У разі смерті васала його бенефіцій і обов’язки переходили до старшого сина (майорат) у разі відсутності синів – до зятя або іншого власника чоловічої статі, який міг виконувати військовий обов’язок. За відсутності такого спадкоємця-воїна бенефіцій передавався новому власнику. Практично відразу починається боротьба бенефіціаріїв за відчуження своїх маєтків, що призводить до феодальної роздробленості. Через переважно натуральний вираз господарства торговельні відносини носять епізодичний характер, відсутні і національні зв’язки. Узагалі формування нації, тобто усталених груп людей з розвинутими політичними, економічними, етнічними, релігійними та іншими зв’язками, – це ознака більш зрілого ступеня розвитку, властивого для епохи капіталізму. Зусилля королів та майордомів щодо створення великих державних утворень, як правило, після їх смерті, зводяться нанівець. Так, після смерті короля Хлодвіга його нащадки ділять державу на 4 частини: Австрію, Нейстрію, Бургундію, Аквітанію (кін. VІІ ст.). створена Карлом Великим у 800 р. величезна імперія, у 843 р. була розділена між його трьома онуками: Людовік Німецький отримав східну частину, Карл Лисий – західну (сучасна Франція), центральний коридор та Північна Італія опинилися в руках Лотаря. Розпад великих державних утворень після смерті їх засновників супроводжувався боротьбою між нащадками. У цій боротьбі претенденти на свою частку спадщини спиралися на васалів. Останні, зі свого боку, добивалися імунних грамот і невідчуження бенефіцій. З часом маєтки перетворювались у феодальну власність, а назви посад (граф, віконт) – у спадковий титул. Цій тенденції децентралізації намагалася протистояти сильна королівська влада.

Уже засновник династії Меровінгів Хлодвіг (V ст.) зробив значний внесок у зміцнення влади центру. Якщо на початку своєї діяльності він був повністю залежний від народних зборів (просив їх згоди на оголошення війни вестготам, на прийняття християнства тощо), то за роки подальшого правління вирішувалися завдання ліквідації племінного сепаратизму, створення нових загальнодержавних форм управління. Державу було розбито на територіальні округи і підпорядковано королівським чиновникам і судам. Найближчим оточенням короля стала Рада, до якої входили вищі світські чиновники і єпископи. Перший сановник носив назву майордома, юридичним радником короля був палацовий граф, управителем канцелярії – рефердарій, командуючим кіннотою – маршал. Сталого розмежування обов’язків не було. Як правило, розширені засідання Ради з запрошенням представників знаті відбувалися навесні і восени, решту часу Рада була постійно діючим органом при королі.

На місцях управління округами здійснювали графи й герцоги. Крім адміністративних і судових функцій, у їх обов’язки входив збір податків, частина яких призначалася для державної скарбниці. За 200 років правління нащадків Хлодвіга Меровінгів повністю було завершено переростання органів воєнної демократії в апарат управління, призначений обслуговувати інтереси феодалів. Уже Хлотар ІІ (VІ ст.) проголосив, що посади графів будуть заміщатися лише представниками знаті, переважно місцевої.

Останні королі з династії Меровінгів дістали прізвисько лінивих. Управління поступово зосереджувалося в руках королівських майордомів. Зрештою, 753 року нащадок Карла Мартелла Піпін Короткий з династії Каролінгів (751–768) здійснив державний переворот і став королем франків. Син Піпіна Карл Великий (768–814) зумів підкорити своїй владі саксів, значну частину території майбутньої Австрії, швейцарські провінції, північний схід Іспанії. 800 року папа Лев ІІІ у Римі урочисто проголосив Карла імператором, а володіння Карла Великого почали називатися імперією. Франкська держава цього періоду може служити прикладом організації варварської держави. Столиці цієї держави у сучасному розумінні не існувало. Вона знаходилася там, де перебував король і його дружина. Король пересувався по франкській державі від одного свого маєтку до іншого, бо саме там знаходилися запаси продовольства та інших необхідних засобів для задоволення потреб двору й армії. Збиралися ці продукти і товари у вигляді податку з місцевого населення. Після спустошення запасів одного замку король з оточенням переїздив до іншого. Не мала варварська держава і чітко окреслених кордонів. Фактичними кордонами її були межі, куди простягалася влада короля і його дружини, що збирали данину і податки. Реформа Карла Мартелла започаткувала чисельне збільшення і зміцнення пануючого класу – воїнів-землевласників. Саме ця обставина дозволили Карлу вести енергійну зовнішню політику. З часу проголошення імперії до її складу входили сучасна Франція, північна частина Іспанії, північна Італія та значна частина західної Німеччини, тимчасове з’єднання західної Німеччини. Реально – це було тимчасове з’єднання під владою звитяжного завойовника, без якого-небудь міцного внутрішнього економічно-політичного зв’язку.

