Держава і право Стародавньої Індії

Найдавніші індійські держави виникають у ІІІ тисячолітті до н.е. Територію Індії населяли чисельні племена і народи, які самостійно виробили своєрідні форми культури, зокрема у техніці землеробства.

Важливим видом господарювання було землеробство: існували різноманітні ремісничі виробництва, була розвинена торгівля. Майнове розшарування сприяло появі держави.

У середині ІІІ тисячоліття до н. е. на територію Індії проникають кочові племена “аріїв”, які частково витіснили місцеве населення у гори, а частково знищили його. Арії запозичили в туземців осілий землеробський побут. “Арій” на санскриті означає аристократ, шляхетний, а “анарій” – нижчий, це стосувалося корінного населення.

Для суспільного ладу Індії епохи арії характерним було існування сімейної громади, у якій зростала і зміцнювалась влади патріарха. Громади управлялись радами на чолі зі старостою. Існувала особлива соціальна система - так звана кастова система, система варн.

Індійська система варн поділяла своє суспільство на чотири основні групи, своєрідні стани: 1) варна жерців (брахманів); 2) варна воїнів (кшатріїв); 3) варна землеробів, ремісників і торговців (вайшіїв); 4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

Релігійна система вірувань Стародавньої Індії обґрунтувала кастову систему і привілеї трьох вищих каст тим, що вони були створені обожненим прабатьком всіх істот Пуруші: жерці – із його вуст, кшатрії – із його рук, вайшії – із його стегон, а шудри – із його стоп. Відповідно до цього брахмани мають виконувати обов’язки жерців, кшатрії – керувати і вести війни, вайшії – займатись землеробством, тваринництвом і торгівлею, а шудри - слугувати вищим варнам. Кожна варна була замкнена станом. Брахманські закони забороняли кровозмішення між варнами, а також перехід із однієї групи в іншу.

У цілому система варн мала зміцнити привілейоване становище завойовників над корінним населенням, закріпити панівне становище родової аристократії.

Відсутність джерел не дозволяє простежити процес утворення індійської державності. Правда, у староіндійському епосі Рігведі відображено епоху, коли вожді племен обирались на народних зборах. Збори вільних воїнів збереглися і в епоху існування спадкової монархічної влади.

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусари Ашоки (272–232 рр. до н. е.). Було об’єднано в єдину державу майже всі землі Індії. Після смерті Ашоки держава розпалась. Близько 100 років до н. е. у Північну Індію вторглись племена саків, які створили тут Індо-Скіфську державу.

У Стародавній Індії існував, як і у Стародавньому Єгипті і Вавилоні, азіатський спосіб виробництва. Правове становище окремих категорій населення визначалось не соціально-економічним положенням, а належністю до тієї чи іншої варни.

Найвище становище у суспільстві займали брахмани. Вони мали монопольне право тлумачити закони і давати поради представникам інших варн. Брахмани навчали Ведів (священних книг індусів), вивчали їх, приносили жертви за себе і за інших, робили й отримували підношення. За вченням брахманів між ними і кшатріями має існувати зв’язок і взаємодопомога: Без брахмана не процвітає кшатрій, без кшатрія не процвітає брахман; брахман і кшатрій, об’єднавшись, процвітають і в цьому і в тому світі. Брахман визначався володарем усього сущого. Він міг вимагати від членів інших варн усього, чого бажав. Особа брахмана була недоторканною. Його вбивство тягло за собою тяжку і мученицьку смерть.

До варни кшатріїв належали цар і всі представники апарату управління державою. Закони Ману покладали на цю варну обов’язок охороняти підданих, здійснювати жертвоприношення і вивчати Веди. Головний же їх обов’язок полягав у здійсненні влади і несенні військової служби. Економічне становище окремих членів варни брахманів і варни кшатріїв було неоднаковим. У них поряд із власниками великих багатств були і незаможні, деякі кшатрії, наприклад, за несплату боргів попадали у кабалу.

Варна вайшіїв була найчисельнішою. Її членам наказувалось пасти худобу, добре розбиратись у вартості коштовностей, у якості товарів і турбуватись про збільшення свого майна. Члени цієї варни мали створювати все необхідне як для свого власного прожитку, так і інших.

Члени варни шудр формально не були рабами. Шудри були особисто вільні, мали право володіти майном, жили своїми сім’ями. Але шудра не повинен нагромаджувати багатства, навіть маючи таку можливість, оскільки шудра, набуваючи багатство, притісняє брахманів.

Рабство в Індії мало патріархальний характер. Його джереламм були: полон, народження від раба і рабині, перетворення у рабів вільних за борги і злочини.

За формою правління Індія була монархією.

В управлінні державою цар спирався на апарат бюрократії, що складався із брахманів і кшатріїв.

