Правове становище окремих груп населення за Великою хартією вільностей.

На початку ХІІІ ст. в Англії формуються об’єктивні передумови для переходу до нової форми феодальної держави – монархії зі становим представництвом. Але королівська влада, що досить укріпилася на той час, не виявляла готовності та бажання залучати до вирішення питань державного життя представників пануючих верств. Навпаки, при спадкоємцях Генріха ІІ, які зазнавали неодноразово поразки у зовнішній політиці, зростають крайні вияви монархічної влади, посилюється адміністративне та фінансове свавілля короля та його чиновників. У зв’язку з цим визнання права верств брати участь у вирішенні важливих політичних та фінансових питань відбувалося в Англії в ході гострих конфліктів соціального та політичного характеру. Ці конфлікти набувають форми руху за обмеження зловживань центральної влади. Цей рух очолювали барони, до яких періодично приєднувались лицарі та фрігольдери, незадоволені надмірними податками. Соціальний характер антикоролівських виступів був особливістю політичних конфліктів ХІІІ ст. порівняно із баронськими заколотами ХІ–ХІІ ст. Не випадково ці виступи у ХІІІ ст. супроводжувались прийняттям документів, які мали важливе історичне значення.

Основними етапами цієї боротьби були конфлікт 1215 року, який закінчився прийняттям Великої хартії вольностей, та громадянська війна 1258–1267 рр., яка призвела до виникнення парламенту.

Англійський король Іоан Безземельний (1167–1216 рр.) вів численні невдалі війни. Намагаючись добути кошти на нові походи, він почав обкладати непомірними податками, які суперечили звичаям, не тільки селян, городян і рицарів, а й великих феодалів. У країні утворився широкий антикоролівський союз, кожна група учасників якого переслідувала свої власні цілі. Рицарі, городяни і фрігольдери, які в принципі стояли вище за авторитарну королівську владу, вимагали гарантій від свавілля монарха. Барони добивалися повернення до феодальної монархії. Іоан не сплатив германському імператорові зібраних в Англії грошей на викуп з полону законного короля Річарда Левове Серце. Він, навпаки, платив германському імператорові багато грошей, аби той якомога довше не пускав на батьківщину його старшого брата. Помер Річард при загадкових обставинах, був поголос, що до цього причетний Іоан.

Дізнавшись про ганебне рішення Іоана визнати себе васалом папи і платити йому данину у розмірі тисяча марок сріблом щороку, лорди Англії почали війну проти короля. Їх підтримали рицарі й городяни. Іоан капітулював. У червні 1215 р. він підписав відомий документ – Велику хартію вольностей, яка за формою була договором між королем і світськими й духовними перами.

Велика хартія вольностей 1215 р. була прийнята в результаті виступу баронів за участю лицарства та міських жителів проти короля Іоана Безземельного. Офіційно в Англії цей документ рахується першим конституційним актом. Однак історичне значення Хартії може бути оцінено лише з урахуванням реальних умов розвитку Англії в кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. Закріплюючи вимоги та інтереси протилежних, але тимчасово об’єднаних сил, Хартія виступає суперечливим документом, не виходить за межі феодальної згоди між королем і верхівкою опозиції.

З 68 статей Хартії, що регулювали відносини англійського монарха з його підданими, 30 виражали інтереси баронів, 7 – рицарства і фрігольдерської верхівки, 3 – городян.

У ст. 1 зазначалося, що англійська церква вільна і повністю володіє своїми правами. Її сеньйором визначався Папа Римський. Усім вільним людям Хартія гарантувала їхні звичаї та вольності, сума рельєфу за викуп у володіння спадщиною померлого барона або графа чітко фіксувалась. Неповнолітній спадкоємець звільнявся від сплати рельєфу і мита. Для збереження баронії вдові феодала заборонялось виходити заміж удруге без згоди короля.

Згідно з Хартією, “щитові гроші” й допомогу король міг стягувати лише за згодою Ради королівства. Тим самим ставилась перепона фіскальним зловживанням короля. Порядок збирання грошей за викуп короля з полону, а також на випадок посвячення в рицарство первородного сина, одруження старшої дочки монарха був таким самим, як і раніше, але сума мала бути помірною.

Піддані королівства дістали право виїжджати з країни і “повертатись у повній безпеці по суші і по воді”.

Штраф, накладений на винного за проступок, який карається, не поширювався на основне майно вільної людини (купця, вілана).

Акт обмежував право сеньйора відбирати у васала фрігольд, оскільки це міг тепер зробити лише шериф за наказом короля.