Розпад імперії Карла Великого пояснювався не лише тим, що в ній були об’єднані різні, часто ворогуючі між собою племена, які після його смерті відійшли від імперії і стали самостійно існувати у формі племінних герцогств, як і до завоювання їх Карлом. Причини такого розпаду криються у самій природі феодалізму. Карл Великий спробував організувати ефективну систему управління, не пов’язану з місцевою знаттю. На чолі округів призначалися графи, які командували місцевим ополченням, у більш обширних областях – герцоги. Раніше ці посади належали племінним вождям і передавалися у спадщину. Імператор активно втручався у справи церкви (зокрема, у конфлікт між Римом і Візантією з богословських питань), йому належала ініціатива у призначенні на посади єпископів та архієпископів на підвладних територіях. Усі ці зусилля в кінцевому підсумку виявлялися марними. Оскільки міцні економічні зв’язки між частинами імперії були відсутні, розпад її на герцогства ставав неминучим. Нова знать, подібно до старої, місцевої, прагнула імунітетів, автономії, а в перспективі і повної незалежності від центру.

На початку ІХ ст. у всій Європі завершився процес феодалізації, тобто вся чи майже вся земля опинилася в руках пануючого класу феодалів, а всі трудящі села і міста потрапили у більш чи менш сувору форму залежності від панів. Найважчою формою залежності став кріпосний стан трудящих, який полягав у спадковій прикріпленості до певного представника панівного стану. Такий кріпак був спадково прикріплений до землі і зобов’язувався спадково служити своєму сеньйору. Чисельні повинності (панщина і оброк) називаються феодальною рентою. Феодальний власник отримує її за право користування землею, яку він передає селянам, чи, як їх стали називати, “тримачам”.

Королі були надто слабкими, щоб протистояти посиленню місцевої знаті, оскільки єдиною можливістю винагороди дружинників і слуг в умовах натурального господарства було пожалування землі з правом збирати податки і данину. Великий землевласник у межах своєї вотчини ставав для населення фактичним господарем, тобто виконуючим публічно-правові функції.

Король на цей час продовжує “існувати”, але фактична влада на місцях належить феодалам. Найбільші з них, які отримали свої феоди від короля, вважають себе йому рівними – перами (досл. “рівними”), хоча й називаються його слугами – васалами. Дрібні феодали, що одержали свої наділи не від короля, а від перів, виступають вже їхніми васалами і зобов’язані служити своїм сеньйорам і т. д. Увесь панівний клас побудовано у вигляді ієрархічної щаблини: на вищій сходинці – король, нижче – великі феодали (герцоги, графи, абати великих монастирів), далі – барони, на найнижчій сходинці – прості рицарі. Увесь панівний клас зверху до низу був пов’язаний солідарністю своїх експлуататорських інтересів. Імперія Карла Великого після його смерті з відносно централізованої держави розпалася на чисельні вотчини, власники яких перебували у васальній залежності один від одного і у кінцевому підсумку від короля. З останнім мало рахувалися, оскільки кожний феодал знав лише свого безпосереднього сеньйора і виконував лише його вимоги. У франкській державі, де феодальні порядки знайшли найбільш яскраве втілення, панував принцип: “Васал мого васала – не мій васал”.

Показово, що не лише васал мав обов’язки щодо свого сеньйора, але й сеньйор, мав обов’язки, значно вужчі щодо свого васала. Останні зводилися до підтримки і покровительства. У разі якщо сеньйор ігнорував ці обов’язки, грубо порушуючи права васала, той, принаймні теоретично, мав “право” на опір і навіть повстання. На практиці цим “правом” користувалися вже тоді, коли васал знаходив собі могутнішого покровителя або у разі помітного ослаблення сеньйора (військова поразка, опала, вимирання роду тощо).

Дата добавления: 2015-08-21