Країна поділялась на провінції, на чолі яких стояли царевичі; провінції - на округи, на чолі з окружним начальником, що думає про всі справи. Сільські області складались із 800, 400, 200 і 10 селищ, їх очолювали відповідні управителі, які отримували жалування безпосередньо від царя. Найважливіші проблеми селянської громади вирішувались на сходах жителів селищ. Тут існували старости і ради старійшин.

Отже, цар в управлінні державою спирався на розгалужений бюрократичний чиновницький апрат. Окрім того, цар формально вважався власником усієї землі, тобто існувала державна власність на землю. Володільцями землі були селянські громади й окремі особи. Очевидно інституту права приватної власності не землю не існувало.

Джерелом права у початковий період існування індійської держави був звичай. Специфічною особливістю права Індії було те, що на нього здебільшого впливала релігія, яка зобов’язувала дотримуватись спеціальних драхм - правил поведінки. Драхми наповнені і релігійним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичаєвого права, судовій практиці та узаконеннях царя. Брахмани заносили до драхм свої релігійно-етичні та правові уявлення, що відображали їх світогляд.

Особливе місце серед драхм (дхармашастр) посідають Закони Ману (ІІ ст. до н. е.). Закони Ману являли собою творчість різноманітних шкіл брахманів і були навчальними посібниками. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і юридичних настанов, які можна розділити на три групи: 1) різні релігійні накази брахманів; 2) норми, що регулюють організацію державної влади і взаємовідносини з громадянами; 3) норми цивільного і кримінального законодавства. Закони поділяються на 12 розділів, а кожна глава складається з великої кількості віршів (шлок).

Дискусійним є питання про те, перебуває земля й інша нерухомість у власності чи лише у користуванні особи. Право власності на землю ніби розчленоване. Земля одночасно належить державі (верховна власність), общині (опосередковуюча власність) і приватнику (внутріобщинна чи позаобщинна власність).

Правомірними способами набуття нерухомої власності є спадщина, купівля, одержання дарунку та набувальна давність. Якщо власник “мовчки спостерігає”, як хтось користується його власністю упродовж 10 років, то право отримання її назад втрачається. Набуття рухомої власності можливе також, крім названих казусів, через знахідку, здобич, позичку під відсотки, за виконання роботи.

У сімейному праві визначається, що жінка завжди перебуває під опікою чоловіків – батько охороняє її в дитинстві, чоловік у зрілі роки, у старості це мають здійснювати сини. Жінка у будь-якому віці вважалася непридатною до самостійності. Розлучення може ініціювати лише чоловік, достатньою причиною для негайного розлучення є лайливий характер дружини. Спадщина ділиться між синами порівну, або за взаємною згодою переходить у спільне користування.

Карна частина Законів Ману вражає жорстокістю покарань: розрізали на частини лезом за підробку, здійснену золотарем; саджали на кіл або відрубували руки нічному злодію. Злочинцям відрубували ніс, вуха, язик, статеві органи, відрубували кінцівки, осліплювали. П’яниці на чоло ставили тавро у вигляді чарки, злодію – у вигляді собачої ноги. З цими людьми не можна було сідати їсти, здійснювати жертвоприношення, брати шлюб тощо. Членоушкодження застосовувалося тільки щодо нижчих каст, брахман і кшатрій могли відкупитися штрафами, причому брахман міг виплачувати штраф поступово, частинами. У кшатрія залишалася можливість взяти позику (під 3 % в місяць). У разі несплати останньої кшатрій опинявся у борговому рабстві. Закон Ману передбачає, що для брахмана замість смертної кари може застосовуватися бриття голови.

Суд і процес, зазвичай, проходять колегіально. Свідками виступають рівні: жінки щодо жінок, чесні шудри – щодо шудр і т. д. У разі якщо свідки належать до різних каст, перевага надається свідченням брахмана. Існують і ордалії – випробування вогнем, водою, принесенням клятви. Закони Ману вимагають у сумнівних випадках наявності речових доказів.

Відмітимо також такі принципові моменти Законів Ману, як:

1. Поняття убивства в стані необхідної оборони при захисті самого себе, жінок чи брахмана.

2. Заборона брати навіть незначну винагороду за дочку при виданні її заміж.

3. Деяке пом’якшення заборони шлюбів між представниками різних каст.

4. Можливість відсторонення від влади і фізичного знищення царя і його родини в разі, якщо цар “мучить свою країну” та ін.

Їх можна вважати свідченням того, що правова думка Давньої Індії розвивалась навіть в умовах консервативного патріархального суспільства, норми родового ладу поступалися місцем більш цивілізованим, прогресивним.

У період настання кризи родоплемінної системи (VІ–V ст. до н. е.) виникає буддизм, який стає релігією міських жителів. Згідно з вченням Будди всі люди рівні, незалежно від того, до якої варни вони належать. Хоча проповіді Будди були спрямовані проти засилля брахманів і проти існування варн, він закликав відмовитись від відвертої боротьби.

Дата добавления: 2015-08-21