У ст. 39 зазначалось, що “жодна вільна людина не буде заарештована чи ув’язнена або позбавлена володіння чи знедолена будь-яким (іншим) способом”, що король не виступить проти неї інакше, ніж відповідно до вироку рівних з ним (перів) і згідно з законом. Отже, ця стаття проголошувала гарантію особистого і майнового захисту від королівського свавілля не тільки баронів, а й усіх вільних підданих. Ідея законності фіксувалась і в ст. 40: “Нікому не будемо продавати права і справедливості, нікому не будемо відмовляти в них або сповільнювати їх”.

На момент прийняття Хартія відповідала насамперед інтересам баронів. Іоан клявся, що, коли порушить підписану ним Хартію, відмовиться додержувати вольності баронів, то вони разом з “общиною всієї землі” можуть примусити його “всіма способами” виконувати прийняті зобов’язання. Визнавалась лише особиста недоторканність короля, його дружини і дітей.

Для контролю за додержанням Хартії королем було створено раду з 25 баронів. Через півстоліття з неї утворився парламент Англії.

У наступний період Хартія була майже забута, однак напередодні буржуазної революції радикальні парламентарії посилались на неї дедалі частіше. Вона стала юридичним символом у боротьбі проти абсолютизму.

Статуї 18 баронів, що примусили короля підписати Хартію, і нині прикрашають Палату лордів.

Більшість статей Хартії торкається васально-ленних відносин короля та баронів та спрямовані на обмеження свавілля короля у використанні його сеньйоріальних прав, пов’язаних із земельними володіннями. Ці статті регламентують порядок опіки, стягнення боргу (ст. 2–11).

Поступка зроблена великим феодалам у статтях, де йдеться про заповідні королівські ліси та ріки (ст. 44, 47, 48).

Разом з тим серед суто “баронських” статей Хартії виділяються такі, які мали загальнополітичний характер. Найбільш детально політичні вимоги баронства виражені у ст. 61.

У ст. 61 йдеться про прагнення до створення баронської олігархії шляхом заснування комітету з 25 баронів з контрольними функціями по відношенню до короля.

Ст. 12 та 14 передбачали створення Ради королівства, яка обмежувала б владу короля по одному з важливих фінансових питань - стягненню “щитових грошей”.

Ст. 34 забороняла використання одного із видів судових наказів, тим самим обмежуючи втручання короля у спори великих феодалів з їх васалами з приводу вільних утримань. Це мотивувалося в Хартії турботою про збереження у “вільних людей” їх судових курій. Але за терміном “вільні люди” стояли лише барони.

Більш скромне місце посідають статті, що відображають інтереси інших учасників конфлікту. Інтереси лицарства відображені у ст. 16 та 60, де йдеться про несення за лицарський лен лише належної служби, а також про те, що положення Хартії, які торкаються взаємовідносин короля з його васалами, відносяться і до взаємин баронів з їх васалами.

Дуже мало місця відводиться у Хартії правам купців і населення міст. Ст. 13 закріплює за містами давні вільності та звичаї.

Ст. 41 дозволяє всім покупцям вільне та безпечне пересування та торгівлю без стягнення незаконних податків.

Ст. 35 встановлює єдину систему мір та ваги, що було важливим кроком для розвитку торгівлі.

Велике значення мала чисельна група статей, спрямованих на впорядкування діяльності королівського судово-адміністративного апарата. Дана група статей (ст. 18–20, 38, 39, 40, 45) закріплює судово-адміністративні та правові інститути, які склалися у ХІІ ст., обмежує свавілля королівських чиновників у центрі та на містах. Так, за ст. 38 чиновники не могли застосувати відповідальність будь-кого лише за усною заявою та без свідків, які заслуговують на довіру.

У ст. 45 король обіцяв не призначати на посади суддів і шерифів тих осіб, які не знають законів країни та не бажають їх виконувати. Хартія також забороняла в ст. 40 стягувати довільні та непропорційні судові податки.

У ст. 39 Хартії неодноразово уточнялась парламентом недоторканість особистості та її гарантії.

Доля Хартії чітко продемонструвала безперспективність баронських претензій та незворотність процесу державної централізації Англії. Уже через декілька місяців після конфлікту Іоан Безземельний, опираючись на підтримку Папи Римського, відмовився від дотримання Хартії. У подальшому королі неодноразово підтверджували Хартію (1216, 1217, 1225, 1297 роки), але з неї було вилучено 20 статей, у тому числі 12, 14 та 61.

Дата добавления: 2015-08-21